Я завжди помічав збіг у долі єврейського і українського народу у часи сталінізму, — Борис Херсонський

Говоримо з одеським поетом Борисом Херсонським про репресії проти євреїв у післявоєнному СРСР, їдиш та родинну память

Ведучі

Ірина Славінська

Гостi

Борис Херсонський

Я завжди помічав збіг у долі єврейського і українського народу у часи сталінізму, — Борис Херсонський
https://static.hromadske.radio/2019/08/hr-zustrichi-2019-08-18-khersonsky.mp3
https://static.hromadske.radio/2019/08/hr-zustrichi-2019-08-18-khersonsky.mp3
Я завжди помічав збіг у долі єврейського і українського народу у часи сталінізму, — Борис Херсонський
0:00
/
0:00

Гостем сьогоднішньої програми є поет Борис Херсонський. І говоримо ми з нагоди доволі сумної, але дуже необхідної сьогодні дати. 12 серпня 1952 року – день розстрілу Єврейського антифашистського комітету. Цю дату я згадала завдяки допису Бориса Херсонського на Фейсбуці, котрий згадував, як вона пов’язана з власною родиною. 

Ірина Славінська: І починаємо з питання для тих, хто не дуже добре знає єврейську історію на теренах СРСР. Що таке Єврейський антифашистський комітет?

Борис Херсонський: Сьогодні дуже сумна дата. Цього дня у 1952 році були розстріляні діячі єврейської культури, які писали на їдиш. Та інші діячі, які були членами так званого “Антифашистського комітету”. Цей комітет створили у часи війни. Його головна задача – зв’язки із закордоном для допомоги радянській армії у війні з фашизмом. Сталін використав цих людей. А потім жорстоко помстився за ці послуги, які вони зробили для Радянського союзу. Фактично, усі визначні письменники та поети, які писали на їдиш були страчені у 1952 році. Для Сталіна це був лише початок.

За справою діячів культури, пішла “Справа лікарів”. Найбільш видатні вчені лікарі були арештовані і через допити та тортури дійшли до шибениці на Червоній площі. Планували повісити їх. А майже все єврейське населення планували депортувати до Єврейської автономної області, яка була на Далекому Сході зі столицею Біробіджан. Але Сталін помер. І лікарі стали першими, кого звільнили після його смерті. А голова КДБ Авакумов був одним із перших, кого розстріляли за злочини у період сталінізму. Ось такі були печальні події. 

Серед поетів Ісаак Фефер. На жаль, на ньому лежить тінь співробітництва з НКВД. Також Перец Маркіш, Леонід Квітко. Останній – чудовий діяч і поет, вірші якого я з дитинства пам’ятаю у російських перекладах. І ще багато тих, кого ми сьогодні поминаємо і не забуваємо. Більше 20 діячів культури розстріляли за одну ніч.

Ірина Славінська: І далі у нашій розмові я попросила Бориса розповісти про те, як ці події вплинули на розвиток їдишу в Україні. 

Борис Херсонський: Я завжди помічав, який збіг у долі єврейського і українського народу у часи сталінізму. Ми пам’ятаємо часи “Розстріляного відродження”, яке нанесло удар по українській культурі. І розстріл тих, хто писав на їдиш майже вбив цю культуру на території СРСР.

Виходив журнал “Радянська вітчизна”. Але його майже ніхто не читав. Бо вже не було кому. Велика частина єврейського населення загинула під час Голокосту. А молоді не вчили мову матері. І не розуміли, не могли читати. Та й зміст цього журналу був виключно радянським. Такі сумні спогади сьогодні. 

Ірина Славінська: Прошу уточнити про які міста СРСР йдеться. Можна говорити про окремі радянські республіки? Чи переслідування євреїв було загально радянською тенденцією? 

Борис Херсонський: Майже всі, кого розстріляли, жили в Москві та Києві. Як киянин Давид Гофштейн. Зараз є меморіальні дошка на тому місці, де він жив. Але у всіх містах в Україні були репресії проти єврейського населення. Так в Одесі декілька письменників, які писали на їдиш, наприклад, Лур’є, були заарештовані. Останній провів у тюрмі чотири роки, де переніс інсульт. Але вижив і був звільнений після смерті Сталіна.

Лікарі теж були жертвами у всіх містах. Їх звільняли з посад. Але це вже був фінал сталінізму. Сталін помер трохи більше ніж за півроку після розстрілу діячів культури. А після цього усе змінилося. У перші тижні після смерті Сталіна усі, хто був заарештований отримав свободу. І депортації не сталося.

Ірина Славінська: Що могло стати приводом для такого переслідування у Радянському союзі? 

Борис Херсонський: У 1947 році було заснована “Держава Ізраїль”. Цікаво, що СРСР тоді підтримував утворення цієї держави. І навіть сприяв тому, щоб чеську зброю доставили туди. І саме вона допомогла у Першій війні за незалежність.

Але у Сталіна були свої розрахунки. Він вважав, що Ізраїль стане оплотом соціалізму, комунізму і радянської політики на Близькому Сході. Цього не сталося. Тому диктатор був глибоко розчарований. Мені здається, що він сам був антисемітом. І міг використовувати єврейських діячів лише тоді, коли вони йому були потрібні. 

Чому я там думаю? У 1936 розстріляли Зінов’єва і Камінєва. Обидва більшовики ленінської гвардії єврейського походження. Але перед розстрілом останній почав читати єврейську молитву. І коли Сталіну про це розповідали, він реготав. Ось той регіт, коли йому розповідали про страту, визначає, що це не була лише політична акція. Але й етнічна теж.

Після закінчення війни, і, мабуть, усі це знають, Голокост як тема був заборонений. Чому? Ми завжди казали, що нацисти злочинці, частину яких стратили за рішенням Нюрнберзького трибуналу. Але чомусь мовчали про Голокост. Тому що євреїв якось не брали до рахунку. Вбили й вбили. В Одесі більше 10 тисяч євреїв спалили в артилерійських складах. І про це навіть я нічого не знав до 12-13 років. Бо батьки мовчали. 

У мене є таке свіже спостереження: коло того дому, де я мешкаю, розстрілювали євреїв у часи окупації. І там була така маленька меморіальна дошка на паркані. Там було написано, що на цьому місці “окупанти розстріляли мирних радянських громадян”. Це була така формула. Слово “євреї” було “непечатное”. Але у цьому районі йде активна забудова. І кожного разу, коли я проходив повз дошки, я думав, що вона не збережеться. І це справді сталося. Її більше немає. Є маленькі меморіали по Одесі. Але усі встановлені на приватні кошти.

Громадянин Ізраїлю, відомий адвокат Яков Маніович дав гроші. Так на площі, з якої євреї вели в гетто, а потім у табори Трансністрії, де загинуло більше 250 тисяч людей, встановили меморіал. І біля нього ще один на честь загиблих. Але все це приватні ініціатива. На жаль, держава про це не дбає і досі. Два роки тому я читав вірші у день пам’яті Бабиного Яру. Тоді ще меморіалу не було. І досі його, здається, немає.

Ірина Славінська: Серед розстріляних у 1952 році був поет Давид Гофштейн – родич родини Бориса Херсонського. Я попросила його розповісти, як у родині передавалася пам’ять про ці події. 

Борис Херсонський: Я з дитинства про це знав. Бо декілька моїх родичів пройшли сталінські табори. І двоє з них говорили зі мною, коли мені було років десять. І у деталях розповідали, що таке сталінські табори. Про ці допити і тортури.

Ось вам дуже коротка історія одного з братів моєї бабусі. Він мешкав у Бессарабії і майже не знав російської. Їдиш, румунська і трохи французька. Він був дуже молодий, коли прийшли радянські війська. Усіх більш-менш заможних людей зігнали біля церкви. Вони ніч сиділи на траві, а вранці офіцери НКВС вийшли і читали список. І люди казали, що вони там є. Але прізвища мого родича не було. І він сказав про це. Його спитали: А яке ваше прізвище? Його катували. Але він навіть не розумів, що питали. І не було перекладача. Він сидів 12 років у таборах. Усі інші родичі загинули у Голокості. 

Ірина Славінська: Не просто про це пам’ятати і розповідати іншим. Я, звичайно ж, не могла не попросити Бориса Херсонського прочитати кілька поезій, які пов’язані із темою переслідування євреїв у СРСР. Зокрема Єврейського антифашистського комітету. 

Борис Херсонський: Вони написані російською. У перекладах поки немає. Але я намагаюсь майже кожен мій вірш давати і в українській, і в російській версії. Скоро в мене вийде україномовна книжка у Львові. 

 

меня не учили идишу для того чтоб спасти

от судьбы обреченных на нищету и погромы

лишь несколько слов я могу в памяти наскрести

и ощущать их трепет как бабочек что в горсти

держит мальчик с которым мы почти незнакомы

 

хоть сам я был мальчиком люди не я а мы

ребенок юноша старец вспоминай гумилева

не зарекайся от дурки от сумы и тюрьмы

от глухоты и слепорожденной тьмы

не спросишь жизнь отчего ты с**а х**а

 

человек ты бледен словно поганый гриб

ты помнишь вынос сталина хунту в чили

войну шестидневку кризис в районе кариб

распад союза и все же в тебе не погиб

мальчик которого идишу так и не научили”. 

 

“Давно стемнело и ужин уже готов, треснутые тарелки расставлены на клеенке. О интерьеры середины пятидесятых годов! Пылай, антрацит в кафельной старорежимной колонке! 

Патефон на тумбочке. Костыль прислонен в углу. В шкафу нафталин в мешочках из марли — помогает от моли. Давно стемнело. Ужин готов. Семья садится к столу. Стопка водки — лучшее лекарство от боли. 

Мама мальчику объясняет, что значит слово «еврей». Мальчик не понимает, и почему-то смеется. Дядя Яша и дядя Куца вернулись из лагерей. А дядя Давид — не вернулся. И никогда не вернется”.

Дядя Яша і Дядя Куца – це реальні люди. Їхні імена не змінені. Мемуари дяди Яши я переклав на російську свого часу. А цей памяті Давида Гофштейна та інших. 

“Поставят, сволочи, к стенке, прикажут – «пли». 

Был – гость на земле, стал – горсть земли. 

Мученический венец воссияет вдали. 

 

Попрыгни, попробуй – дотянись до него, вот, 

как ребенок – до погремушки, как до бумажки – кот. 

Научись отличать молитву от возгласа «О мейн Готт!». 

 

Ходи по раю с тетрадкой стихов на идиш в дрожащих руках, смотри на семью Романовых, царствующую в облаках,

ощути, как меняется дух, покидая прах. 

 

Киев, Кременец, Палестина, Волынь, Литва, 

земная кора больших полушарий, еврейская голова, 

прострелена, а так ничего, трупы сложены, как дрова. 

Эти дрова пойдут, как положено, в печь. 

Пока не сгорят – конвойные будут стеречь. 

Бормотание пламени. Неразборчива вечная речь.”

Ірина Славінська: Далі я попросила пана Борис поміркувати про те, чи сучасні слухачі і читачі розуміють вірші на тему, яка стосується переслідування євреїв. 

Борис Херсонський: Хтось розуміє. А хтось не хоче. Так буває. Мене турбує, що коли внаслідок заворушень і випадковості загинуло близько 50 людей в Одесі, про це говорять, йдуть мітинги. А про ті 10 або ж 18 тисяч спалених в артилерійських складах майже нічого не кажуть. Це вже було давно. Про це можна забути. І це неможливо використати у політичних цілях. 

Ірина Славінська: І чи може поезія допомогти згадати і передати цю память? 

Борис Херсонський: Поезія зобов’язана це робити. Але чи вона спроможна – покаже час. Я лише скажу, що рік тому ми провели вечір зі скрипалем у новому залі. Це були читання та музика на єврейську тему. Але саме у цей день, оголошення про цей концерт збіглась зі статтею про те, що я прославляв німецьких та румунських окупантів. Бо сьогодні брехня в проросійських ЗМІ не припиняється. 

За підтримки:
Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».