Фото: pexels.com
Єлизавета Цареградська: Сьогодні ми будемо говорити про свято Шавуот. Чи доречно взагалі називати це святом? І які є традиції? Про це все ми дізнаємося від перекладачки «Гаґади» та молитов з івриту українською, фахівчині з історії, культури та традицій єврейської спільноти, консультантки з єврейської освіти «Проєкту Кешер», магістерки єврейських студій, членкині Української асоціації юдаїки Міхаль Стамової.
Моє перше запитання дуже обережне, тому що я зауважила цікаву тенденцію: не щодо всіх подій або дат можна застосовувати поняття, термін «свято». Чи можемо ми сказати, що Шавуот — це все-таки свято?
Міхаль Стамова: Звичайно, можемо. Це одне із великих свят. Тому що таких свят у нас, в єврейській традиції, є аж три. І Шавуот — одне з них. Це свято, коли, за заповідями, євреї обов’язково мали прийти в Єрусалим, в Єрусалимський храм (також просто — Храм — ред.), і принести жертву подяки й жертву першого вражаю. Тобто це свято. Це івритом називається «йом тов».
Єлизавета Цареградська: Окей, з цим розібралися. Тепер нам належить з’ясувати, звідки воно бере свій початок, коли почали його святкувати, хто впровадив цю традицію.
Міхаль Стамова: Як я вже казала, у нас таких свят є не так багато. Є ще кілька йом товів. Це три основних свята, коли потрібно було приходити до Єрусалиму, до Храму. Навіть не тільки тоді, коли ще Храм був. Про свято говориться ще в книжці Левит, коли Всевишній дає Мойсеєві заповідь і каже, що в цей день треба прийти й принести Всевишньому жертву подяки.
У єврейській традиції дати досить відносні. Ви ж знаєте, що чим далі, тим важче сказати точність дат. Але це десь було від півтори до двох тисяч років до нашої ери. Ці події відбуваються при виході єврейського народу з Єгипту, коли, вже бувши в пустелі, Всевишній надає свої заповіді.
Це свято по-іншому називається святом дарування Тори. На 50-й день від виходу з Єгипту, тобто через 7 тижнів, у нас є така подія — дарування Тори. І через це свято називається Шавуот, тобто сім тижнів. І є такий наказ, що треба приносити Всевишньому жертву подяки. Треба разом збиратися і дякувати Всевишньому. Взагалі, свято досить цікаве. Його заповіли нам з Тори. Це досить сильна заповідь. Тобто ми його маємо святкувати.
Варто запам’ятати те, що це день, коли ми приносимо подяку, коли весь народ збирається разом. І це свято, коли ми розуміємо, що це щось особливе. Також ми знаємо, що це день дарування Тори.
У нас досить цікаві традиції, тому що свято ми святкуємо в Ізраїлі два дні, але воно дуже об’ємне. У нас можна нарахувати чотири або навіть п’ять важливих аспектів цього свята.
Читайте також: Історія Хануки — це фактично історія визвольної боротьби — Юлія Робчинська
Єлизавета Цареградська: Попри те, що я людина, котра вже не вперше говорить про єврейські традиції, зокрема про те, як вони трансформувались або були представлені в Україні, для мене наступна інформація є новою. І я думаю, що для нашої аудиторії теж може бути цікавою. Коли ми з вами домовлялися про розмову, і я надсилала запитання, що саме мене цікавить, ви поставили уточнення. Тому що я сформулювала запитання наступним чином: «Як свято Шавуот святкували в давнину? Тобто тоді, коли воно з’явилося». І ви зазначили, що змін відбулося дуже багато, і що насправді це величезна кількість років, тому сказати точно зараз важко. Поясніть, будь ласка, ці зміни. Тому що все, що стосується першого, другого, третього Храму в Єрусалимі, може бути дуже цікавим.
Міхаль Стамова: Хочу зазначити, по-перше, що третій Храм ми чекаємо. Ми не знаємо, коли він буде.
А взагалі історія, як я вже казала, починається з дарування Тори євреям в пустелі. Тобто, ще не було нічого. Євреї навіть ще не дійшли до землі ізраїльської, а вже зрозуміли, що це день, коли Всевишній дарував Тору. Вони мали вже заповіді, які повинні були виконувати на землі ізраїльській. Ця земля ще зовсім не була їхня, ще треба було до неї прийти й завойовувати її. І це ще навіть до того було, принаймні з описів Тори, як ізраїльтяни 40 років блукати по пустелі, тому що злякалися зайти в землю, адже побачили, що там живуть дуже войовничі люди.
Тобто дуже давня історія з цим святом, а повелінням вже є. Принаймні так описується. І ні одного Храму ще не було тоді, звичайно. Якраз є дуже чудова традиція, досить незвичайна, зараз всі говорять, що вона навіть феміністична: на свято Шавуот читається сувій Рут. Він так і називається. У нас небагато сувоїв і книг з Тори, які називаються жіночим ім’ям. І події у цьому сувої відбуваються ще в епоху суддів, ще не було навіть царів в Ізраїлі, ще не було Ізраїльського царства.
І тоді у нас є перша цікава згадка, коли жінка з абсолютно не єврейського роду, яка була заборонена євреями за дуже багато гріхів, стає частиною єврейського народу, бо вона говорить своїй єврейській свекрусі: «Твій бог — це мій бог, твій народ — це мій народ». Вона приходить в землю ізраїльську. Це ще в той час, як про Єрусалим немає згадки. Ця жінка збирає на полях, виходить заміж, і вона є прабабусею царя Давида, який купує землю, будує місто Єрусалим як столицю, а потім вже його син, Соломон, будує перший Храм. Тобто ось настільки давні події цього свята. Ці події відбуваються якраз під час збору вражаю. Це такий великий аспект, який накладається.
Отже, це свято має досить велику тяглість. Тобто спочатку у нас є дарування людству десяти заповідей у пустелі. Потім у нас є перехід інших народів до єдинобожжя — це Рут. Потім у нас є цар Давид, який народжується через кілька поколінь від цієї жінки, вона його прабабуся, і він будує храм, будує державу. І він іще, за традицією, народжується, і помирає саме у свято Шавуот.
Тобто зараз традиції, наприклад, сучасні — це прийти на могилу до царя Давида й співати досить багато псалмів. Це ще одна із традицій свята Шавуот. Тож вже є чотири великі аспекти свята: дарування Тори, свято вражаю, свято зборів і подяки, читання псалмів. До речі на це свято збирають врожай злакових, це досить важлива подія.
Читйате також: Не можна публічно бути в траурі у цей день — Юрій Радченко про традиції святкування Хануки
Єлизавета Цареградська: Я б ще хотіла трошечки зупинитися на книжці Рути, на тому, як це все відбулося. Тому що, як я зрозуміла цей момент, це було дуже революційне явище, особливо на той час. Хоч було заборонено мати за дружину не єврейку, вона сама стала дружиною єврея в дуже нахабний спосіб, якщо доречно це так описати. Хоча, ви, певно, доберете інших, кращих слів.
Міхаль Стамова: Слово це досить точне. У єврейській традиції є слово «хуцпа». Це не нахабність, це ніби дуже сміливий спосіб. Це як наглий, але навіть сміливий.
Єлизавета Цареградська: Я думаю, що тут про наполегливість також ще можна говорити.
Міхаль Стамова: Тут дуже жіночі шляхи, які, можливо, нас в Радянському Союзі вчили уникати. Але такими жінками деякі, можливо, захоплювалися.
Справа навіть не в тому, що було заборонено мати не єврейку. Заборонено було мати саме не єврейку з народу Моав. Історія така, що єврейська родина йде в країну Моав, тому що на тій землі, де вони жили раніше, не було чого їсти. І вони роблять такий крок, під час голоду йдуть з країни. Але в країні Моав вони не знаходять багатства. Якийсь час вони там перебувають, але там гинуть сини, які одружилися з не єврейками. І єврейська мати лишається сама. У неї є дві невістки, а чоловік помер, сини померли. І вона каже, що, напевно, піде до свого роду, назад, в район Віфлеєма. А невістки нехай залишаються, виходять заміж, вони вільні жінки. Одна справді залишається, а друга (Рут — ред.) каже, що піді зі свекрухою, тому що хоче бути з нею і її народом.
Тобто друга невістка робить такий досить свідомий вибір, вона йде від свого народу, йде зі своєю свекрухою, підтримуючи її. Вона потрапляє в сім’ю, збирає колоски й працює. І там був родич свекрухи, який вже був в літах. Свекруха сказала Рут підійти до нього, коли він буде в полі, лягти до нього вночі й побачити, що вона далі може зробити.
Той родич сказав, що якщо зможе одружитись з Рут, то одружиться, якщо її не захоче хтось ближчий. Адже тоді були левіратні шлюби (шлюби, за якими вдова мусила або могла одружитися вдруге лише з братом свого покійного чоловіка — ред.). Тобто потрібно було зробити так, щоб у твоїх родичів були нащадки. Якщо не було нащадків прямих, то тоді був хтось з ближчих родичів, хто брав вдову, а їхню дитину вважали дитиною першого родича.
Тобто, наприклад, є старший брат, він помирає. Тоді молодший брат одружується з його дружиною. І їхнє перше дитя вважається продовженням роду старшого брата. Це такі стародавні традиції. Зараз такого вже давно немає. Мені здається, лише в ультраультраортодоксальних єврейських громадах таке можливо. Бо я, наприклад, чула, що для того, щоб одружитися, беруть дозволу в сім’ї. Тобто це закриті громади, які ще практикують таке.
Читайте також: У єврейській традиції є велика цінність колективної молитви — Міхаль Стамова
Єлизавета Цареградська: Ви зазначали, що Шавуот — це про злаковий врожай. І я так розумію, що тут йдеться про жертву Богу не так класично, як ми це уявляємо. Бо зазвичай ми звикли сприймати, що це має бути обов’язково м’ясо. Але це також мають бути ще фрукти, овочі, плоди.
Міхаль Стамова: Я б сказала, що це молода традиція. Вона пов’язана з землеробством в країні Ізраїль. Ми з вами говорили, що це свято подяки — свято подяки нового врожаю, першого врожаю. Багато, наприклад, нових піонерів, які заснували Державу Ізраїль, заснували там колгоспи, досить завзято взялися саме за цю частину традиції. Тому що треба було опановувати нову землю, де немає рослинності, де треба було все повністю робити.
До речі, саме єврейські студенти з України, з Харкова, були одними з піонерів, які заснували кібуц Дганія. Досить багато євреїв з України були першими піонерами, які обробляли землю Ізраїлю. Це був один зі шляхів сіонізму. Один з діячів раннього сіонізму Аарон Гордон казав, що людина стає вільною, коли вона працює на своїй землі.
Євреї, які тікали з Російської імперії, які мріяли, що в них колись буде своя вільна земля без погромів, були студентами, інтелігенцією, вони ніколи не працювали на землі. Після міграції багато хто помер від малярії, адже не звикли до таких важких умов.
Але саме у свято Шавуот й релігійні, і нерелігійні люди могли похвастатися результатом своєї наполегливої праці. Якраз свято Шавуот було досить популярним в молодій країні, яка вже стала незалежною в 1948 році, лише минулого століття. Тобто це показ виражаю, це показ і розуміння, усвідомлення своїх досягнень.
Це був показ і молочної продукції. Наприклад, у нас є фірми молочні, і це їхній час показати свою продукцію. Це можливість сказати: «Дивіться, це наша земля, і тут нічого не було, а ми ось вирощуємо молоко. Це справді ця земля, яка тече молоком і медом (біблійний вислів — ред.)». Правда там йдеться про інші молоко і мед. Це молоко, яке тече з інжиру, і мед з фініків. Тобто йдеться про рослинність.
В Ізраїлі ми вирощуємо досить багато різних культур: і злакові, і фураж, і молочна продукція. Це мрія, казка, земля, яку обіцяли народу Ізраїлю, хоч вона абсолютно не родюча. Але досить наполеглива праця зробила те, що ми маємо таку землю, яка тече молоком та медом. І у Шавуот досить популярно було говорити про результати й дякувати. Не всі люди релігійні, навіть у Державі Ізраїль досить багато людей, які не вважають себе релігійними євреями, але вони дуже важко працюють і гордяться своїми результатами праці.
Єлизавета Цареградська: Я слухала вашу розмову про свято Шавуот, вона є у відкритому доступі на YouTube. І дуже цікавий момент ви описали щодо самої суті й сенсів свята. Що це про спроможність зупинитися і подякувати за те хороше, що в тебе є. Тому що, особливо зараз, в наш час, ми прискорюємося настільки, що часто-густо не помічаємо навіть якихось хороших моментів. І це такий заклик зупинитися, осмислити, подякувати за це і відсвяткувати, закріпити це свято поміж інших, поміж своїх близьких, рідних. І мені здається, що це дуже важливий момент, який не можна губити в контексті свята.
Міхаль Стамова: Так, йдеться саме про те. Наголошую на тому, що це саме перший врожай, і це досить сміливий крок. Тому що у нас є досить великий фестиваль, який ми аж сім днів восени святкуємо. Це називається свято Сукот, і це свято останнього врожаю, другого врожаю. Там все зрозуміло, тому що вже все зібрано. А на Шавуот перший врожай, і тут принесення перших плодів. Ми не знаємо, що далі у нас ще буде, тому це момент віри, коли ти дякуєш за перші плоди, коли ти віриш, що вони виросли.
До речі, якщо говорити про погодні умови, то це досить важкий термін, бо це страшна спека. Від свята Песах до свята Шавуот йдуть дуже сильні й гарячі вітри. З Песаха ще є традиція — відлік омера, тобто снопів. 50 днів кожен день відраховують. Там є молитви за врожай тощо. Тому Шавуот це свято, коли ми розуміємо, що перший врожай відбувся — не видуло його, він не висох. Тому що дощів немає після Песаха ще пів року. Тобто це лише роса, яка падає з неба, і це все можливе зволоження в Ізраїлі.
Тобто Шавуот — це справді свято. Ми зупиняємося. Ми розуміємо, що перший врожай у нас є. Ми приносимо подяку, ми збираємо всіх, хто у нас є поруч.
Про м’ясо, до речі, ви запитували. У жертву приносять на це свято і м’ясо. У цьому якраз суть свята — принести м’ясну жертву. Тобто ти маєш взяти велику худобину — холодильників немає — ти береш з собою друзів, і ти маєш з’їсти худобу сьогодні або завтра. Сам ти це не подолаєш. Не завжди люди їли м’ясо, а в Шавуот, на Песах і на Сукот — обов’язково. Тобто це треба зібрати сім’ю, треба принести цю жертву подяки, саме м’ясну. Але треба її з’їсти з кимось, бо сам з однією родиною не зможеш. Якщо родина велика, то можливо так. Але запам’ятайте, що немає заготовлення, немає нічого, жертву треба з’їсти за вечір.
Єлизавета Цареградська: Хочеться поговорити, зокрема, про український контекст. Що нам відомо про святкування цього свята в Україні? Чи воно якось відрізняється? Тому що я можу припустити, що наразі те, як святкують в Ізраїлі, — це не те саме, як святкували в Україні колись і як святкують зараз. Що вам про це відомо і що ми можемо розказати?
Міхаль Стамова: Я хочу сказати, що Ізраїль — це досить мультикультурна держава. Тому що євреї з різних культур приїздять сюди: східні, іспанські тощо. В українського єврейства є чудові традиції, і вони гарні, яскраві. Вони схожі з польським єврейством, європейським єврейством. Вони досить класні. У нас є приклади, як це відбувається у Шолом-Алейхема, у Шая Агнона.
Українські традиції дуже схожі на святкування Зелених свят, на святкування Трійці. До речі, у Трійці й свята Шавуот є досить багато спільного в історичному плані. Адже якщо говорити про християнство, то події Трійці відбуваються на свято Шавуот. Коли апостоли святкують свято Шавуот в Єрусалимі, то на них сходить Святий Дух. Тобто це свято П’ятидесятниці. Такий переклад є у Шавуот, його називають П’ятидесятницею, бо це п’ятдесятий день з дня Песаха.
А по традиційному, по красі, синагоги прибирають травами, прибирають зеленими гілками, трояндами, виносяться сувій Тори. Естетика у свят (Трійця й Шавуот — ред.) дуже схожа. Тобто синагога прибирається зеленю, квітками. У синагозі відбувається цілу ніч читання і тори, і різних священних текстів, відбуваються уроки тощо.
Зараз це відбувається в Ізраїлі. Тобто люди, які приїхали зі Східної Європи, з України, ці традиції зберегли. Громади, які приїхали сюди зі своєї країни, принесли свою традицію. Ашкеназькі євреї, зокрема багато хасидів з Західної України, привезли з собою гарні українські традиції. Тобто вони вбираються у квіти, це дуже схоже на Зелені святи, які відбуваються в Україні, принаймні естетикою, прикрасами.
Єлизавета Цареградська: Що саме роблять на цей день? Ніби ми вже з’ясували: збираються всі разом, їдять. Але, напевно, є ще якісь специфічні важливі атрибути цього свята.
Міхаль Стамова: Я вже про це справді згадала. Це ніч навчання. Тобто люди збираються з вечора й майже всю у ніч сидять. Адже в Ізраїлі досить гаряче, щоб сидіти вдень й святкувати. Тому відбуваються вечірні трапези, а потім всю ніч відбувається навчання. Тобто люди сидять, говорять, якісь обговорюють тексти з Тори тощо; день читають книгу Рут.
А ще пригощання відбуваються ввечері, молочна трапеза. Це якраз про те, що Ізраїль — це земля, яка тече молоком та медом. А також Тора, дарована саме в цей день, є молоком, найпростішою й найважливішою їжею і живленням для душі. Тобто через те читають Тору вночі. Дуже багато символіки.
Читають в Шавуот, як я вже казала, книгу Рут. Читають псалми Давида досить багато. Це псалми подяки — Тегілім — піднесення імені Всевишнього.
Ті, хто може, йдуть в Єрусалим. Звичайно, Храму зараз немає ніякого. Але все одно досить багато людей хоче відвідати Єрусалим. В ньому — Стіну плачу, звичайно, могилу царя Давида також. Це досить історична, цікава подія. Тому що коли нову державу заснували, то Стіна плачу була на території Йорданії. Могила Давида — метрів 200 від Стіни плачу. Але вона була на території Ізраїлю, нової держави, а Стіна плачу була на території Йорданії. Євреї тільки дивилися на Стіну плачу, на те місце, де був раніше Храм, з могили царя Давида.
У Шавуот фестивалі відбуваються, святкування. Родини збираються разом, приносяться досить багато подарунків: кошики з фруктами, перші плоди, різний хліб. Це досить гарне свято, люди вбираються всі в біле. Зараз досить модно обливатися на нього холодною водою. Всі обливаються, діти особливо це люблять зараз. Адже спека стоїть страшна і неможлива. У нас в Ізраїлі це роблять, а в Україні я такого не бачила.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі