Олена Агамян. Ілюстративне фото: Art Rapoport Fainerman
Гостя — художниця Олена Агамян, сестра Любові Рапопорт.
Єлизавета Цареградська: Я полюю у своїх розмовах на відчуття епохи. Я мрію про машину часу, коли можна було б взяти й перенестися в певний період й опинитися в оточенні, в товаристві людей, котрі без перебільшень робили історію, робили українську культуру. І зараз ми бачимо ці результати.
Власне, розмовляючи, мені дуже цікаво вибудовувати в цих оповідях і розповідях атмосферу того часу. Любов Рапопорт і ви є художницями, ви діти митців, які теж творили. І це дуже важливий момент, тому що мені цікаво, як відбувалося ваше дитинство, ваше зростання і ваше формування із сестрою. Які це були, можливо, специфічні моменти? Чи ніяких додаткових зусиль до того не прикладали, а ви просто споглядали за творчістю батьків? Розкажіть, як це було?
Олена Агамян: Якось зовсім недавно мене вже мої онуки спитали, що дід, тобто наш батько, нам забороняв. І ми з сестрою не могли нічого пригадати, він нам нічого не забороняв. Тільки одного разу я не помила пензлі, і тато сказав, що з мене не буде художника. І я вже мила пензлі. Тобто це не значить, що ми могли робити все, що завгодно.
У нас була атмосфера творча, робоча, і ми розуміли, що батьки працюють, що це є праця. І я можу сказати, що нам з Любою дуже пощастило, тому що наші батьки — це непересічні особистості. І мама, і тато. Вони зовсім не схожі як люди, як художники.
Коли пішла мама, у мене була мрія зробити сімейну виставку. Тому що Любу всі знають, а мені хотілося, щоб було зрозуміло, звідки це все взялося. І на виставці у мене питали, чому роботи так не схожі одна на іншу, вони зовсім не схожі. Дійсно, коли є родина художників, то можна пізнати, що їхні роботи схожі. Але батьки намагалися не передати якусь манеру певну, вони просто намагалися, щоб ми відчули те, що у нас є від Бога. Слів таких не було — «від Бога», але в кожну людину щось при народженні закладено, і дуже багато ми взяли від батьків.
Тато (Борис Рапопорт — ред.) завжди розповідав про своїх вчителів, і я потім написала про них, і це друкували в журналі «Вітчизна». Спершу я написала про Фоміна. Його вчили й Чистяков, і Ріпин; він викладав у художньому інституті, у художній школі. Він такою людиною був, що йому все було неважливо, тільки малювати. І він дуже суворо до учнів ставився. Особливо якщо бачив, що учневі багато дано, то дуже прискіпливо ставився. Він казав, що не треба нічого красти. Тобто, якщо тобі сподобалася чиясь манера, чиїсь теми тощо, то треба тільки те робити, що тебе хвилює. І це дуже запам’яталося, і тому ми в родині не схожі.
У нас було багато книжок, які купували батьки. Дома завжди були хороші книжки: і Міро, і Матіс, книжечки про фовізм. Це були 50-60-ті роки, вся країна боролася з формалізмом. У мами знімали з виставки роботи, тому що вона любила обводити чорним контуром свої віртуозні роботи. А у Люби в художній школі була прекрасна вчителька — Майя Сергіївна, дочка Сергія Григор’єва. Це була улюблена вчителька, вона дуже багато їм давала. Вона діток любила, а її забрали від них, тому що вона, як сказали, розвели формалізм. Серед її учнів багато дуже талановитих художників: Оксана Лисенко, Сергій Якутович.
Єлизавета Цареградська: Можливо, ті, хто нас зараз слухають, мають можливість піти погуглити й побачити самі роботи. Власне, для того ми й робимо це — щоб якомога більше людей дивилися роботи й знали своїх митців. Йдеться про роботи вашого батька, Бориса Рапопорта, і вашої мами, Ганни Файнерман.
Читайте також: Діана Клочко: Твори людей, які створювали сенси у XX столітті, зараз знищують під крики «ганьба»
Єлизавета Цареградська: Ви зростали в Києві, в п’ятдесяті роки, і ми вже трошечки краще розуміємо цей стиль епохи. Чи пригадуєте ви якісь заборони? Але не в контексті батьківських, а взагалі в тій атмосфері, яка була довкола. Переконана, що до вас приходили гості, друзі ваших батьків, було це творче середовище. Ви дитиною пам’ятаєте це як час обмежень і заборон? Чи ви тоді не задумувались про це, і, можливо, навіть батьки про це не говорили? Про що взагалі точилися ці розмови?
Олена Агамян: Мої батьки були люди вільні. І я не відчувала несвободи, скутості, тому що ті, хто моїм батькам подобався, ті до нас приходили. У нас був дуже відкритий дім, дуже теплий дім.
Ми з сестрою з’явилися на вулиці Гоголівській. Це була квартира колежанки моєї бабусі. Вона просто пустила після евакуації маму і бабусю до себе. Це була 11 метрів (квадратних — ред.) кімната, і там ми всі жили.
Це було дуже тепле місце. Я пам’ятаю, що тато, коли приїздив з творчих поїздок, десь біля серванта ставив етюди, і туди всі збиралися, дивилися. Я зараз не розумію, як це все відбувалося, тому що це 11 метрів. Це дуже затишно. Там жили ми, жила наша бабуся і весь час хтось ще. Це той випадок, коли квартирне питання нікого не зіпсувало.
У нас не було ніяких обмежень. Потім я вже дізналася, що коли в 40-х Сосюра написав «Любіть Україну», то всі організації почали шукати композиторів, художників, тих, хто схиляється до «кулацьких» настроїв «маленької, квітучої» країни.
Я ж не відчувала ніякої скутості. Я народилася 1951 року, а сестра — 1952. Тобто у нас було так тепло, так чудово. Війна закінчилася, і можна малювати, купувати продукти, зустрічатися з друзями, всюди їздити.
Але це був час, коли була «справа лікарів-вбивць», коли були розстріляні єврейські поети. Це все було, але ми як діти цього не відчували.
Читайте також: За радянських часів євреїв намагалися зросійщити чи не найбільше — Андрій Куликов
Єлизавета Цареградська: Програма «Зустрічі» — про українсько-єврейські взаємини. Тому я поставлю запитання вам, пані Олено, щодо відчуття ідентичності. Власне, чи воно було артикульованим? Адже я припускаю, що це був час, коли щодо цього або були дуже обережними, або взагалі замовчували це. Тому що, напевно, певний страх у тому був. Як це виглядало в вашій родині?
Олена Агамян: Річ у тім, що ніхто ніколи не приховував від нас, що ми є євреями. Просто це було таке покоління: ні у мами, ні у тата в родині не дотримуватися релігійних правил. Вони 1922 року народження. Тобто це були піонери. Вони трохи більше розуміли, тому що у тата, коли він ще був дитиною, батька розстріляли як румунського шпигуна. Але не було тієї єврейської ідентичності. Я захотіла в школі вчити єврейську мову, і я тоді навіть не знала, що є дві єврейські мови: іврит та їдиш. Але я багато чого хотіла, все зробити неможливо.
Були такі роки, коли цього (єврейської національності — ред.) треба було соромитись, і люди соромилися. Це було дуже смішно. І зараз це дуже смішно. Зараз по всьому світу дуже багато, скажімо делікатно, нелюбові до мого народу в цей важкий час. А я винесла з родини, що соромитися і приховувати цього (свою національність — ред.) не можна, тому що так ти відрікаєшся від батьків, від дідів, від свого роду.
Я з дитинства винесла урок, що треба жаліти тих, для кого на першому місці нація. Тих, хто вважає, що кращий, тому що не єврей тощо. Якщо я чогось не досягла у житті, то я можу казати, що мене не прийняли, ухиляли від роботи, бо я єврейка. Але це шлях слабої людини.
Мій батько дуже дружив з Глущенком, класиком українського мистецтва, відомим художником. Він дуже цінував батька. Коли я вже вчилася в художній школі, то тато прийшов і сказав, що був у Глущенка, і той показував йому акварелі Гітлера. І тато тоді з подивом сказав, що це препаршиві акварелі. На мене це в дитинстві справило враження. Якби ця страшна людина вміла писати акварелі, то вся світова історія пішла б в інший бік.
Ця недолюдина, поки не стала фюрером, сиділа в чоловічому гуртожитку у Відні, здається, і з листівочок перемальовувала архітектурні мотиви. А його ні в одну академію не взяли. Водночас там багато було прекрасних художників, які перевернули світ мистецтва. Серед них було багато євреїв. Тобто, якщо ти відчуваєш, що в чомусь слабий, то ти хочеш, самоствердитись. Ти можеш сказати, що в тебе щось не виходить, тому що «вони всі скупилися, вони там всі один одному допомагають, вони такі…» Але сильна людина свої проблеми не скидає на якусь націю.
Читайте також: Iсторія євреїв — це не тільки плач та страждання — голова єврейської громади Брацлава
Єлизавета Цареградська: Читаючи про пані Любов Рапопорт і те, як характеризують її мистецтво, стиль, шлях, я дізналася, що вона надихалася свого часу німецькими експресіоністами.
Цікаво дізнатися про те, що впливало на її творчість, на вашу. Власне, чи є в цьому впливові ця складова ідентичності. Зокрема, наприклад, складова того, що ви є євреями. Чи це якось впливало на творчість? І чи доцільно так ставити питання, як гадаєте?
Олена Агамян: Я гадаю, що це не доцільно. У нас книжок було багато, ми ходили в музеї. Всі музеї Києва були наші. Пам’ятаю, що ми в школі були й ходили в фонди українського музею, потім він став національним, музей з левами (йдеться про Національний художній музей України — ред.). Там Дмитро Омелянович Горбачов показував нам те, що не можна було виставляти: і Пальмова, і Петрицького, і всіх бойчукістів. І це теж справляло враження.
Люба дуже любила експресіоністів, а також дуже любить наївне мистецтво. Якось я отримала самодіяльну наївну картинку і змушена була Любі подарувати, тому що їй дуже сподобалось. Звичайно, впливали на творчість і Примаченко, і Єлизавета Миронова (у Люби був її портрет), і Катерина Білокур.
Я хотіла б порадити тим, хто зацікавився нашою родиною, групу у Facebook Art Rapoport Fainerman. Її завела моя молодша дочка, і там дуже багато і роботи, і документів — цікава група. Також свого часу ми видали дві книжки. Одну про Любу Рапопорт, що називається «Живопись. Текст. Рисунок». Там Люба написала і прозові твори, і графіка там є. І ми видали книжку Бориса Рапопорта «Живопис. Спогади. Архів». Книжка про тата свого часу увійшла до 20 кращих книжок України.
Єлизавета Цареградська: Де ми можемо бачити роботи пані Любові? І чи не плануєте якусь велику виставку, ще одну, знову? Можливо, родинну, щоб бачити ці роботи й мати можливість їх споглядати?
Олена Агамян: Я мрію, щоб була ця виставка. І мої, і роботи Любові є в Національному художньому музеї України, є в Музеї сучасного мистецтва України (там роботи й тата, й мами). Зараз же ті роботи, що в музеях, евакуйовані, десь у сховищах. Тож робімо все, що ми можемо, щоб закінчилась ця страшна війна.
У мене є мрія, звичайно, зробити цю виставку. Тому що я багато робила сімейних виставок, і дуже багато було потім відгуків, в яких люди казали, що це саме те, що потрібно було, що цього чекали.
Були навіть зворушливі моменти. Я десь у лікарні познайомилася з жінкою, старшою жінкою. І вона знавши, що я художниця, почала оповідь, і я зрозуміла, що вона розповідає про виставку мого батька 1960 року. Для цього і є сенс працювати, малювати, робити виставки.
У Музеї сучасного мистецтва теж є наші роботи, і теж ми робили у них виставку. І мені телефонував товариш по школі, який вже давно був в інших країнах. Він приїхав до Києва і сказав, що такого не бачив, хоч бачив багато чого.
Навіть ті роботи батьків, які вже ж не працюють, весь час по-різному виглядають. Їх весь час по-різному сприймають.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі