Єврейські громади на території України в XVI – XVII ст. Інтерв'ю з дослідницею Наталею Старченко. Ч.2

Продовжуємо розмову про життя єврейських громад на українських землях у XVI – XVII століттях. Першу частину можна послухати за посиланням – Єврейські громади на території України в XVI – XVII ст. Інтерв’ю з дослідницею Наталею Старченко. Ч.1

Гостя програми — докторка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, дослідниця історії України середніх віків та раннього нового часу.

Василь Шандро: Отже, до суду позиватися могли як українці до євреїв, так і євреї до українців і право було спільним?

Наталя Старченко: Так, право було спільним там, де регламентувалися стосунки різних категорій населення. Як зазначалося у ІІ Литовському Статуті – право мало бути спільним для всіх громадян держави. Тобто самоврядні одиниці — єврейські громади, громади на магдебурзькому праві, окремі шляхетські локації користувалися своїм власним правом, а от взаємини між представниками цих груп — переважно Статутом.

Василь Шандро: Як ці конфлікти зазвичай вирішувалися? Вони залагоджувалися чи це були протистояння серйозні й надовго? Наскільки тут був важливий релігійний чи національний елемент?

Наталя Старченко: Безперечно, важили різні чинники в ідентифікації себе. Ідентифікації були множинні, як і зараз — ти кажеш, хто ти є, в різних обставинах по-різному.

Звичайно, єврей на вулицях українських міст виглядав, як «інший» через те, що він говорив іншою мовою, відрізнявся за зовнішнім виглядом. За Другим Литовським Статутом євреї мали носити жовті берети, а жінки – жовті хустки, щоб їх можна було вирізнити. Натомість за Третім Литовським Статутом, який був прийнятий у 1588 році для Великого Князівства Литовського, уже немає вимоги носити особливий одяг. Натомість, євреям заборонялося носити срібло на шаблі, тобто йшлося вже про заборону одягатися «по-багатому», так як шляхта. Подібні вимоги існували й щодо міщан.

Насправді, з одного боку, йшлося про «іншого», з іншого боку, той світ не мав жорстких мурів, зокрема ментальних і культурних. Скажімо, присяга, як поширений спосіб доведення у суді. Вона призначалася суддями у спірних питаннях як для християн, так і для юдеїв рівною мірою.

Дуже показовий приклад, який відбувся у Володимирі 1590 р., коли Великодня процесія йшла від однієї церкви до другої й на Жидівській вулиці, як твердило духовенство, двоє євреїв закидали її камінням. Цих євреїв одразу ув’язнили, духовенство вимагало швидкого суду. Заступник королівського намісника не спішив з судочинством, бо розумів, що там щось не так. Врешті суд відбувся, євреї заявили, що камінням не кидалися і до події непричетні.

Тоді суддя призначив їм присягу, не тільки їм, а й трьом старшим з єврейської громади. До синагоги прийшли ці двоє обвинувачених, їх співприсяжники і духовенство. Оскаржені присягли і були звільнені від обвинувачень, а трьох інших, які мусили присягнути разом із ними, православне духовенство звільнило від присяги. Вважається, що змусити іншого до присяги — це взяти гріх на свою душу, а в цій ситуації християни не захотіли брати гріх на себе, змушуючи співгромадян-юдеїв присягати.

Треба щоразу пам’ятати, читаючи такі історії, що ми маємо справу з дуже специфічним джерелом – судовими актами. Треба зважати не на той факт, що трапився конфлікт, а на його фінал і які механізми полагодження суперечок виробило те суспільство. В даній ситуації ми взагалі не знаємо, а чи «був хлопчик»,чи справді інцидент відбувся у такому вигляді, як його описали у скарзі. Подібні звинувачення траплялись і навпаки, коли вже євреї звинувачували своїх співгромадян по міському простору, де теж тяжко буває сказати напевно, що ж таки відбулося.

Василь Шандро: Який був характер судових позовів?

Наталя Старченко: Це переважно побутові суперечки. Подібних конфліктів, як випадок у Володимирі, насправді не так багато. Окремі випадки провокувалися духовенством, про це треба теж казати, бо з другої половини XVI століття починається дисциплінування католицької церкви, яка вступає в період контрреформації, посилюється конкуренція різних релігійних конфесій за душі вірних. Відповідно, до єврея ставляться як до такого, що збочив у питанні релігії і його треба повернути на правильний шлях. З’являється досить багато антиюдейських трактатів, однак це було характерно для католицької церкви.

Контрреформація торкнулась православної церкви десь у 30-40-ві роки XVII ст. Перші антиюдейські заборони з’являються у 1640 році — це заборона винаймати християнських служниць для догляду за єврейськими дітьми і заборона купувати у євреїв м’ясо. Але, з іншого боку, це дуже правове суспільство. А тому коли у 1647 році на Волині священник спробував ввести в дію ці заборони, то на нього місцевий шляхтич подав у суд і виграв справу.

Ми тяжко собі уявляємо, наскільки жорсткими правовими механізмами керувалося те суспільство, до яких додавалися самоврядні традиції, вироблені спільнотами способи співжиття. Люди того часу цілком добре давали собі раду з різними конфліктами, вдаючись до посередництва різних осіб. У судових книгах багато згадок про приятельське, третейське полагодження стосунків, зокрема й між християнами та юдеями.

Василь Шандро: Що відбувається у перші десятиліття XVII століття?

Наталя Старченко: Це дуже непроста тема і вона погано вивчена. Коли ми починаємо аналізувати козацьку фразеологію, то справді знаходимо висловлювання про необхідність очистити руську землю від «ляха і єврея», однак насправді ми не знаємо, хто такий тут «лях». Адже на Київщині поляків не так багато, основна маса шляхетського населення – це православні етнічні русини-українці. Тож лях – це про соціальне, а не етнічне. Але коли і у зв’язку з чим з’являється цей соціальний термін, який використовується для «іншування» — це питання, заради якого треба проповзти по всіх документах.

Точнісінько так, мені здається, принципово важливо подивитися, в яких контекстах у козацьких джерелах виникає слово «єврей». У Сергія Плохія в його роботі «Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні» є дослідження подібної фразеології, вони свідчать, що головним ворогом постає той невідомий «лях», а уже потім «єврей» як похідне поняття.

Питання війни потрібно розглядати в категоріях війни. Ми ж розуміємо, що під час війни, коли зникає влада, переважна більшість стратегій людей спрямована на виживання. Я погоджуюсь із Тімоті Снайдером, який каже, що питання погромів не стільки питання про антисемітизм, скільки про відсутність влади або сприяння влади подібним ексцесам.

Під час війни Богдана Хмельницького ми маємо вакуум влади — це означає, що все дозволено, і найслабшим елементом виявляється найменш захищений. Всі механізми полагодження конфліктів, які діють в ситуації мирного співіснування, в процесі війни перестають діяти, вони зірвані. Під цим кутом зору і треба розглядати події війни під проводом Богдана Хмельницького.