Андрій Кобалія: Коли і за яких обставин євреї з’явились на українських територіях?
Володимир Любченко: Питання доволі складне. Якщо брати території України в загальновизнаних межах, то можемо говорити, що вже в першому столітті нашої ери в Криму зафіксована поява перших євреїв. На материковій Україні євреї з’явились щонайменше у X столітті, у Києві з’являється перші юдеї. Ми не можемо сказати чи це були етнічні євреї, тобто нащадки вихідців з Палестини, чи це були юдеїзовані хазари, тобто представники конгломерату тюркомовних народів. Більшість слухачів не знає, що найдавніший аутентичний документ, в якому згадується ім’я Києва, який дійшов до нас в оригіналі, а не в списках, датується першою третиною X століття. Мова йде про так званий «Київський лист», який був знайдений серед матеріалів Каїрської Генізи.
Єврейська релігійна традиція передбачає шанобливе ставлення до релігійних текстів, в яких згадується ім’я бога. Тому пошкоджені тексти не можуть бути просто спалені чи викинуті. Ця традиція передбачає обряд поховання таких текстів, або ж такі документи мають зберігатись у спеціальній кімнаті. Така кімната у столиці середньовічного арабського Єгипту міста – Фустат-Міср проіснувала недоторканою з X сторіччя до початку XIX століття, коли різні дослідники почали потроху вивозити ті матеріали, які зберігались в цій кімнаті.
Серед документів, які вивіз Соломон Шехтер у 1896 році і привіз до Кембріджа, вже у 1960-х роках був іденифікований і прочитаний пергаментний аркуш, який і є «Київським листом», який перевернув наше уявлення про ранню історію міста Києва.
Андрій Кобалія: Переходячи до питання єврейського міського самоврядування, хотів би, аби Ви розповіли про єврейську міську самоврядну одиницю – кагал. Що це таке? Якими були функції кагалу? Як він обирався?
Володимир Любченко: Кагал – як єврейська самоврядна одиниця, виник, звісно, не одразу у тому вигляді, у якому ми її звикли уявляти. Важливим чинником у формуванні кагалу були офіційні грамоти, що видавались владою тіє чи іншої держави і які дозволяли жити євреям на території Центральної та Східної Європи. У випадку Речі Посполитої перше таке надання, в якому привілеї на право вільного мешкання євреїв і заняття торговою діяльністю датується 1264 роком, коли князь Болеслав Благочестивий видав відповідний привілей євреям свого князівства.
Треба відзначити, що століття – це період, коли через переслідування євреїв у німецькомовних країнах та частково у Франції, велика кількість євреїв шукала собі місце для більш спокійного проживання. Польські князі та королі були зацікавлені у перенесенні тої системи міського самоврядування, яка склалась у німецьких містах, і носіями якої були не лише німці, а й тамтешні євреї. Вони були зацікавлені у міграції німецьких бюргерів та євреїв, які теж були носіями цієї культури. Таким чином привілей 1264 року та пізніший привілей полського короля Казиміра ІІІ від 1364 року з доповненнями 1367 року заклали підвалини правового статусу євреїв на теренах польської держави.
Подібний привілей, хоча з меншою регламентацією прав єврейського населення був наданий євреям Великого Князівства Литовського (ВКЛ) у 1388 році князем Вітовтом. Щоправда, в українській історіографії побутує великий скепсис щодо автентичності самого привілею та можливості його надання у 1388 році. Оскільки, коли цей привілей був поновлений та розширений після вигнання євреїв у 1495 році за межі ВКЛ, а в 1503 їм дозволили повернутись, то у 1507 польський король Сигізмунд І підтердив привілей 1388 року. Але громади, отримуючи певні привілеї, прагнули надати їм ореолу великої давності. Тому є вагомі причини вважати, що як такого привілею у 1388 році не було, а він був сфальсифікований на початку століття для обґрунтування прав єврейської громади на території ВКЛ.
Важливо розуміти, що вигнання євреїв у 1495 році є водоподілом між єврейською громадою часів Київської Русі, яка у правовому сенсі нічим не відрізнялась від іншого населення та громадою, яка сформувалась із євреїв з Польщі, які туди потрапили з німецьких земель, де сформувалася мова їдиш. Нова громада принесла іншу культуру, нові правила корпоративної етики та устрою, чого не знала громада ВКЛ до вигнання. Тобто припиняє своє існування слов’яномовна єврейська громада, а їм на зміну приходять германомовні євреї.
Андрій Кобалія: Чи не могли б Ви назвати ключові населені пункти, де проживали великі єврейські громади у ці часи?
Володимир Любченко: Якщо говорити про період до Люблінської унії 1569 року і не брати давньоруський період, коли найбільша іудо-хазарська громада мешкала у Києві, то на територіях сучасної України, які входили до складу ВКЛ, найбільші єврейські громади проживали в Києві, Луцьку, Острозі, Володимері-Волинському, а також в Бересті, в Троках та Гродно, якщо мова йде про білоруські та литовські території. Це були найбільші громади. Хоча вже у XVI столітті єврейська колонізація пішла далі, і євреї з’являються на теренах Брацлавщини.
На теренах Червоної Русі або Галичини, яка входила до складу Корони Польської, звісно, найбільшою єврейською громадою була громада Льова. Це була одна з чотирьох найбільших єврейських громад самої Польщі. У пізніші часи, після Люблінської унії, колонізація пішла за Дніпро, і єврейські громади з’являються скрізь, включаючи Чернігівщину. Але враховуючи той факт, що з другої половини століття розпочинаються регулярні татарські набіги, єврейське житя у цей час зосереджено головним чином на Галичині та Волині, частково на Брацлавщині та Поділлі, також у Києві. Вважається, що на початку подій Хмельниччини, тобто у середині століття, єврейське населення українських територій Речі Посполитої налічувало 90-95 тисяч осіб. З них на території Руського та Бельзького воєводств, тобто на території Галичини, мешкало біля 50 тисяч. Решта розподілялась між Волинським воєводством, а також Подільським, Брацлавським, Чернігівським, Київським.
Андрій Кобалія: Наші слухачі пам’ятають, що у 1569 році Люблінською унією ВКЛ і Королівство Польське об’єднались у єдину державу – Річ Посполиту. До цього часу у склад Королівства Польського входила Галичина, а до ВКЛ Київщина, Волинь, Брацлавщина. Чим відрізнялось повсякденне життя єврея у ВКЛ та Королівстві Польському до 1569 року?
Володимир Любченко: Я вже відзначав, що польські привілеї були більш ґрунтовними та детальними і давали більшу повноту самоврядування єврейським громадам. Євреї були особисто вільними людьми. Тобто євреїв-кріпаків ми не знаємо. Євреї отримали право власного судочинства, право вільного пересування країною, рівні права з іншими мешканцями країни у сплаті різних мит, право вільно сповідувати свою релігію, питання землі під єврейські цвинтарі. Усе це було закріплене привілеями. Оскільки польські привілеї були більш деталізованими, єврейські громади ВКЛ намагались отримати права, якими володіли, наприклад, євреї Львова.
Що стосується життя, то очевидно, що єврейські інституції до 1569 були більш розвинені на території Королівства Польського, ніж на території ВКЛ. Основі центри єврейської освіти теж знаходилися саме там. Лише після Люблінської унії подібні центри починають виникати і у ВКЛ.
Андрій Кобалія: Чому єврей у свідомості українця – це, як правило, лихвар?
Володимир Любченко: У XVI столітті відбувається «зернова» продовольча революція, коли збільшується кількість населення і зростає попит на зерно, і таким чином експлуатація сільськогосподарських земель виходить на новий рівень з точки зору отримання прибутку. Таким чином швидка економічна колонізація українських земель, у першу чергу сільськогосподарська колонізація була підпорядкована цьому попиту на зерно. І євреї зарекомендовують себе дуже гарними адміністраторами й арендаторами сільськогосподарських комплексів. Іншими складовими крім різного роду аренди було лихварсво, проте навіть наприкінці XVI століття за розпорядженням Вааду чотирьох земель – вищого органу єврейського самоврядування у Речі Посполитій навіть було дозволено бути лихварями по відношенню до євреїв, що забороняла єврейська релігія.
Треба визнати, що соціальна роль євреїв у пізньосередньовічній Польщі чи у Речі Посполитій була такою, яка об’єктивно ставила євреїв у проміжне становище між власниками маєтностей і безпосередніми виробникам продукції – селянами. Тому євреї опинялися в центрі цього конфлікту.
Андрій Кобалія: Мені відомо, що у тому ж таки Львові вірменська та німецька культури згодом були частково поглинуті польською культурою, відбувалась поступова асиміляція. Чи були євреї асимільовані?
Володимир Любченко: В ході тисячолітньої історії євреїв після вигнання з Палестини два чинника впливали на становлення єврейського населення: самоізоляція та сегрегація. Народи, що проживало поруч з євреями намагались створити різні перешкоди для успішного існування єврейської економіки. У той же час єврейське суспільство було налаштоване на самоізоляцію, бо у ній вони бачили запоруку виживання євреїв як окремої етнорелігійної спільноти.
Якщо говорити конкретно про Львів, то на початку століття найбільшою тамтешньою громадою були переселенці німці, і саме ця громада буквально за століття була дуже швидко полонізована і поглинута польською на той час ще меншістю. У той же час єврейська громада продовжила своє існування. Єдине, що на початку століття ми у Львові могли б побачити євреїв з іменами слов’янського походження, то вже в другій половині століття євреїв із слов’янськими іменами у Львові ми не спостерігаємо.