Від помічника до нейтрального спостерігача. Як євреї та бандерівці виживали в Аушвіці?

«Я вірив, що Бог є. Я навіть молився йому, щиро молився. Але мене заарештували з батьком і сестрою, і Бог не хотів нам допомогти. А одного разу вивели нас на цвинтар і казали роздягатися. Я плакав, я цілував землю і просив Бога, щоби він врятував нас. Та він не хотів. Батька розстріляли. Потім один з тих, що в них на шапці смерть, зловив сестру за коси й стрілив. А мене не вбили, а привезли сюди. І ви кажете, що є Бог?», – так члену ОУН (б) «Булату» про свою складну долю розповів чотирнадцятирічний єврейський хлопчик Горман, який так само, як і «Булат» був відправлений у німецький концентраційний табір Аушвіц.

За роки існування Аушвіцу, там було вбито близько мільйона євреїв. Окрім євреїв, ромів та радянських полонених, в’язнями табору також були кількасот членів ОУН (б), яких туди відправили нацисти за проголошення Акту відновлення Української Держави.  Про взаємовідносини євреїв та бандерівців у таборі смерті нам розповіла історикиня Олеся Ісаюк.

Олеся Ісаюк: Спочатку і євреї, і французи, і бандерівці жили разом. Тут все залежало від випадку і наявності місць. З часом бандерівців почали поселяти у 17 блоці; особливо тих, хто прибув у 1942 році. У спогадах я знайшла два пояснення, чому бандерівців почали селити в одному бараку. Перша – після загибелі брата Степана Бандери – Олександра, нацистська комендатура повідомила його дружину про смерть чоловіка. У повідомленні говорилося, що чоловік помер у трудовому таборі від інфаркту чи запалення легенів. Проблема полягала у тому, що буквально за три тижні до смерті Олександра, його дружина отримала від нього лист, що він живий і здоровий. Стало зрозуміло, що щось тут не те. Олександр довгий час жив в Італії, а його дружина була італійкою і родичкою графа Чано – міністра закордонних справ фашистської Італії. Дружина звернулась до Міністерства закордонних справ зі скаргою. Так італійське міністерство звернулось до Третього Райху. Назрівав міжнародний скандал. Адміністрація Аушвіцу вирішило перестрахуватися і зібрало бандерівців в одному бараці.

Є ще друга версія, яку подає Петро Мірчук. Згідно з цією версією бандерівці знали когось серед вартівників, які слідкували за ув’язненими, що працювали поза межами табору. Тобто серед вартових були люди, які розмовляли українською. Пізніше з’ясувалося, що це були фольксдойчі з Буковини. Через одного з цих фольксдойчів вдалось передати записку до Кракова, потім керівництво ОУН домовилось із військовими Третього Райху. Відомо, що серед військових існувала досить сильна опозиція нацистам.

Я не можу підтвердити жодну версію. Обидві вони логічно трошечки кульгають.

Андрій Кобалія: Гадаю варто перейти до контактів бандерівців та євреїв. Які в таких умовах могли були взаємовідносини?

Олеся Ісаюк: Самі бандерівці подавали досить багато інформації щодо євреїв. Петро Мірчук у своїх спогадах виданих у 1950-х у Лондоні подає цілий список, звідки везли євреїв і коли це було. Попри спадок минулих років, я говорю про міфи та стереотипи, головним у взаємовідносинах євреїв і бандерівців була солідарність в’язнів перед лицем адміністрації табору. Якщо в’язня ловили на крадіжці іншого в’язня, його чекав самосуд. Нікого не цікавило, чи це був єврей, чи поляк, чи француз. Вкрасти – означало позбавити свого співв’язня шансів на виживання. А отже, «підіграти» адміністрації.

В’язні намагалися групуватися за походженням, за тим, хто скільки у таборі перебуває. Якщо люди разом їхали до Аушвіцу, то один одного вже трохи мали знати. Важливою була й мова, адже у таборі необхідно було вміти максимально швидко порозумітись. Не кожен єврей знав українську. У відносинах з євреями бандерівці зайняли позицію співчутливого спостерігача і, можливо, помічника. Це, знову ж таки, було пов’язано з логікою виживання у таборі. Свідомої колаборації, щоби комусь якось нашкодити – не було. У таборі всі виживали. Наприклад, Микола Климишин – відомий член ОУН, співорганізатор вбивства польського міністра –  Броніслава Перацького, був приведений у X блок. У X  блоці ставились експерименти над людьми, особливо над єврейськими жінками. Він мав записати тільки-но прибулих жінок, яких відібрали для експериментів. Можна, звичайно, сказати, що він був колаборантом. Але ж йому ніхто не сказав, куди він йде, для чого, що він буде робити. Якби він відмовився, то 99% отримав би кулю в чоло.  

У спогадах діяча ОУН Данила Чайковського є згадки про чоловіка, який допомагав жінкам з X блоку і закидав їм у вікно їжу, а бандерівці його прикривали. Іншого разу Микола Климишин вийшовши на двір, зауважив, що молодий єврей «йде на дроти». «Йти на дроти» – це спосіб, яким в’язні концентраційних таборів вчиняли самогубства. Спосіб полягав у тому, щоб перейти лінію заборони, після якої вартові на вежі могли відкривати вогонь. Тож Климишин затримав єврея і сказав: «Ти такий молодий. Чому йдеш на дріт?». А той сказав, що він не може цього витримати, його привезли вчора і всю сім’ю вбили на очах. Мабуть, мова йшла про газову камеру. Климишин на це відповів, що самогубство лише зробить приємне катам.

Андрій Кобалія: Ви згадували про історії, коли бандерівці та євреї з однієї території, наприклад, Галичини чи Волині, могли зустрітись в одному таборі. Тобто ці люди знали одне одного ще до початку радянсько-німецької війни?

Олеся Ісаюк: Часто бандерівці не згадували конкретні імена чи прізвища у своїх спогадах, бо добре знали, що чекає на людину, яка була запідозрена у зв’язках з бандерівцями у Радянському Союзі. Вони не знали, що сталося з героями їхніх спогадів. Може, людина повернулась до СРСР? Тому часто вони цих людей шифрували, вказували мінімальну кількість інформації.

Згадується історія рабина Іцака Бриня і бандерівця під псевдонімом «Булат». Іцак Бринь працював у місці, де сортували речі вже вбитих євреїв. «А були Ви, Іцак, у тих бараках, де сортують цінні речі? Минулої середи, – почав «Булат», мусив я віднести туди валізу. Отож уявіть собі Бринь, що вздовж бараку стояли великі столи, а на них горіло сонце і райдуга. Всього того золота і діамантів вистачило б, щоб купити цілу Європу.  А всі ці скарби були наші, – відповів Бринь, це наша сила і прокляття. Все забрали, всіх спалили. А в суботу давали нам на блок білизну. Я дістав підштаники пошиті з нашого єврейського талесу. Чи я можу вдягнути те, що для мене святе? Чи у них немає іншої білизни? З очей Іцака покотились сльози. «Булат» згадав, що Іцак був рабином. Не журіться, каже Бринь, була Асирія та Вавилон, а все пройшло. Так, – віповів Іцак, все пройшло, а Ізраїль живе». Або є ще враження про те, як конвоювали євреїв на поле смерті – майданчик між X і XI блоком. 

«Розвалювати» на табірному жаргоні означало розстріляти, а газувати відправити у газову камеру. «Розвалювали сотнями. Газують. А ти пиши! Тадеуш Стронцький – помер від пороку серця. Ізодор Тран помер від запалення легенів». Пізнього літа  – ранньої осені 1944 року до Аушвіцу привезли євреїв з Угорщини. Климишин мав сам зробити реєстр. Людей було багато, і він сам не встигав. Так Климишин разом з євреями писав той реєстр.  Часто бандерівці намагались вести реєстр знищених червоноармійців, адже серед них було багато українців. Їх не хвилювало, що то були громадяни СРСР чи навіть члени комуністичної партії. Головне було зафіксувати, що там загинули українці.

Петро Мірчук намагався писати й про прибулих євреїв. За його даними перший великий єврейський транспорт прибув до Аушвіцу у березні 1942 року. Спочатку це була Словаччина, далі Франція, Бельгія та Нідерланди. Потім з’явилось багато євреїв з Польщі. У квітні 1943 року з’явились грецькі євреї. Також він згадує приїзд чеських та угорських євреїв.

Андрій Кобалія: У січні 1945 року Аушвіц звільнили радянські війська. Він перестав бути табором смерті. Чи можливо, що євреї з Аушвіцу, які змогли пережити війну, сьогодні зустрінуться з бандерівцями, які так само були в Аушвіці й вижили?

Олеся Ісаюк: Світ тісний. Все можливо. Інше питання, які були б враження. Статистично дуже мала вірогідність, що могли вижити євреї, які спілкувалися в Аушвіці з банедрівцями. Є приклад бандерівця, який після війни підтримував контакти з євреями і неодноразово був в Ізраїлі. Це Петро Мірчук, який написав про це цілу книгу. Після війни єврейська та українська діаспори у Північній Америці часто співпрацювали. Це теж свідчить про те, що до своїх приятелів по неволі, у цьому контексті, євреї не мали.