Сучасний антисемітизм в Україні

бАндрій Кобалія: Йосиф Зісельс у 2014 році в Берліні сказав, що проблема антисемітизму в Україні є неактуальною. Чи погоджуєтесь Ви з цією тезою і чи щось змінилось з 2014 року?

Сергій Гірік: Я погоджуюся з цією тезою частково, тому що проявів насильницького антисемітизму і випадків антисемітського вандалізму на території України дійсно відбувається значно менше, ніж на території Західної Європи. Такі інциденти в Україні моніторяться групою Моніторингу прав національних меншин, якою керує В’ячеслав Ліхачов. Вони фіксують 20-30 подібних випадків протягом року, що в рази менше, ніж у більшості європейських країн. Але, по-перше, кількість таких випадків зростає, по-друге, на відміну від Західної Європи на території України багато різновидів ненасильницького антисемітизму не є криміналізованими. Наприклад, такий його прояв як заперечення Голокосту. Ця обставина створює ґрунт для того, аби подібні ексцеси мали місце.

Андрій Кобалія: Ви згадали, що статистика проявів антисемітизму у Західній Європі дуже висока, особливо у Німеччині. З чим це пов’язано? Чому у Німеччині є така проблема?

Сергій Гірік: Не можна сказати, що він вищий. Швидше за все, рівень приблизно  однаковий. Мова радше йде про те, що він набуває трохи інших форм. Там він виливається у випадки насилля, напади на релігійних євреїв. Або у вигляді появи антисемітських графіті, і не факт, що вони намальовані винятково антисемітами, частину з них могли намалювати й виключно з хуліганських міркувань.

На території України антисемітизм не набуває цих форм, але на побутовому рівні антисемітські стереотипи поширені не менше, можливо, навіть більше. Менше хуліганських витівок і менша політизованість питання.

Андрій Кобалія: Чи є звіти з приводу України якісними? Чи можливо, що певна кількість проявів антисемітизму не була задокументована?

Сергій Гірік: Після того, як з’явилась група, яку очолює В’ячеслав Ліхачов, співробітниками якої є Татяна Безрук та інші, ми можемо говорити, що маємо достатньо репрезентативну інформацію. Ця організація регулярно публікує свої матеріали, але тут краще звернутися до В’ячеслава Ліхачова, який завжди відкритий до співпраці.

Андрій Кобалія: Чи не могли б Ви навести приклади країн, які раніше мали великий рівень проявів антисемітизму, але з часом впорались із цією проблемою?

Сергій Гірік: Як на мене, перемогти антисемітизму повністю неможливо. Є можливість спрямувати його прояви в менш небезпечне русло. Зокрема шляхами його криміналізації, просвітницької роботи, пояснення населенню, чому, наприклад, побудова пам’ятника Святославу у Маріуполі є проявом антисемітизму. Оскільки Святослава Ігоревича глорифікують перш за все за те, що він переміг Хозарський каганат, а це пов’язується з так званим  “жидо-хазарським міфом”, як його подають антисеміти.

Андрій Кобалія: Чи є в Україні законодавство, яке криміналізує прояви антисемітизму?

Сергій Гірік: Є загальна стаття про «Заборону пропаганди расової та національної ворожнечі», яка в себе включає і заборону антисемітської пропаганди. Попри це два найпоширеніші різновиди виявів антисемітизму на пропагандистському рівні – це заперечення Голокосту і так звана «антисіоністська пропаганда» – ніяк не криміналізовані й навіть не тягнуть за собою адміністративної відповідальності.

У випадку з першим прикладом, тут важко встановити, де проходить межа між свободою слова і нетерпимістю на етнічному ґрунті. У другому випадку аналогічно: де нормальна політична пропаганда і критика конкретних дій Держави Ізраїль, а де починається антисіонізм як свого роду заборона права євреїв на самовизначення і критика самої можливості існування Держави Ізраїль.

Більшість проявів “антисіонізму” є антисемітськими, а “антисіонізмом” просто прикривають антисемітизм, однак іноді це є абсолютна нормальна ліволіберальна критика конкретних дій Держави Ізраїль.

Андрій Кобаля: Говорячи про побутовий рівень антисемітизму,  у повсякденному житті я часто помічаю, що частина українців намагається перенести відповідальність за власні проблеми на інші групи населення. Ніби у тому, що вони мають низьку зарплатню винні не вони самі, а «хтось». І дуже часто цей «хтось» – євреї. Я знаю, що така логіка використовується не лише в сучасній Україні. Подібні речі існували і в Російській Імперії. Чому взагалі з’являється потреба когось звинуватити? І чому найчастіше звинувачують саме євреїв? 

Сергій Гірік: Пошук іншого – це взагалі дуже зручне пояснення причин будь-яких негараздів. Якщо говорити про застосування конспірологічних теорій до євреїв, то воно має досить довгу традицію. Починаючи з XVIII століття, коли теорію змову почали використовувати до масонів, яких ще не прив’язували до євреїв, а останнім, власне, було заборонено вступати в масонські ложі і до початку XIX століття, коли виникає термін «жидомасонство». Через те, що масони використовували символіку, що пов’язана з Біблією, почали сприймати масонів як виразників інтересів євреїв.

Це зручне пояснення. Євреї жили відособлено, через релігійні причини не могли схрещуватися з представниками християнської віри без вихрещення. Частина євреїв певною мірою зберігала свою ідентичність навіть після вихрещення.

Андрій Кобалія: Мені здається, що значну роль грає міф про те, що всі євреї живуть заможно. Хоча відомо, що значна частина євреїв жила так само бідно як українці чи росіяни.

Сергій Гірік: Тут важлива така обставина, що ті євреї, які жили заможно були культурно асимільовані і жили серед місцевого неєврейського населення, у великих містах, а бідні євреї у містечках. Хоча вони дуже часто контактували з місцевим неєврейським сільським населенням, але в містах, де поширювався цей стереотип, вони з’являлись хіба що на ярмарках.

Київ, наприклад, був оточений межею осілості, але як важливе стратегічне місто через наявність у ньому Київської фортеці був закритий для євреїв, які не мали права проживати за межею осілості. Ці права мали лише євреї з вищою освітою або купці першої гільдії. Відповідно, вони займали високе суспільне становище і налаштовували проти себе неєврейську частину населення Києва.

Київ був закритим для євреїв анклавом і знаходився в оточенні території, де євреї жити могли, наприклад, у передмістях.

Андрій Кобалія: У повсякденному антисемітизмі сучасної України важливим елементом є анекдоти. Чи можна сказати, що анекдоти про «українця, росіянина та єврея» консервують міфи та стереотипи? Чому такі анекдоти взагалі з’являються?

Сергій Гірік: Це робота фольклориста чи культуролога, але анекдоти та інші жанри міського фольклору, по-перше, просто відбивають стереотипи і дуже часто є дзеркальним відображенням тих стереотипів, які побутують у суспільстві. По-друге, анекдот за своєю специфікою є дуже змінним. Анекдоти на одні й ті самі сюжети існують у певному місці в одному вигляді з представниками одних етносів, а в іншому місці ті ж самі ролі в анекдоті на той самий сюжет виконують представники інших етносів. Анекдот – це є мандрівний жанр. Ситуація змінюється і цю роль виконує інший етнос.

Андрій Кобалія: Переходячи від повсякденного рівня до шкільної освіти, я згадав, що Ви говорили про просвітництво серед  населення. Чи достатньо говориться про історію українських євреїв в шкільному курсі з історії?

Сергій Гірік: Треба вести мову не лише про євреїв, слід узагалі ставитись до викладання історії України не як до історії виключно етнічних українців, а як викладання історії території цієї держави, де окрему і найбільшу нішу займають етнічні українці, окремо етнічні росіяни, окремо євреї, які залишали культурний спадок на цій території  і були присутні в публічному житті тощо. Подолання цього дисбалансу сприятиме подоланню цієї прірви між євреями, яких майже не лишилось і рештою місцевого населення.

Я пам’ятаю, що в часи, коли я вчився в школі, історія Кримського Ханства вивчалась у 7-8 класі у програмі всесвітньої історії. Зараз відповідні параграфи вже включено в підручники з історії України. Для перспективи майбутньої деокупації Криму ця зміна є  дуже важливо. Але вона сталася вже після окупації.

Андрій Кобалія: Мені також відомо, що ці сюжети так само з’являються  у науково-популярній літературі. Нещодавно вийшла книга «Історія українського війська», в якій є окремий розділ про Кримське ханство.

Часто я чую, що євреїв можуть називати іншим словом. Коли кажеш, що для євреїв це слово образливе, одразу відповідають, що це нормальна назва і що на Західній Україні так називають всіх євреїв. І це питання актуальне ще з часів конфлікту журналів «Сіон» та «Основа» 1860-х, коли постало питання як правильно називати «єврей» чи це друге слово. То як правильно називати?

Сергій Гірік: Називати людей треба так, як вони хочуть, щоб їх називали. Для більшості євреїв слово «жид» є образливим. Тому його не можна вживати просто через повагу до конкретних осіб. Полеміка між «Сіоном»  та «Основою» виявляла те, що російськомовний журналіст «Сіону» сприймав надруковані «Основою» фольклорні тексти, в яких вживалось це слово через призму володіння російською, а не українською мовою. На той момент це слово в українській мові ще не мало образливих конотацій в українській мові, але він їх сприймав як російськомовний. Пізніше це слово набуло образливого значення на підросійській Україні. І тому тут на початку XX століття вже бачимо повне панування слова «єврей» серед українських діячів. На території Галичини ситуація інша. Тут панувало слово «жид», тому що існував вплив польської мови, де лише це слово і використовувалося. Лише після 1917 слово «єврей» починає панувати на Наддніпрянщині і поза межами вузького шару діячів культури, а на Галичині лише після 1939 року і після війни.

Наприклад, Грушевський в брошурі “Хто такі українці і чого вони хочуть” у першому виданні використовує слово «жид», а в другому виданні на початку 1918 року використовує слово «єврей».

Андрій Кобалія: Давайте перейдемо до політичного виміру питання. Мені відомо, що від частини членів партії «Свобода» лунали антисемітські заяви. Згадується виступ Тягнибока багато років тому…

Сергій Гірік: Це було у 2003 році, коли  Тягнибок виступ на горі Яворина. Він тоді був мажоритарником у фракції «Наша Україна» і його за це виключили. Це і спонукало обмежити використання цих ідей принаймні у публічних заявах. Після цього він зустрічався з послом Їзраїлю і невідомо, яке у нього зараз ставлення. Це насправді не так і важливо, адже він поза публічною політикою зараз. Але цікавіша інша партія.

Поки що зарано говорити про те, яка ідеологія буде на офіційному і неофіційному рівні у щойноствореної на базі батальйону Азов партії «Національний корпус». Але прояви праворадикального політичного антисемітизму, майже погромницька пропаганда, яку проводила раніше організація «Патріот України» змушують серйозно задуматись на тим, яку нішу займатиме ця політична сила і що вона робитиме. Скоріш за все, у неї буде два виміри пропаганди – публічний і внутрішній. Дуже цікаво подивитись на ті матеріали, які вони використовують на вишколах своїх активістів. Припускаю, там можуть бути відверті вислови антисемітської й іншої ксенофобської пропаганди, зокрема проти ЛГБТ. А також пропаганда проти вихідців з Африки. Адже у пропаганді «Патріота України» зразка 2009-2010 року ми чітко бачимо ці два елементи поряд із антисемітизмом.

Андрій Кобалія: Нещодавно мої колеги з Громадського радіо запросили на розмову члена вищої політради цієї партії Олександра Алфьорова. На питання щодо майбутньої політики і соціал-націоналізму гість відповідав трохи нечітко.

Сергій Гірік: Якщо згадати «Свободу», то ми бачили помірковані заяви Тягнибока, а з іншого русофобські заяви пані Фаріон і передрук нацистської пропаганди і статей Геббельса в збірці «Ватра» і «Ватра v. 2.0».

Андрій Кобалія: Ви згадали про видання та статті.  Мені відомо, що з 2001 по 2008 рік відсоток антисемітських заяв у ЗМІ впав. Як це можна пояснити? Також хотілося б згадати про Міжрегіональну Академію Управління персоналом.

Сергій Гірік: Верхня межа не 2008, а 2007 рік, бо з 2007 МАУП раптово припинила публікувати антисемітські матеріали. Це пов’язано з певними фінансовими вливаннями МАУП, створенням кількох дослідницьких центрів. Тоді у європейській пресі цей університет почали називати «Університетом ненависті». Фінансові вливання пов’язані з однією з країн на Близькому Сході. МАУП тоді організувала кілька «наукових» конференцій про «Сіонізм як найбільшу загрозу цивілізації», дала титул почесного доктора Девіду Дюку – колишньому лідеру Ку-клус-клану, який зараз переважно займається пропагандою проти євреїв, а не чорношкірих. Окрім своїх видань «Персонал» та «Персонал +» створила мережу регіональних видань. У рамках цієї кампанії переважно поширювалися матеріали конкретно проти Держави Ізраїль, але часто їх розблавляли текстами з запереченням Голокосту або з описом Справи Бейліса, де говорилося, що Андрія Ющинського вбив, якщо не Бейліс, то інші євреї.