Важлива певна переоцінка України, як території свободи й покровительства, захисниці меншин — Олесь Кульчинський

Говоримо про південь України, перетин культур та цивілізацій

Ведучі

Василь Шандро

Гостi

Олесь Кульчинський

Важлива певна переоцінка України, як території свободи й покровительства, захисниці меншин — Олесь Кульчинський
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/09/hr-zustrichi-2020-09-06-kulchynsky.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/09/hr-zustrichi-2020-09-06-kulchynsky.mp3
Важлива певна переоцінка України, як території свободи й покровительства, захисниці меншин — Олесь Кульчинський
0:00
/
0:00

Гість програми — сходознавець, перекладач Олесь Кульчинський.

Олесь Кульчинський: Причорномор’я — це органічне продовження Середземномор’я, воно історично належить до Середземноморської цивілізації. Більш південні терени, Османська імперія — це постійний симбіоз різноманітних культур, де вживалися і вірмени, і греки, і юдеї. Османська імперія була радше християнською за складом населення, ніж мусульманською.

Якщо дивитися сьогодні на український Південь, що заселявся в XIX столітті юдеями, німцями-колоністами, рештками ногайців, кримських татар, то неозброєним оком помітна певна данина морським традиціям, вона знову відроджується, можна бачити мультикультурне різноманіття.

Якщо вже зазирнути в минуле Османської імперії, то в самій Туреччині дуже популярна думка про те, що османи не мають нічого спільного з турками, вони так само душили турків. Є і дуже близьке явище до того, що ми спостерігаємо в сучасній Москві. Коли й сьогодні в Туреччині присутні намагання перенести термін «османці» на всіх підданих цієї імперії. Подібне явище — змішання від Сирії до Єгипту — було притаманне середземноморському світу і доти.

Василь Шандро: На розмову про український Південь мене наштовхнула ваша стаття «Мертві степу. Єврейське кладовище на берегах Інгулу, німецька кірха поруч та страх після Голодомору». Ви пишете там про кладовище, розкажіть, де це і що це?

Олесь Кульчинський: Мова про Баштанський район на Миколаївщині. Якщо дивитись на його географію, пов’язану з колонізацією степу, то у радіусі 20-30 кілометрів ви побачите поселення від єврейських до старообрядців, німців. Це також показує ту структуру, яка складається з XVIII – XIX століть. Спочатку там ви знайдете місця ткачів старообрядців і козацьких переселенців, як в селі Привільне.

Василь Шандро: Що свідчить про цю історію? Чи свідчить щось?

Олесь Кульчинський: Мене, як сходознавця, цікавить наскільки проступають ці давні форми досі. Нескладно спостерігати, як одні етноси сходять з арени, але замість них з’являються вірмени, які втекли з Нагірного Карабаху або поселення ромів. Ми ведемо мову про те, що не можна ставитись до таких явищ категорично, ніби усе належить лише українцям.

На тому таки цвинтарі в Привільному ви раптом зауважите, що і сучасні поховання оформлені старообрядським хрестом. У побуті людей, в їхніх моделях поведінки мимоволі закладеться щось таке, господарське. Це не є так погано. Ба більше, воно відіб’ється і в мові. Деякі речі дуже важко досліджувати, тому що у радянський період була політика забуття, стирання пам’яті.

Це знову таки те, що притаманне саме степовій частині України: оце перекотиполе, коли все зникає, починаючи від печенігів, від яких у нас дуже мало слідів.

Ми маємо часткове нерозуміння людей півночі, людей півдня. Страшно насправді спостерігати, як люди забувають. Вони наче і пам’ятають про те, що хтось загинув від геноциду, від Голодомору, але загалом чомусь все переростає у «какая разніца».

Василь Шандро: Єврейські поселення — це типово в тій частині України?

Олесь Кульчинський: На той час — так. Якраз у XIX столітті в юдейському середовищі виникає особливий пієтет до землі, це прототипи сучасних ізраїльських кібуців. Ширяться філософські вчення про те, що саме земля стане порятунком для юдейського народу, туди кидаються переселенці. Що цікаво, вже в другій половині XIX століття до них, як своєрідних наглядачів, переселяють лютеранських протестантів. Поруч постає лютеранське селище.

Російська імперія і тим, і тим колонізаторам степу виділяє найгірші землі. Традиційно, що німці, що юдеї, з цих земель роблять найкращі. У радянський час цвинтарі розвалили, засипали землею.

Поруч було німецьке село, де жили німецькі колоністи. Там дуже гарно, вишукано, стоїть розвалена стара кірха XIX століття в лютеранському стилі, навіть не занесена до реєстру «Пам’ятки України». І це не щось поодиноке, таких кірх доволі багато на нашому півдні, але вони всі розвалені. Пізніше там знову були переселенці з Західної України.

Буквально 4-5 років тому одну стіна кірхи й дерев’яні двері зірвали. З одного боку, це важкий «совєтський» спадок, але з іншого боку це насправді певна гуманітарна катастрофа.

Василь Шандро: Цвинтарі були засипані штучно чи це те, що стається з часом?

Олесь Кульчинський: Ми не запитували мешканців детально, але вони були розвалені десь після Другої світової війни. З часом вони засипались, люди там спокійно випасали корів, внизу стоїть водокачка. До другого місця ми вже навіть не підходили.

Відоме також місце розстрілу юдеїв в цьому селищі — Плющівка, колишній «Яфенагар», у перекладі з івриту – «гарна річка». Попереду колись розкидалась річка Інгул, зараз же там величезна проблема з водою.

Василь Шандро: Чи були там козацькі поселення?

Олесь Кульчинський: Безперечно. Це порубіжжя, там перетиналась територія Кримського ханату і Вольностей запорозьких, де людські характери змушені були притиратися, щоб не вибухало конфліктів. Це село Привільне. Цікаво, як воно було розділене: з одного боку козацькі переселенці, козаки, з іншого — старообрядці. Одна частина села охрестила іншу частину села «руським краєм».

Василь Шандро: У чому цікавість такого співіснування?

Олесь Кульчинський: Мені здається, що в контексті сучасної україно-російської війни нам важлива певна переоцінка територій України. Усвідомлення їх насамперед як територій свободи, такого собі покровительства, захисниці меншин, яка дає їм право на вільний розвиток.

Знову таки, держав-покровительок цих меншин ми автоматично беремо собі в союзники в україно-російській війні. Це чимось близько до того османського принципу, коли вони захищали православних і протестантів від католицизму. Це модель, яка могла б бути близька Україні. На Миколаївщині, на Херсонщині після анексії Криму ця модель виразно проглядається там, де є поселення кримських татар. Дивно, чому держава не візьме їх під покров.
Україна могла б бути своєрідною модераторкою різних культур. Не потрібно цього боятися.

Ми приречені шукати якісь форми, які й нас самих захистять. Одна з цих форм — притягнення на основі права вибору — може бути доволі ефективною. Коли ми ведемо мову про південь України, то там часто проблемою будуть українці з відбитою національною пам’яттю. Страшно дивитися, коли люди витягують «побєдобєсіє». Постає дуже складний комплекс запитань: чи значною мірою порятунком для самих українців буде такий мультикультуралізм, який сам по собі традиційно нависає над цією частиною України.