«24 області і…». Ксенія Драганюк, засновниця благодійного фонду «Землячки»

— Скільки областей в Україні?, — вчителька географії в одній із севастопольських шкіл питає в учнів.
— Двадцять чотири, — голосно відповідає з місця учень 7-го класу.

Зазвичай, про Крим ми відповідали в класі в один голос. 2024-й — рік десятих роковин окупації Кримського півострову. 10 років частина людей живе без власного дому, а частина — в себе вдома під чужими прапорами.

Проект «24 області і…» — це розповіді про людей родом із Криму і про тих, хто присвятив йому велику частину свого життя. У День кримського спротиву російській окупації Громадське радіо розповідає першу історію.

Співзасновниця громадської організації «Землячки» Ксенія Драганюк — із Криму, з міста Ялта. Каже, що війна для неї розпочалася з весни 2014 року, з Сімферопольського вокзалу. Зараз вона разом зі своїм чоловіком Андрієм Колесником є засновницею фонду допомоги українським захисницям. 60,5 тисяч жінок у війську — офіційна цифра станом на зараз. Близько 8-10 тисяч захисниць працюють безпосередньо на передовій, на посадах, які є бойовими: мінометниці, артилеристки, жінки в піхоті, медикині, танкістки тощо.

Як з’явився фонд

Громадську організацію подружжя заснувало в 2022 році, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Рідна сестра Андрія, Анастасія, доєдналася до війська тоді.

«Вона ніколи до цього не була дотична до війська, доєдналася абсолютно свідомо і це стало для нас поштовхом».

Андрій і Ксенія почали розпитувати Анастасію про армію, про її життя у війську, знайомилися із її посестрами, розуміли список їхніх потреб. Фонд почав із боксів із жіночою гуманітарною допомогою, куди входили предмети гігієни для догляду за собою на фронті. Серед головних задач фонду Ксенія виокремлює три напрямки: забезпечення жінок, які служать у війську, популяризація культури жінка-військова, психологічна підтримка захисниць.

Читайте також: «У Криму має бути Україна»: історія приватного музею спогадів про півострів (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Нещодавно вони запустили проект «весілля для захисниці». Вони допомагають організувати свято військовим, які не мають часу на організацію власного весілля через службу.

Із часом гуманітарна ініціатива почала працювати по поодиноких запитах: вони закуповували жіночу форму маленьких розмірів і шукали необхідне взуття.

«Військторги в Україні не закуповують взуття від 36 до 39 розміру зазвичай. Як і військову форму маленьких розмірів. Їм це не вигідно. Тобто навіть якщо в тебе є гроші і ти на передовій знайшла інтернет і хочеш собі замовити необхідну форму, — майже нереально це зробити, тому що цього просто немає в наявності», — розповідає Ксенія.

Пізніше фонд почав працювати з фірмами, що займаються взуттям напряму, оминаючи магазини, які його перекуповують.

Від жінок із тилу — жінкам на передову

Це значно економило їм гроші, а фонд почало підтримувати більше людей: якщо на початку вони стартували з постійних донатів друзів і родичів, то з часом все більше людей долучалися до допомоги захисницям.

«Виходить так, що ми всі гроші збирали в Україні і надсилали їх у Туреччину. По-перше, нам не подобалась якість форми, по-друге, дуже довго йшло, по-третє, ми хотіли залишати гроші українців в Україні і таким чином підтримувати економіку. І найголовніше: ця форма і взуття все одно були чоловічими, хоч і маленьких розмірів. І якщо зі взуттям це не так принципово, то з формою необхідно, щоб вона відповідала жіночій анатомії», — пояснює Ксенія.

Вона за допомогою фахівців у швейній галузі розробила лекала для жіночої військової форми і знайшла фабрику, яка погодилася взятися за пошиття військової форми під жіночий тип фігури:

«Це, насправді, багато говорить про культуру жінок у війську всередині України, тому що багато фабрик, до яких ми зверталися, погоджувалися на наші обсяги, але відмовлялися, коли бачили викрійки. Вони пояснювали, що ніколи такого не робили і це складне завдання, з яким вони не впораються».

Читайте також: «Ми чекаємо своїх і ніколи не змиримося з росіянами»: як українки організували жіночий партизанський рух

Фабрика, що займається зараз пошивом жіночої військової форми, знаходиться на Харківщині. Під час деокупації Харківської області жінки, які працюють на фабриці, обладнали робочі місця прямо в своїх будинках. Під час блекаутів, вони працювали на генераторах:

«Є ще один дуже щемливий момент в історії цих жінок, що шиють форму для наших захисниць. Частина з них — жінки, які переїхали з селищ Харківщини, тому що внаслідок бойових дій їхні домівки були знищені. Ці жінки дуже добре розуміють і відчувають важливість комфортного одягу для жінок, які їх захищають на фронті. Тобто це така підтримка жінок з тилу».

Запити у фонді різні за обсягами: це може бути запит на повну амуніцію, наприклад для військових, які повернулися з полону або після обстрілу вони втратили всі речі, або невеликі прохання про одну-дві речі, необхідні в армії.

«Перебуваємо в прогресивному стані»

Забезпечення жінок необхідними речами з боку держави існує. Але говорячи про державне забезпечення, мається на увазі в тому числі, бюрократична структура, що має певну кількість етапів. Від моменту подання заявки до моменту, поки її закриють, може минути час. Також є статутні провадження, що форма видається раз на півроку або рік, якщо це бушлат. Але на фронті час, коли ці речі можуть стати непридатними, може бути менший, ніж термін, на який вони розраховані.

«Я вважаю, що на державному рівні зараз забезпечення жінок працює дуже непогано. Як би дивно це зараз не прозвучало. Форма створена, запітчена і презентована. Поки що я не знаю захисниць, які її отримали на бойових посадах. Із моменту, коли Міністерство оборони презентувало форму до зараз запити в нас тільки виросли. Якщо раніше дівчатам видавали чоловічу форму і вони могли її самостійно ушити, то зараз не видають взагалі, бо сказали, що скоро буде жіноча. Це процес, що потребує часу. 

У нас іде повномасштабна війна і потреба в одязі є гострою. Але якщо подивитися на досвід Америки, наприклад, якій знадобилося 60 років з моменту, коли вони повідомили про розробку форми до моменту, коли її презентували. Нам на це знадобилося, буквально, кілька років. Я вважаю, що ми знаходимося в доволі прогресивному стані в питаннях культури жінка-військова», — розповідає Ксенія.

Читайте також: Окуповане українське Чорне море (фоторепортаж)

Стосовно бронежилетів, розроблених під анатомічні особливості жіночої фігури, Ксенія говорить, що в Україні є компанії, які займаються виготовленням такого типу броні, але немає на офіційному забезпеченні в армії.

Фонд «Землячки» передав близько 2 тисяч бронежилетів для жінок за два роки. Це — бронежилети з полегшеними плитами, вага яких менше 6 кілограмів. Це вдвічі менше, ніж бронежилет, що видається.
Специфіка забезпечення ніколи не була простою у комунікації з донатерами, каже Ксенія:

«Якщо я зараз зроблю збір на дрон і, паралельно, на жіночу форму, 99% людей задонатять на дрон. Тому що їм здається, що якщо вони задонатили на дрон, то це буде наближенням перемоги. А якщо задонатили на жіночу військову форму — це не наближення перемоги. І задача нашої команди саме в тому, щоб пояснювати, що кожна дрібничка важлива. Як я пояснюю це цивільним: уявіть собі, що ви працюєте в сфері IT і маєте хорошу якісну техніку для роботи, але вас перевели працювати в -15 на вулицю без відповідного теплого одягу. Наскільки ефективною буде ваша робота? Одяг — базова потреба людини, яка має бути закрита в першу чергу».

«Мого друга побили за те, що ми говорили українською у себе вдома»

Ксенія із Ялти, вона закінчила школу в 17 років і приїхала в Київ вступати в університет Карпенка-Карого. Під час Революції Гідності і окупації Криму, вона була в Києві.

«Революція Гідності стала однією із ключових подій у моєму становленні особистості. Велика кількість викладачів із мого університету і студентів старших курсів були на Майдані».

Навесні, після окупації, Ксенія приїхала додому, в Крим разом із своїм однокласником. У Сімферополі їх зупинили представники місцевої «самооборони» через те, що Ксенія з однокласником спілкувалися між собою українською мовою.

«Нас затримують і ведуть у медпункт на вокзалі, а замість медпункту там російські військові. Вони почали переривати наші речі, допитувати мене й мого друга. Я пам’ятаю, як вони дістають із моєї валізи спідню білизну, мої блокноти. Мені 17 років і це все дуже особисте. В одному з нотатників вони знаходять текст переробленої української пісні «Горіла сосна, палала» на «Горіла шина палала, тут барикада стояла».

Починають запитувати мене про цей текст, чому він написаний у мене в блокноті. Для мене це було критично. приїхала додому і в безпечне для себе місце. Мене затримують і вибудовують комунікацію таким чином, ніби я винна в тому, що я повернулася і не підтримую окупацію».

Ксенію протримали в будівлі привокзального медпункту близько чотирьох годин. А її друга побили, вивезли за місто і там лишили. Йому вдалося самостійно дістатися додому.

«Початок війни зі мною трапився саме там, коли мого друга побили за те, що ми говорили українською в себе вдома. З того часу для мене росіяни — не брати, а вороги».

Зараз Ксенія забрала з Криму маму в Київ, частина її родини залишилася там і вона не підтримує з ними зв’язок.

• Підтримати діяльність громадської організації «Землячки» можна за цим посиланням.