У Рівному до 1939 на вулицях лунав їдиш, до 70% містян були євреями — Максим Гон

Василь Шандро: Проєкт, який ви з колегами ініціювали, носить досить зрозумілу назву — «Стежками пам’яті». Як довго він триватиме? З чого складається? Хто в ньому бере участь?

Максим Гон: Проєкт стартував 3 місяці тому, його фінансує Фонд EVZ «Пам’ять, відповідальність і майбутнє». Це німецький фонд, який опікується жертвами націонал-соціалізму і пам’яттю про жертв. Основна ідея проєкту полягає у тому, щоб актуалізувати пам’ять про так звані недомінантні групи: поляків Волині, євреїв Волині. Говорити про окремих жертв на кшталт гастарбайтерів, про яких ми більше чи менше пам’ятаємо. Ми проводимо публічні лекції, намагаючись в такий спосіб привернути увагу громадян. Транслюємо їх через Facebook.

Другим етапом буде проведення літньої школи. Ми навчимо людей культури пам’яті, яка властива Західній Європі, Америці. Запропонуємо нашим учасникам реалізувати у себе вдома мікропроєкти. Ми надамо їм так званих менторів, консультантів, помічників, профінансуємо реалізацію їхніх ідей. У кінцевому результаті поїдемо по цих місцях, створимо віртуальну мапу, яка буде у нас на сайті. Можна буде спостерігати, як цей процес просувається. Це основна ідея проєкту «Стежками пам’яті».

Василь Шандро: Наскільки вже прокладені ці стежки? Чи уклали ви вже ці маршрути з точками, де варто зупинятися?

Максим Гон: Ці стежки можна розглядати як реальні та як уявні. Нам ще треба багато працювати, щоб ці стежки з уявних перетворились в реальні. Цим було зумовлене виникнення нашої громадської організації «Мнемоніка». «Мнемоніка» латиною – пам’ять. Якщо ми говоримо про так званий ностальгічний туризм, прокладення реальних маршрутів по місцях пам’яті, куди приїдуть нащадки чехів Волині, німців Волині, євреїв Волині, то на цьому шляху зроблені лише перші кроки. Боюсь, тут праці не на один рік.

Василь Шандро: Ви говорите про Волинь в контексті області чи у ширшому контексті?

Максим Гон: У ширшому контексті, оскільки є кращі приклади. Наприклад, місто Рівне, в якому я живу. Воно за останні 5 років відкрилося представникам національних меншин. З’явилися вказівники, які підказують містянам і гостям міста про об’єкти історико-культурної спадщини, які пов’язані не тільки з українцями, а й з поляками чи євреями. Така еволюція нетипова для районних центрів. Там у багатьох випадках на цьому шляху ще нічого не зроблено. Членам нашої громадської організації здається, що треба буде багато препарувати цю культуру пам’яті. Культуру, яка властива європейцям, коли у єдине консолідується пам’ять і про так звану титульну націю, і про так звані національні меншини.

Василь Шандро: Наскільки коректно розділяти в такий спосіб дослідження того ж таки українського єврейства? Це спричинено певними історичними моментами? По суті до 1939 року Україна була окупована або розділена між двома іншими державами. Потім після Другої світової війни перебувала в окупації вже однієї держави по суті в тих кордонах, в яких ми досі існуємо.

Максим Гон: Безперечно, передусім це визначено тим, що з 1918 по 1939 рік Західна Україна входила до складу Речі Посполитої, тут зовсім інші сюжетні лінії. Якщо ми беремо Галичину, регіон який входив до Австро-Угорщини, то там виробилась своя політична культура. На Волині, яка входила до складу Російської імперії, була своя політична культура. Якщо ми говоримо про кінець 30-х років, Другу світову, то зрозуміємо, що останні кілька років тут поєднали долю українського єврейства. Я маю на увазі репресії радянської влади, які спрямовувались як проти українців, так і проти поляків, євреїв. А також Голокост, безперечно.

Василь Шандро: Як досліджуються у Рівному й області українсько-єврейські взаємини у XIX-XX столітті? Наскільки ця тема фігурує у працях ваших колег істориків?

Максим Гон: Ця тема вже позначена, вона з’явилась на маргінесі. Але, як на мене, вона не є тією сюжетною лінією, яка викликає особливий інтерес істориків. Можливо, це зумовлено тим, що українська історична освіта і дослідники перш за все україноцентричні. Ці національні меншини не зовсім вписуються в такий лейтмотив.

У місті Рівному до 1939 року домінантною мовою на вулицях був їдиш, десь до 70% населення були євреями. Якщо ми беремо краєзнавчу літературу, то найчастіше Рівне постає українським містом. Якщо там з’являються представники поляків чи чехів — вони на маргінесі. Хоча ситуація змінилась в порівнянні з тим що було за Радянського Союзу. За бажання інформацію про постаті, культурні, освітні товариства можна знайти.

Василь Шандро: 70% — це дуже багато і помітно. Відповідно, ця громада повинна була залишити певні культурні, архітектурні, писемні пам’ятки. Що з цього ви б назвали для людей, які взагалі не знають історію Рівного?

Максим Гон: Передусім це так звані сакральні споруди — синагоги. На сьогодні у місті лишилась одна невелика синагога на вулиці Шкільній, вона була осердям єврейського Рівного. З часів радянської влади й донині в ній розташований спортивний комплекс. У нас збереглася одна з будівель єврейських гімназій, вона називалась «Освіта», де було навчання польською мовою. Там вчилися єврейські діти, батьки яких усвідомили, що євреї в Польщі повинні володіти польською мовою. Цей будинок зберігся, в ньому зараз міський відділ народної освіти. Є ще залишки однієї школи, вона у дуже плачевному стані – колишня гімназія «Тарбут». Там діти вчилися мовою іврит, їхні батьки відповідно було орієнтовані на побудову єврейської держави в Палестині.

Загалом об’єктів історико-культурної спадщини в Рівному збереглося дуже мало. У часи Другої світової центральна частина міста постраждала від бомбардувань. Уже відбудоване місто і нові мікрорайони, які виникли у повоєнний час, не мають якогось етнічного обличчя. Ні українського, ні польського, ні єврейського, ні російського. Це так звані спальні мікрорайони, класичні 9-поверхові, переважно панельні будинки. Стара частина міста років 10 тому почала переформульовуватися у дискурс українського національно-визвольного руху, з’явились меморіальні дошки пов’язані з освітою, діячами Української-повстанської армії. З’явився пам’ятник Климу Савуру, керівнику північно-західної групи УПА, художнику УПА Нілу Хасевичу. Мабуть, і все.

Повторюсь, що за останні 5 років місто Рівне в символічному просторі дуже змінилося. Вказівники показують, де що було або є досі. І йдеться не тільки про об’єкти української історико-культурної спадщини, але й польської, єврейської. Загалом дуже змінився загальний лейтмотив міста. Мені здається, що Рівне в цьому розумінні трохи наблизилось до європейської культури пам’ятання.

Василь Шандро: Про яку пам’ять ми говоримо: про те, що ми забули, про те, що ми не знали? Яка ця пам’ять?

Максим Гон: Як на мене, це втрачена пам’ять. Я цілком погоджуюсь, що втрачені елементи польської, єврейської, чеської чи будь-якої іншої культури ми маємо розглядати як спільну історико-культурну спадщину. Тому ми не виокремлюємо якісь етнічні групи у цьому проєкті. Ми намагаємось знайти однодумців – людей, які допоможуть на місцях знайти гідних героїв, об’єкти історико-культурної спадщини. Ми допоможемо означити чи маркувати їх у просторі конкретного населеного пункту чи містечка.

Василь Шандро: Тобто йдеться про якісь конкретні історії, без узагальнення?

Максим Гон: Узагальнення не можна робити, коли ми не маємо локації. Наприклад, ми думали зробили Digital-музей, який буде розповідати про чехів Волині. Вони з’явились в середині XIX століття, здійснили дуже суттєву просвітницьку роботу в культурі сільськогосподарської праці. Вони чи не першими показали, що таке національні школи, створювали перші пожежні дружини. Це було по селах або невеликих містечках. Якщо спитати пересічного волинянина про чехів, то побачимо, що все забуте. Один з найближчих населених пунктів поряд з Рівним тепер називається Квасилів. Колись він називався Квасилів Чеський. Якщо спитати у мешканців про попередню назву їхнього населеного пункту, 90% з них цього знати не будуть. Тому ми вважаємо, що це втрачена пам’ять.

Василь Шандро: Що стосується історій взаємодопомоги, які спрямовані на порозуміння. Для всього світу це дуже актуальна тема, не тільки для України. Наприклад, вже у нашому календарі так само з’явилася офіційна дата, в яку ми будемо згадувати українців, які у Другу світову війну рятували євреїв від Голокосту. Наскільки часто подібні історії зустрічались, з того що зафіксовано зараз? Зрозуміло, що багато років минуло і не так багато в кого можна запитати.

Максим Гон: Ця тема дуже важлива. Передусім тому, що у присвоєнні звання Праведників народів світу (а це почесне звання присвоює держава Ізраїль, інститут Яд Вашем, дякуючи громадянам різних держав за порятунок людей під час Голокосту) криється колосальний виховний, морально-етичний потенціал. Те, що ми почали з цього року відзначати цих людей – це певне запізнення, у всьому світі це зробили набагато раніше. Мені важливо, що перша людина, яка отримала це почесне звання – рівнянка, Марія Бабич, яка врятувала дівчинку. Їй вручила нагороду Голда Мейр, яка також має українське коріння, вона провела своє дитинство в Києві. На той час вона була, якщо не помиляюсь, міністеркою зовнішніх справ Ізраїлю.

Як на мене, всі ці люди, невідомі сюжетні лінії, які з’являються, повинні бути озвучені. Це передусім місток для порозуміння у складних темах Голокосту, українсько-єврейських взаємин під час Голокосту. Ми маємо шанс говорити про тих, хто чинив тихий, але героїзм. Оскільки за порятунок євреїв на теренах України розстрілювали всю родину. Як на мене, в культурі пам’яті ми зробили важливий крок. Наша громадська організація долучилась наскільки це було можливо. Ми провели один з заходів у коледжі, говорили про це зі студентами. Я думаю, якщо інші суб’єкти громадянського суспільства будуть активніше про це говорити, ми піднімемо це на потрібний рівень.

Василь Шандро: Наскільки загалом політика пам’яті в Україні є предметом політики в широкому сенсі? Коли ми кажемо, що не треба політики, то в цьому є якесь лукавство. Без політики не було б дня у календарі, легітимізації з боку держави вшанування пам’яті українців, які рятували євреїв під час Голокосту.

Максим Гон: Не може пам’ять бути поза політикою. Колективна пам’ять – штучний конструкт, який створюється політиками, неурядовими організаціями, завдяки діяльності письменників, вистав. Тут зрозуміло, що людина яка пише тексти, як клерк, може щось помітити, а може і ні. Я пам’ятаю, як хтось казав, що історик може пройти повз місце і не помітити його. Радянська політика пам’яті — це непомічання Голодомору, Голокосту, геноциду ромів, репресій і багато чого іншого. Тут ми маємо інший приклад — приклад України. На законодавчому рівні у нас багато що зроблено. Постанова Верховної Ради про вшанування пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни говорить про нову культуру пам’яті. Але є проблема втілення цих декларацій на місцях.

Михайло Тяглий, який вивчає долю ромів в часи Другої Світової війни, проаналізувавши ситуацію, прийшов до висновку, що лише поодинокі обласні адміністрації взагалі згадали про цей день. Я б сказав, що будь-яка постанова — це ніби декларація про добрі наміри. А наскільки ці добрі наміри будуть втілюватись на місцях, наскільки ми донесемо згадку про ці трагічні події до мешканців сіл, містечок, обласних центрів – дуже залежить від представників влади й від представників громадянського суспільства.

Василь Шандро: Чи можуть до «Стежок пам’яті» долучатися інші громадські організації чи дослідники?

Максим Гон: Ми завжди готові до партнерства. За кілька днів ми оголосимо набір учасників та учасниць літньої школи. Якщо з’являться організації, які захочуть запропонувати нам якусь допомогу чи свій лекторій, то ми завжди відкриті й готові до співпраці.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS