«У Криму має бути Україна»: історія приватного музею спогадів про півострів (ФОТОРЕПОРТАЖ)

Кримська татарка, представниця одного з трьох корінних народів України — Леране Хайбуллаєва народилася в депортації в Узбекистані. У 90-х роках минулого століття вона разом із родиною повернулася у Крим. Після окупації півострова переїхала в місто Ірпінь на Київщині. Там відкрила заклад кримськотатарської національної кухні, а через повномасштабну війну була вимушена поїхати у Львів. Зараз Леране має власний заклад кримськотатарської кухні в центрі міста, який поки що працює в тестовому режимі. А всередині цього закладу вона відкрила «Музей Кримських спогадів». Леране була вкотре вимушена все почати знов.

Леране Хайбулаєва стоїть в дверях у заклад-музей «Кримський дворик». Біля входу — дерево, як репліка на «дерево бажань» в Судаку на території Генуезької фортеці. Стрічки на гілках у Криму залишали туристи, загадували бажання і в’язали стрічку на вільну гілку. Леране зробила своє дерево на вході в заклад, як ще один спогад про дім. Вона прикрасила рослину стрічками в жовто-блакитних кольорах. Пізніше помітила, що перехожі стали залишати свої стрічки на гілках дерева біля її закладу.

Жінка залишила Кримський півострів у 2016 році. На питання, що стало визначним в ухваленні цього рішення, Леране відповідає: «розмова з сусідом». Решат Аметов — кримський татарин та один із перших загиблих під час окупації Криму. Він вийшов на поодинокий пікет проти захоплення півострова. Вбитого Решата Аметова зі слідами катування знайшли через кілька днів. Леране шукала Аметова з волонтерами, потім висвітлювала його загибель.

Після початку війни жінка продавала у Криму автентичні, авторські речі: прикраси, зроблені власноруч, hand-made ляльки, хустинки. На вторговані кошти закуповувала допомогу для армії: спідню білизну, гемостатичні бинти, а також передавала кошти волонтерським організаціям. На одній вулиці, де жили Леране і Решат Аметов, жили й кілька колишніх співробітників українських спецслужб, які після окупації півострова зрадили присягу й перейшли працювати в ФСБ.

«У нас до цього були гарні стосунки. Моя мама – лікарка, якщо в когось щось з сусідів траплялося, вони всі йшли до мами. Одного дня один із цих сусідів позвав мене і сказав: «Лєр, їдь». Я все зрозуміла і 18 січня 2016 року вийшла на київському вокзалі», — розповіла Леране.

Я попросила показати 5 найцінніших особисто для Леране експонатів з її імпровізованого приватного музею кримських спогадів. Леране розповіла мені про кожен. Перше, на що вона звернула увагу, — декоративна тарілка з написом «Алупка». З цієї тарілки почалася ідея Леране Хайбулаєвої про міні-музей. Тарілка стала першим подарунком від відвідувачів закладу в Ірпені. Річ вціліла під час боїв за Київщину і зараз прикрашає приміщення закладу-музею.

«Я поїхала не одразу. Мій чоловік — АТОвець, за плечима чотири роки війни на сході країни. Він одразу зібрався в тероборону, але його спочатку не взяли. Ми шукали, чим можемо бути корисними. Я стояла в чергах, щоб купити хліб, і носила літнім людям гарячі обіди. Аж поки не потрапила під обстріл. Вже була зруйнована перша багатоповерхівка в Ірпені. Ми були на вулиці, побачили «сушки» (літаки Су – ред.), думали, що вони наші, українські, аж поки вони не почали скидати авіабомби. Ми впали на землю і потім, рухаючись попід парканом, дісталися додому. Летіла цегла, уламки дахів із будинків», — згадує жінка.

Після деокупації Київщини у квітні 2022-го, Леране Хайбулаєва повернулася в Ірпінь, щоб забрати частину речей. Від закладу залишилася вирва, але квартира вціліла і дещо збереглося. Наприклад, це дзеркало. Леране забрала його з собою і повісила у своєму приватному музеї.

«Воно — німий свідок цієї війни», — каже господарка музею.

Поки ми спілкуємося з Леране, в приміщення заходять відвідувачі. Вона переривається і запрошує всіх до столу. «Ми випадково дізналися про цей заклад», — вихоплюю я фрагмент розмови з гостями. «Я — власниця закладу, давайте я вам розповім про нього, проведу міні-екскурсію, а потім нагодую», — відповідає Леране.

Слухайте також: «Зустрінемось наступного року в Бахчисараї»: якою є сучасна культура кримських татар

На дверях табличка трьома мовами: українською, кримськотатарською та англійською. Там написано «ласкаво просимо» на вхід і «до зустрічі» на виході. Біля закладу-музею зупиняється пара. Леране виглядає за двері й запрошує їх пройти всередину: «Ми знаємо про вас, ви вже відкрилися? Ми зайдемо до вас на вечерю. Необхідно нагуляти апетит», — посміхаються вони.

Праворуч від входу — морські камінчики та відшліфовані уламки скла в рамках. Це подарунок для музею від кримчанки з Севастополя. Каміння вона збирала власноруч. На протилежній стіні — поличка з кримськотатарськими головними уборами жінок — фесами.

«Ну, а це — моя гордість», — Леране показує рукою на стіну, заповнену засушеними гілками і квітами під склом.

Це все частина експонатів для імпровізованого музею Леране, якими вона дуже пишається. Авторка цієї колекції — Юлія Красиленко, біологиня, яка багато років поспіль збирала і вивчала гербарій кримських рослин. А потім зібрала словник фітонімів кримськотатарською мовою.

Вже прощаючись я питаю у Леране, чи думала вона про те, що робитиме після деокупації Криму.

«Авжеж, — каже вона, — я точно повернуся додому якнайшвидше. Тільки я не повезу туди кримськотатарську кухню. Зараз я знайомлюся з кухнею західних областей і я поїду додому з цими знаннями. Тому що там має бути Україна. В усьому там має бути Україна».

Читайте також: «Бавовна асоціюється із поверненням у Крим»: про рослину-мем і символ трагедії цілого народу

Матеріал підготовлено в рамках проєкту «Документування впливу війни на культурний сектор в Україні», що здійснюється Інститутом масової інформації у партнерстві з ЮНЕСКО. Дана публікація не виражає будь-якої думки з боку ЮНЕСКО. Автор несе відповідальність за вибір і представлення матеріалів, а також за висловлені в них думки, які не обов’язково відповідають ЮНЕСКО та не зобов’язують Організацію до будь-яких дій.