Українці та євреї мали позитивний досвід співіснування під час українсько-польської війни — історик

Василь Шандро: Чи була можливою на Галичині у міжвоєнний період участь в політичному житті для українців, євреїв, німців?

Петро Чорній: Якщо говорити про міжвоєнний час і досвід політики українців, євреїв і німців, то коли був уставлений статус-кво і Галичина відійшла до міжвоєнної Польщі, була визнана на міжнародному рівні, то прийшло розуміння, що потрібно якось співіснувати з цією державою. Це співіснування мало два рівні. З одного боку етнічні групи організовували локальне самоврядування. Тут треба розуміти, що воно не було політично визнане. Міжвоєнна Польща все ж таки не дотрималась тих зобов’язань, які обіцяла виконати стосовно українців. Йдеться про надання національно-територіальної автономії Галичині й західної Волині.

Коли мова йде про євреїв, йдеться про національно-культурну автономію, якої євреї добивались у міжвоєнної Польщі. Вони апелювали тоді до 14 пунктів Вудро Вільсона, до прав, які були встановлені Лігою Націй, так званим Малим Версальським Трактатом. Це був окремий документ, який регламентував життя «національних меншин». Це такий юридичний термін, який було засновано в міжнародному праві. Цей Малий Версальський Трактат зобов’язував держави опікуватись культурними традиціями, релігійними правами національних меншин. Міжвоєнна Польща не виконала жодне з цих зобов’язань. Відповідно, ті автономні утворення були квазі автономними.

Кожна спільнота мала свої так звані ґміни (адміністративна самоврядна одиниця — ред.). Єврейська спільнота мала їх 250. Вони організовувались в рамках великих міст, містечок, інших територіальних утворень. Це була мережа організацій, які дбали про культурний, освітній розвиток. Відповідно кожна етнічна група мала таку подібну організацію. У такий спосіб вони прагнули зберегти себе, свою ідентичність і культуру, наскільки це було можливо.

Щодо якихось політичних активностей, то такі спроби теж були. Починаючи з 1922 року ці національні меншини об’єднались в так званий блок національних меншин і відповідно пробували відстоювати свої права через активність на виборах до Польського Сейму. Тут варто зауважити, що галичани тоді не брали участі й бойкотували ці вибори. Вони вважали, що Рада країн Антанти поверне Галичину українцям. Однак українці з Холмщини, Підляшшя, Волині взяли участь у виборах. Це переважно ліві й лівоцентристські партії, які об’єднались з такими ж ідейно-політичними єврейськими, німецькими, білоруськими партіями й формували свій блок національних меншин. Їм навіть вдалось взяти 22% місць до парламенту. Вже за 5 років українці Галичини доєдналися до цих виборів, до цього блоку. Вони зрозуміли, що шансів на відновлення ЗУНР немає і взяли участь у політичних виборах. Це була Українська селянська партія, Українське національно-демократичне об’єднання. Тоді їм не вдалось повторити успіх виборів 1922 року, майже чверть у парламенті — це було дуже серйозне представництво. Тоді воно було значно менше. Все ж таки це була дуже вдала спроба політичної співпраці — вдалося досягти консенсусу, створити представницький блок. Навіть узгоджували списки кандидатів, які будуть відповідно делегуватися до парламенту. Це був великий успіх.

Щодо роботи в адміністративних органах влади, то тут був складніший процес. Польська влада вимагала складати присягу. Українцям, які були учасниками державотворчих процесів в ЗУНР, було важко складати таку присягу публічно. Фактично у міжвоєнний період ми не маємо жодного прикладу, коли українець або єврей очолював би якусь адміністративну одиницю, вже не говорячи про воєводство.

Василь Шандро: Якщо говорити про побутове співіснування, чи можемо ми говорити про міжетнічні шлюби, наприклад, породичання у такий спосіб? Як усе відбувалось на побутовому рівні?

Петро Чорній: Міжетнічні шлюби завжди характеризують території, на яких співіснують різні культури. Укладають їх здебільшого представники етнічних груп, які близькі за релігійним світоглядом, культурними особливостями, що належать до одного соціального стану. Коли мова йде про Галичину міжвоєнного часу, то таких міжетнічних шлюбів було найбільше між українцями й поляками. Навіть виник такий термін, що «межа між ними пролягала через шлюбне ложе».

Були також шлюби з євреями. Ми маємо навіть статистику за допомогою документів в архівах. За період 1921-1926 років у Львові прийняли християнство 389 людей, 265 з них перейшла у римо-католицьку традицію християнства. Це відбулось унаслідок оцих міжетнічних шлюбів. Єврейська спільнота не толерувала, коли хтось з її представників прагнув одружитись за межами єврейської громади. Вони зазвичай відмовлялись від цієї людини й він чи вона переходили вже в релігійну традицію свого партнера чи партнерки. Це дуже добре видно на прикладі міжвоєнної Галичини. Я не знайшов жодного прикладу, щоб українці чи поляки переходили в юдаїзм. Натомість щодо євреїв такі приклади поширені.

Дуже цікава картина виходила в українсько-польських шлюбах, особливо в побутових практиках співжиття, зокрема хрещення дітей. Наприклад, якщо чоловік був українцем, а жінка полькою, то хлопчика хрестили в українській церкві, дівчинку — в католицькому костелі. Це було узгоджено наперед, я фіксував десятки таких розповідей від старожилів, які пам’ятали цей міжвоєнний період. Дуже добрий приклад, як люди святкували Різдво, Великдень, інші храмові свята. Люди намагались, щоб не ображати релігійних почуттів тих, з ким вони живуть в одному просторі, святкувати, приходити один до одного в гості, коли мова йде про українців і поляків. На рівні життя в селах і містечках все було дещо простіше, бо діти ходили до одних державних шкіл, зналися між собою в класі, могли сидіти за партою поряд з українцем. Були ще приватні школи, які створювались за етнічним принципом і відповідно були в межах одної громади.

Василь Шандро: Тобто могли існувати винятково єврейські, українські, німецькі школи?

Петро Чорній: Так, вони існували. Продовжувалась Габсбурзька традиція, коли всі етнічні групи мали свої приватні школи. Держава не могла задовольнити цей запит на шкільну освіту, тому українцям, німцям і євреям доводилось організовувати своє шкільництво. Відповідно, після Першої Світової війни для них це дуже суттєво ускладнилось, адже асиміляція через мову у школах була одним з головних інструментів творення оцього польського гомогенного простору, який би мав бути поширений на українців, євреїв, німців та представників інших етнічних груп.

Для цього прийняли спеціальний закон, він увійшов в історію під назвою Lex Grabski або «Закон Ґрабського», тодішнього міністра освіти Станіслава Грабського від 31 липня 1924 року. Цей закон мав завдання асимілювати представників всіх національних меншин. Тоді з’являється поняття «утраквістичної школи», тобто двомовні де-юре, але польськомовні де-факто. Навіть у ці недержавні школи вводиться норма про навчання польської мовою. Це відбувалось спочатку на рівні різноманітних маніпуляцій. Наприклад, коли шкільні інспектори зверталися до українців — «Якою мовою вони хочуть навчати своїх дітей?», вони використовували замість «українська мова» «русинська мова», маючи на увазі під цим українську. Українці на той час були доволі національно сформовані й під «русинською» розуміли російську. Звичайно ж що таких підписів не назбиралось, а їх потрібно було більш як 10. Така маніпуляція призводила до того, що не назбиравши певну кількість підписів батьків, які б хотіли, щоб викладалось «русинською мовою», школа була по суті польськомовною. Українську вивчали як факультатив в окремі години.

Якщо говорити про мережі, то є дуже добрий приклад єврейської спільноти. Єврейська громада була доволі розділеною, можна виділити окремі 4 мережі, які вона організувала. Однією з найбільших була так звана «Головна єврейська шкільна організація CISZO». Була їдишомовна мережа світських шкіл, організована євреями-соціалістами, ідейними натхненниками була давня робітнича партія «Бунд» і євреї-автономісти. Відповідно, вони не прагнули чогось неймовірного, якихось національних автономій, але хотіли, щоб їхні діти знали їдиш, що таке ця мова і культура. Фактично, вона охоплювала доволі велику частину єврейської спільноти.

Була мережа «Tarbut», у перекладі з івриту означає культура. Це була сіоністська й автономна мережа, заснована у 1922 році. Відповідно, вона теж мала таку децентралізовану управлінську структуру з окружними комітетами, які керували освітнім процесом в усіх регіонах Польщі. У випадку Галичини такий комітет знаходився у Львові. Мовою навчання і щоденної комунікації в середовищі тарбутівців був звичайно іврит. Часто вони вивчали його фактично повністю з нуля. Єврейська спільнота міжвоєнної Галичини й загальносхідної Європи майже забула іврит. Рабини чи дуже освідчені представники спільноти, але таких були одиниці, що пам’ятали й знали цю мову. Натомість єврейська культура, цей ідишленд недаремно так називається, адже мовою повсякдення був їдиш. Єврейські націоналісти прагнули відновити цю мову, для цього створили цілу окрему мережу і повністю організовують заради неї освітній процес. Вони покрили фактично всі великі містечка, навіть в окремих селах мали свої представництва.

Ще дуже цікава була мережа «Jawne», двомовна польсько-івритська шкільна мережа, засновано на початках 1920 років організацією «Мізрахі». Це такий сіоністський релігійний рух. Вона поєднувала в собі ортодоксальну юдейську традицію з єврейським націоналізмом. Навіть на такому рівні організація шкільництва була важлива для них, вони не поєднувались з сіоністами, яким не був важливий ортодоксальний юдейський традиційний аспект. Вони організовують свою мережу і на початку 1930-х років у них є 61 загальна школа, 4 середні школи. Це мережа на майже 20 тисяч дітей.

Василь Шандро: Чи можна згадати якісь позитивні конструктивні історії, ситуації чи події, які мали місце у цей час між українцями і євреями? Чи могли різноетнічні спортивні команди брати участь в якихось змаганнях? Чи могли вони кооперуватись у бізнесі? Чи отой стереотипний образ єврея-лихваря, шинкаря не випадково не зник і в совєтські часи з канону і літературознавства? Яке було це співіснування в інших аспектах?

Петро Чорній: У міжвоєнний час конкуренція між всіма етнічними групами була надзвичайно високою. Мені сподобалась згадка про спортивні змагання. Кожна спільнота мала свої мережі спортивно-руханкових товариств. Я думаю, багатьом є відомі українські мережі «Січ», «Сокіл». Вони охоплювали фактично у міжвоєнне десятиліття усю Галичину. Такі ж організації мали євреї. Знаменита Макабі теж мала представництво в кожному великому місті чи містечку. Відповідно вони організовували часто спортивні змагання. Там брали участь німецька, польська команди і конкурували між собою. Про це багато розповідають люди, які пам’ятають міжвоєнний період.

Ви згадали про стереотип про єврея-лихваря. Треба мати на увазі, що в пізній авторський період і міжвоєнний час єврейська спільнота була доволі бідною. Понад третина з них часто проживали за кошти, які для них збирала єврейська релігійна громада. Було багато зафіксованих випадків, що на Шабат єврейська родина не могла дозволити собі усі необхідні продукти й все купували за рахунок громади. Це така взаємодопомога, яка була надзвичайно розвинена всередині громади. Можна навести приклад після Першої Світової війни, коли було дуже багато вдів і сиріт. Кожна спільнота організовувала благодійні фонди, проводили акції збору коштів і допомагали один одному.

Перші повоєнні роки були надзвичайно депресивними, були великі конфлікти, які провокувала польська влада, яка звинувачувала євреїв у тому, що польська держава переживає такий економічний спад. Треба розуміти, що новостворена польська держава була створена фактично з 3 великих клаптів. Одна частина належала раніше до Російської імперії, інша до Пруської, третя до Австро-угорської. Коли утворилась нова держава, їм потрібно було створити новий державний апарат, запровадити нову валюту. До 1924 році в обігу були гроші тих імперій. Паралельно почали впроваджувати злотий, була величезна інфляція. Євреї дискутували щодо єврейських політиків, які казали, що уряд неграмотно керує, адже не знається на фінансах, торгівлі і краще було б, якби вони поставили когось з єврейської громади, які мають величезний досвід у торгівлі. Вони б швидко налагодили оті процеси комунікації на міжнародному рівні, але ні, вони залишали ці процеси за собою і не довіряли євреям чи представникам не польської спільноти.

На політичному рівні процеси були загострені, на низовому, сільському і містечковому, люди жили своїм буденним життям. Є історія, коли збираються на одній площі священник, ксьондз і рабин. Зустрілися, поговорили, привіталися, розійшлися. Це ми фіксуємо в багатьох наративах, коли проводили так звані усні історичні дослідження і цікавились, як люди проживали у такому маленькому середовищі. Вже пізніше, коли зі свідомістю людей активно працює преса, література, люди часто не усвідомлюють, що до них прийшло з особистої комунікації, а що вони десь прочитали і співвідносять зі своїм досвідом. Ця межа інколи розмивається.

Василь Шандро: Чи говоримо ми про те, що принаймні частково були симпатики української ідеї серед єврейського населення або навпаки у міжвоєнний період?

Петро Чорній: Українці та євреї мали дуже позитивний досвід співіснування під час українсько-польської війни. Коли була оголошена ЗУНР, до 19 жовтня 1918 року була утворена Українська Національна Рада у Львові. Вона і проголосила українську державу за два тижні. Того ж дня, 19 жовтня, Українська Національна Рада задекларувала визнання євреїв як нації з гарантією їхньої національно-культурної автономії у межах Галичини. Натомість поляки попри всі декларації не зробили цього жодного разу. Звучали тези про асиміляцію, витіснення, але про те, що ми збудуємо свою державу і надамо вам право на національно-культурну автономію з польського боку не прозвучало. Українська прихильність і гарантії дуже підбадьорила євреїв. Фактично у часи українсько-польської війни євреї проголосили нейтралітет. Якщо не вдаватися в деталі, то можна зрозуміти, що вони не підтримали ні ту, ні іншу сторону. Насправді було не зовсім так, підтримували вони більше українську сторону.

Є дуже добрі приклади, коли українці організовували свою адміністрацію. Паралельно йшли бої за Львів, потім витіснення українців зі Львова, вони приїжджають до Тернополя, Станіславова, там вже формують свою столицю ЗУНР. Євреї брали активну участь у роботі української адміністрації у всіх містечках, адже українці не мали достатньої кількості кадрів і покладались часто на євреїв. Спочатку їм навіть пропонували бути послами на міжнародному рівні, брати участь в активних переговорах. Українці були доволі ізольовані, на відміну від польської спільноти. Поляки мали представництво і в Антанті, мали лобі у США. Українці намагались вийти з такої ізоляції й пробували навіть зробити це через єврейську спільноту, але їм це не вдалося. Сіоністи вважали, що це буде не дуже корисно для них, вони мають свої політичні інтереси лобіювати. Однак вони цілком сприяли тому, що допомагали їм управляти на звичайному побутовому рівні. Потрібно було організувати роботу комунальних служб, як ми це називаємо зараз і фактично євреї-інженери брали в цьому участь. Йдеться про кінець 1918 року — впродовж 1919 року.

Читайте першу частину розмови за посиланням 

Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху, парад Війська Польського у Львові.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS