«У будь-якій справі має бути свій ґешефт» — розмова про Євбаз із Мариною Гримич, ч. 1

Розмова з письменницею та докторкою історичних наук Мариною Гримич.

Ірина Славінська: Що таке Євбаз?

Марина Гримич: Євбаз — це історична назва одного київського житлового райончика навколо колишнього, ключового для Києва, базару, що в народі називався єврейським. Отже, Єврейський базар. Євбаз.

За назвою можна зрозуміти, що йдеться саме про район компактного проживання євреїв. Базар проіснував, грубо кажучи, з середини XIX до середини XX століття і розташовувався на Галицькій площі. Враховуючи те, що колись назви міським площам чи великим вуличним магістралям давали за географічними напрямками, неважко здогадатися, що йдеться про ту частину Києва, в яку передусім в’їжджали ті, хто подорожував із Західної України, де колись концентрація єврейського населення була однією із найвищих в Європі. Більшою вона, здається, була лише в Румунії. Можна припустити, що Євбаз — не як базар, а як райончик компактного проживання єврейської громади історично був пов’язаний із Галичиною. Сьогодні колишня Галицька площа називається площею Перемоги, від неї бере початок міська магістраль «проспект Перемоги», що переходить у Брест-Литовський проспект, і ці назви також вказують на західний географічний напрямок.

Від площі Перемоги променями ідуть вулички Бульварно-Кудрявська, Дмитрівська, Золотоустівська, які ми й пов’язуємо з історичною місцевістю Євбаз.

Базар на Галицькій площі принаймні півстоліття був таким собі вузловим пунктом зустрічі міста й села, що обмінювалися поміж собою товарами, продукцією та послугами, з усім необхідним етнографічним антуражем — валками возів, кіньми, обозами, лірниками, церквою, крикливими продавчинями, жебраками, злодюжками, кошиками з городиною, з грибами, рундучками з крамом, хустками, нитками, між якими затесалися предмети міщанської розкоші, які охоче купували заможні селяни, як, наприклад, настінні годинники з зозулькою. Але помалу місто розросталося, і сільськогосподарський сегмент Євбазу суттєво скоротився, натомість все чіткіше вимальовувалися його, так би мовити, торговельні спеціалізації. Перша — це, вживаючи, сучасну лексику — сервісна, тобто надання різноманітних послуг — від точіння ножів, вирівнювання цвяшків і ремонту гасових примусів, до чистки взуття і продажу вуличної їжі, яка, до речі, за спогадами очевидців, була неймовірно смачною: пиріжки, котлетки і тюфтельки, гарячий гороховий суп або борщ, булочки.

Друга спеціалізація Євбазу — торгівля одягом і різним міщанським мотлохом (по-євбазівськи — барахлом і мотлохом). У радянські часи такі базари називалися товкучками (товчками) і барахолками.

Після ліквідації рундучків і церкви (це сталося в кінці 1940-х), на їхньому місці процвітала торгівля з рук, а після того, як заборонили і її, багато що з базару перемістилося в маленькі комісійні магазинчики, майстерні, ательє, на квартири, у двори житлового райончика Євбазу, де процвітала напівпідпільна торгівля і напівлегальний продаж послуг. Це все я ще застала.

Ірина Славінська: Чи знають нинішні кияни про топонім Євбаз і що таке Дмитрівська лазня?

Марина Гримич: Моє дитинство пройшло на Євбазі, хоча мої родичі і не є корінними євбазівцями: в 1962-1963 роках на його околиці, на вулиці Глібова, були побудовані дві відомчі хрущовки, в одній з яких я зростала. Власне, я час від часу мимоволі включаю цей локус у сюжети своїх романів, таких як «Клавка», «Юра», а також «Фріда», яка, хоч і про Бердичів, але написана на основі мого євбазівського досвіду. Власне, київська вулиця Глібова була межею двох і навіть трьох історичних місцевостей — Євбазу, Солдатської слобідки і Лук’янівки.

Одразу скажу, що в роки, коли я зростала на Євбазі, тобто в 1960-80-і, він, до речі, ще так не називався. За все своє дитинство я лише один раз чула цю назву з вуст бабусі моєї подружки.

На питання киян до киян: «Звідки ви?», тобто з якого району Києва, відповідали, як правило, називаючи свою вулицю або ключовий об’єкт свого району. Оскільки наша вуличка Глібова була коротенькою і невідомою, то ми відповідали: ми живемо в районі Дмитрівської лазні (тоді ми казали Дмитрівської бані), що входила в комплекс Банно-прального комбінату.

Повернення в усний обіг історичних назв київських місцевостей, колишніх слобідок, хуторів, що стали частиною нинішнього Києва, почало відбуватися десь на початку 2000-х.

Дмитрівська лазня разом із перукарнею при ній — це ключовий, хоч і не головний, об’єкт Євбазу. Уже бачу іронічну посмішку на ваших вустах, але не поспішайте з критикою. У радянські (та й не тільки радянські) часи, коли ще не було й натяків на винахід інтернету і соціальних мереж, перукарні і лазні були важливими осередками масової комунікації. На роботі, у магазинних чергах, в комунальних квартирах, на лавочках під під’їздом люди також спілкувалися, але це були, так би мовити, маленькі інформаційні комунікативні полустанки, в той час, як лазні і перукарні — це були вузлові станції масової комунікації.

У Дмитрівську лазню я не ходила, бо в нас була своя ванна, але перукарня і все, що там відбувалося, закарбувалося у моїй пам’яті. Тодішні перукарі й перукарки Євбазу, майстрині манікюру-педікюру, окрім професійних навичок, відзначалися дивовижними комунікативними здібностями. Вони були просто жерцями та жрицями масової комунікації, зірками народного журналістського мистецтва, володіючи всіма методами збирання, обробки і видачі інформації, вони бездоганно маніпулювали нею і вправно використовували емоційний інтелект. Євбазівські перукарі були майстрами продавати не лише новини, а й цінну інформацію, контакти, зв’язки. Десятки телефонів та імен вони знали напам’ять. Крім того, перукарні були осередками підпільної торгівлі, тобто перукарок нерідко називали спекулянтками. Вони продавали іноземні речі — одяг, взуття, парфуми, годинники, «галантерею», як тоді казали. Недаремно існувала приказка «шахер-махер-парікмахер», вона мала під собою правдиву основу.

Перукарі-чоловіки натомість запам’яталися мені стриманими, з почуттям власної гідності. Чому я знаю чоловіків-перукарів? Тому що в дитинстві я носила коротку стрижку, а тоді дітей стригли чоловіки, природно, в чоловічому залі перукарні. Принаймні так у нас було заведено на Євбазі. Мій перший перукар — дядя Йося з чоловічого залу перукарні Дмитрівської бані.

Я довго не могла збагнути, чому, в принципі, короткочасні візити в перукарню так добре мені запам’яталися, поки не зрозуміла одну просту річ: не такими вже й короткочасними вони були. Річ у тім, що тоді не практикували попереднього запису, я повинна була відсидіти в живій черзі, а оскільки Євбаз – це серце звичаєвого права, то тут завжди мав силу звичай надання привілеїв «своїм», яких завжди обслуговували без черги. Я надимала щоки, коли когось приймали поперед мене, але нічого не могла вдіяти: звичай. Колись не можна ж було втупитися в ґаджет, чи в телевізор, тож погортаєш трохи дамські журнальчики, позіхнеш, а тоді, роззявивши рота, слухаєш перукарську новинарню. Це була не просто балаканина, це було шоу, і ти ставала частиною цього шоу — як глядачка і слухачка. Клієнти ж розповідали приблизно те, чим сьогодні люди діляться на своїх сторінках фейсбуку: або ж ниють, або ж конструюють свій образ уявної «я».

Ірина Славінська: Що таке звичаєве право Євбазу?

Марина Гримич: Євбаз жив за звичаєвим правом. Це не значить, що євбазівські звичаї, не зустрічалися деінде. Просто тут рівень їх концентрації був значно вищим, а присутність у повсякденному житті — на порядок інтенсивнішою.

Спробуймо розглянути ключові звичаї.

Перше: звичаєве право Євбазу більшою мірою, ніж поза його межами, засновувалося на посередництві. «Блат», тобто знайомство, власне, посередництво для здійснення якоїсь дії, тут було на першому місці. Підтримувати своїх євреї завжди уміли. Це був спосіб їхнього виживання у досить непривітному і неприхильному до них радянському світі.

Мені, наприклад, заборонялося розповідати в перукарні, хто мої батьки. Моя мама викладала в університеті, і страшенно боялася, що до неї вилаштується черга «клієнтів», які проситимуться влаштувати їхніх дітей туди.

Друге: на Євбазі, якщо не все, то багато чого було нелегальним або напівлегальним.

Щодо «нелегальності» — це ясно. Багато послуг тут надавалося приватними майстрами. На хвилиночку: в радянській дійсності! Так шили на квартирах шапки, шуби, робили ремонти у квартирах. Пригадую дядю Фелікса, який робив нам ремонт: він приходив до нас красивий, переодягався у робочий одяг, застібав масивний пояс важкоатлета, щоб підтримувати хребет, коли підіймав відра з фарбами, які, до речі, перемішував, шукаючи потрібний відтінок; брав здоровенні лінійки, трикутники і транспортири і починав свою майже абстракціоністську творчість: пам’ятаю вітальню після ремонту, що світилася в якихось вогненних кольорах з вималюваними золотою фарбою геометричними фігурами на стінах.

Щодо напівлегальності, то це відбувалося приблизно так: ви приходите в ательє, щоб пошити сукню, хочете вибрати тканину, а тканини — такі собі, як то кажуть, «такоє».Тут майстер пропонує вам «шикарний імпортний відріз». Тобто ви начебто офіційно замовляєте послугу, але при цьому даєте неофіційно підзаробити майстру. У будь-якій справі має бути свій ґешефт.

По-третє: неофіційні послуги між своїми не монетизувалися. Тут існувала система обміну послугами «Ти мені — я тобі». Тут не цінувалася анонімність, тобто така, як мене вчили батьки мовчати про мамину професію, тому ми за все й платили. На Євбазі цінувалися носії професій: лікар, м’ясник, співробітник торгівлі, буфетниця, паспортистка. Але тут узвичаєно було не називати професії: вживалася описова форма: наприклад, говорили, «дядя Изя с óбувной фабрики», саме «с» óбувной фабрики; «Лёня с мясного отдела гастронома»; Фрида Борисовна (до речі, реальна людина) — с театра Франка, которая достанет вам билеты на любой спектакль», «Владимир Львович Рубин — «научит вашего сына играть на пианино не хуже Рубинштейна» (саме так, а «не учитель музыки» чи «учитель игры на фортепиано». До речі, це був мій перший вчитель, щоправда, він так і не навчив мене грати на піаніно краще за Рубінштейна.

Тут якраз ми переходимо до четвертого пункту звичаєвого права: це практика (а часом і ціле мистецтво), м’яко кажучи, гіперболізації і нахвалювання. Піар, мені здається, — це від євреїв. Ключову приказку, яку я завчила на зубок з дитинства, і яку навіть мій батько, який не схильний був переймати культуру сусідів-євреїв, навіть і він любив її повторювати: «говорите и вы!».

Для тих, хто не зрозумів її сенсу, наведу старий з бородою анекдот:

— Доктор, у меня такая проблема, мой друг Зяма, ему, так же, как и мне, вот-вот далеко за семьдесят, рассказывает, как у него все хорошо в сексе с женой Сарочкой, я жутко завидую, и что же мне делать?

— Говорите и вы!

Від мистецтва нахвалювання ми, неєвреї, що жили поруч, часом потерпали, купивши ту річ, яка нам сто років не була потрібна. Але, майстерно розпіарена, вона була такою привабливою! Навчена цим досвідом, я зараз ніколи не купую річ відразу. Я маю переночувати, прийти і купити її з холодною головою.

Якщо бути ще більш точним, то на Євбазі існувала боротьба протилежностей: співіснування двох звичаїв: хвалитися і прибіднятися. Це як Закон сполучених посудин, одне непомітно перетікає в інше. Наведу знамениту історію, яка стала євбазівською легендою — про підпільного мільйонера, що жив у районі Ковбасної фабрики (Колбаски): він, щоб зашифруватися, щомісяця за тиждень до зарплати позичав 3 або 5 карбованців.

Тут, ще одна особливість євбазівського щодення. Євбаз — це мистецтво практичності.

Не соромно було бути бідним, в ті часи всі були бідними, а соромно було бути непрактичним. На Євбазі цінувалося те, який ти пробивний і економний.

Причому це була практичність не великих ділків, можновладців, які користалися з совмінівського буфету, з державних дач, тощо. Це була практичність типу: зробити з лайна кулю, саме цій євбазівській культурі практичності пасували слова «викроїти», тобто зекономити, «перелицювати», перекроїти, перешити: як писав у своєму оповіданні «Зачарований кравець» Шолом-Алейхем — зі старого халату пошити кафтан, із зіпуна (напівкафтану) — штани, з нього жилет, і з нього — ще щось.

Ірина Славінська: На що була схожа кухня Євбазу?

Марина Гримич: Євбазівські поведінкові моделі досить добре збереглися у радянські часи, вони були, так би мовити, на поверхні, на відміну від матеріальної культури, яка лишалася невидимою для багатьох.

Візьмімо Євбазівську кухню. Спершу я думала, що знаю про неї вкрай мало тому, що мені батьки забороняли їсти у чужих. Виняток — дні народження. Але на днях народження, незалежно від етнічного походження родини, завжди був традиційний радянський стіл із салатиками олів’є. Про ейсік-флейш (солодке м’ясо) і гефілте фіш (фарширована риба) я, що виросла на Євбазі, дізналася дуже пізно.

Чому так сталося? Варто пам’ятати, що ми жили серед радянських, світських євреїв, які часто намагалися не підкреслювати своє походження та ідентичність. Їжа і харчові звичаї якраз дуже сприяють етнічній ідентифікації.

Згадую свій дитячий садок. Меню: цимес, солодка морква з родзинками, що служила гарніром до основної страви, форшмак подавався замість котлетки до якогось гарніру, що зберігав форму столової ложки, подавався також солодкий рис із родзинками і яблуком.

Хоча моя мама була з села, вона з досвіду спілкування зі своєю сусідкою по комунальній квартирі на Воровського (нині Бульварно-Кудрявській), на якій ми жили до Глібова, Анною Аронівною, завчила: що на базарі продається не курка, а курочка. Так само готують не курку, а курочку.

Взагалі, культ курячого бульйону виявлявся в тому, що курку треба було варити цілою. Зрідка моя мама також начиняла курячу шийку потрошками з купленої курки, рисом або гречкою, приправлену підсмаженою на курячому жирку цибулькою. Цього вона навчилася від своєї подруги Тані Кацової, яка згодом виїхала з чоловіком Романом та донькою Мариною в Ізраїль. Не те щоб моя мама любила і вміла добре готувати цю страву, і не те щоб ми вдома любили її їсти. Просто в цьому виявлявся принцип економності — «щоб нічого не пропадало», в цьому випадку шкірка курки, пупок, серце і печінка, яких у нашій сім’ї ніхто не любив їсти окремо. Так робили на Євбазі.

Про знаменитий єврейський струдель я дізналася вже в дорослому віці від моєї подруги Олі Крекотень, що жила на вулиці Обсерваторній у комунальній квартирі. Їхня сусідка розкачувала практично прозорі коржі для нього. Дуже любив їх їсти Олін батько — визначний знавець давньої української літератури Володимир Іванович Крекотень.

А от що я запам’ятала (щоправда, не цілком), так це єврейський рецепт — від Фріди Борисівни з театру імені Франка (тієї самої, що діставала нам хороші квитки).

Це рецепт лікувального засобу від кашлю: розтоплюєш шоколад, масло і мед, змішуєш, додаєш ложку коньяку і сік запеченої в духовці редьки з виколупаною дірочкою, де був мед. У тому рецепті від кашлю ще щось було, але не можу згадати.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS