Руслана Кравченко
Ми зрозуміли, що Ірпінь та Бучу визначили «сірою зоною», тому там не було ЗСУ — бучанський партизан
Автор
Як «Бучанська варта» захищала своє місто від російських окупантів?
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 9 хв
З Богданом Яворським, головою громадської організації «Бучанська варта», я зустрілася біля їхнього штабу. З 2014 року це формування займається охороною громадського порядку в місті, охороною державного кордону, а також волонтерством — чоловіки часто їздять на схід з допомогою. Наразі будівля, де розміщувався їхній штаб, повністю згоріла — в неї влучили російські військові. Навмисне. Адже дуже хотіли знищити бучанських партизанів. Саме так вони називали «Бучанську варту», а також інших місцевих жителів, які стали на захист рідної Бучі.
Початок повномасштабного вторгнення Росії: Буча
Богдана Яворського 24 лютого о 5-ій ранку розбудив дзвінок керівника штабу Володимира Щербініна. Він сказав, що почався наступ. До нього Богдан був фізично готовим, адже брав участь в антитерористичній операції на Донбасі. Однак, коли з Іванківського напрямку розповіли про перші цифри особового складу та озброєння росіян, навіть дотичні до війни люди важко це уявляли. Згодом чоловіки самі побачили кількість ворожого десанту, який висаджувався в Гостомелі.
«Ми зібралися колективом «Бучанської варти». Вирішили, що потрібно йти до військкомату, діставати зброю. З нами йшли й прості добровольці. Всі в місті знали, де наш штаб. Як виявилось, тоді це було єдине місце, де хоч хтось готувався до російського вторгнення. Ми зрозуміли, що Бучу та Ірпінь відразу визначили «сірою зоною». Збройних сил України тут не було», — каже Богдан Яворський.
Читайте також: «Росіянин приставив до мого коліна пістолет, і вимагав паролі від соцмереж» — історія полону жителя Бучі
Чоловік лише не розуміє, чому не було масового оповіщення про евакуацію населення. Організація мала автівку з гучномовцем і могла б сповістити містян. Однак дозволу на це не було. Водночас для бучанців війна почалася лише декілька годин тому і багато хто не знав, що робити.
Близько 100 людей того дня прийшли до штабу «Бучанської варти». Вони хотіли обороняти рідне місто, однак зброї вони не мали. У військкоматі тим часом було людно й метушливо. Ніхто не був готовим до війни, згадує Богдан Яворський. Деяку зброю чоловікам все ж видали, деяка з’явилася наступної ночі. Це була зброя українських військових, яких окупанти вибили з Гостомеля. На околиці Бучі їхню колону «розбили»з авіаційних винищувачів. З усіх вижили лише 2 водії. Це були перші жахи цієї війни.
«Тоді ж в Бучу почали заходити перші диверсійні групи, ми спочатку «працювали» по них. Однак мости навколо вже були підірвані і ми розуміли, що росіяни йтимуть на нас. У них був один шлях з Гостомеля — через мікрорайон Баланівку. Там, над річкою Рокач, теж був міст. Не дивлячись на наші мінімальні запаси озброєння і вибухових речовин, ми хотіли його підірвати. Але не змогли. Двічі намагались і не могли. Передавали координати, просили про допомогу, однак, на жаль, ніхто не допоміг. Як потім виявилось у розмові з саперами, потрібно було в 10 разів більше вибухівки, ніж ми мали. Можливо, якби вчасно підірвали цей міст — все було б інакше».
Читайте також: «Російський солдат спав у собачій будці та їв собачу їжу» — бучанець про окупантів у себе вдома
27 лютого Богдан з іншими чоловіками зайняв позиції у центрі міста. До них на допомогу навіть приїхали бойові побратими з Вінниччини та Житомира. Змішаний бучанський загін у складі 20 людей вже знав, що ворог наближається до міста. Росіяни ж навпаки — були впевнені, що в Бучі та Ірпені немає жодних військових. Однак, вони тоді ще не знали про «Бучанську варту» та інших, ними ж названими, партизанів. В українських захисників була мінімальна зброя. З найбільш потужної — лише ручні протитанкові гранатомети. Звісно, їх не порівняти зі зброєю росіян, однак чоловіки тоді вірили у свої сили. А ще, розуміли, що хоч комусь потрібно захищати своє місто.
«Саме через той міст на Баланівці окупанти зайшли в Бучу. Вони впевнено сиділи на техніці й співали російських пісень. Їхали швидко. Ми відкрили по них вогонь. Росіяни теж почали стріляти. Мабуть, всі пам’ятають відео, де окупант відкриває вогонь по монументу афганцям у вигляді бойової машини. Всі сміялися з їхньої тупості. Однак за цим пам’ятником стояв наш гранатометник, вони його бачили», — зазначає Богдан Яворський.
Бій був недовгим, сили нерівними і чоловіки відійшли. Однак саме цей бій дав можливість хоча б на невеликий час затримати колону росіян. Невдовзі саме її українські військові знищили з «Байрактару» на вулиці Вокзальній. Фото спаленої техніки, що заполонила всю вулицю, облетіли весь світ. Водночас серед захисників Бучі того дня були й перші втрати: один загиблий і четверо поранених, найтяжче — керівник «Бучанської варти» Володимир Щербінін. Чоловік в тому бою вбив найбільше росін, потім розповідав, що відчував себе стрільцем в тирі. Також бучанці знищили 2 російські БМП.
Читайте також: «Російський солдат спав у собачій будці та їв собачу їжу» — бучанець про окупантів у себе вдома
Історії захисників Бучі
Володимир Ковальський
Саме він був першим загиблим захисником Бучі. Чоловік пройшов Майдан, згодом брав участь в антитерористичній операції. У 2015 році Володимир Ковальський підірвався на міні й втратив обидві ноги. Чоловіка успішно протезували. Він продовжував активно жити, брав участь в «Іграх героїв». Усі знали його войовничий характер, але сподівалися, що він все ж не буде у перших рядах при захисті Бучі. Богдан Яворський каже, що відправляли Володимира додому, але чоловік був непохитним. Для всіх бучанців він назавжди — Герой.
Після бою в Бучі росіяни просувалися далі вже не так впевнено та вільно. На підступах Ірпеня їх також зустріли місцеві захисники. Там знову відбувся бій, тоді ж згорів торговельний центр «Жираф». Російські війська знову повернулися в Бучу. Однак, вдумайтесь: підійти ближче до Києва і не взяти його за 3 дні окупантам не дали звичайні люди, в яких практично не було зброї.
Росіяни залишились в Бучі. 3 березня місто вже було повністю окупованим. Однак в ньому залишились ще багато мирних мешканців. Виїжджати було небезпечно, зв’язок з навколишнім світом постійно втрачався. Ніхто не розумів, чи можлива евакуація. Люди ризикували й виїжджали, навіть не знаючи, що автівки вже розстрілювали російські окупанти. Їх не зупиняли написи російською «Дети» на лобовому склі, а також білі пов’язки на дзеркалах, як знак того, що їдуть мирні жителі.
Слухайте також: Це покоління дітей ховається під подушкою від росіянців та готується з ними воювати — заступниця мера Бучі
Жанна Каменева
Серед тих, хто все ж вирішив евакуюватися на початку березня була й Жанна. За словами Богдана Яворського, жінка спочатку хотіла їхати воювати на схід, до свого чоловіка, але залишилася в Бучі. Коли російські військові все активніше почали окуповувати місто, Жанна зрозуміла, що потрібно їхати. З собою взяла ще двох жінок і 14-річну доньку однієї з них.
Усі вірили, що в беззбройних жінок окупанти не стрілятимуть. Однак російські військові зробили це у звірський спосіб — з гранатомета. Куль було настільки багато, що автівка виглядала як решето. Жінки згоріли живцем. Їх довго не могли знайти, адже шукали бус синього кольору. Однак внаслідок вибуху фарба на автівці вигоріла, й вона стала білою.
Я також зустрілася з іншим очевидцем тих подій — Богданом Забарило. Чоловік також входить до громадського формування «Бучанська варта», наприкінці лютого він перебував в іншому районі міста — на Склозаводській. Саме там, де згодом росіяни скоїли свої найжорстокіші вбивства.
Разом з іншими чоловіками Богдан Забарило став на захист Склозаводської, вони збудували блокпости, готували коктейлі Молотова. Зброї знову ж таки практично не мали. В Бучі на той час був лише один поліцейський патруль. Тому чоловіки навіть допомагали їм перевіряти покинуті автівки на предмет вибухівки. Однак, починаючи з 3 березня, їздити містом стало небезпечно. На вулицях була велика кількість російської техніки та військових. І вони активно застосовували зброю.
Читайте також: Луганськ, Севастополь, Ірпінь: історія лікарки Майї Руселевич, яка тричі втратила дім
Ігор Дідківський
5 березня жертвою окупантів став захисник Ігор Дідківський. Він завжди допомагав «Бучанській варті»: їздив на схід, відвозив волонтерську допомогу. Не маючи жодного бойового досвіду, 24 лютого він також прийшов до штабу громадського формування і запропонував свою допомогу.
На початку березня, коли на вулиці Яблунській вже перебували росіяни, він мав виконати військове завдання зі знищення техніки окупантів — підірвати самотужки російський танк. Це було його особистим рішенням, про що він і сказав голові «Бучанської варти» Богдану Яворському. Той просив Ігоря бути обережним і продумати шляхи відходу, а також зв’язатися з ним після виконаного завдання.
На жаль, Ігор так і не вийшов на зв’язок, його телефон був відключеним. Пошуки чоловіка тривали півтора місяці. Вже після деокупації Бучі тіло Ігоря Дідківського знайшли у братській могилі біля місцевої церкви. Згідно з лікарським свідоцтвом про смерть, він загинув 5 березня через вогнепальне поранення тіла, а також через напад з використанням неуточненої вогнепальної зброї.
Це лише деякі історії з нескінченної кількості тих, які щодня й досі чуєш на вулицях Бучі. Люди не забули й, здається, ніколи не забудуть. А ще на підсвідомому рівні болюче відчувається тривога. 24 лютого життя передмістя Києва, де маса красивих місць, нових будинків і парків, змінилося назавжди.
Читайте також: Коли російські окупанти тікали, танками їздили по мертвих тілах — мер Ірпеня
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
