Вони провели роки у в’язницях за те, що хотіли бути українцями: фільм про дисидентів презентували в УІНП

Український інститут національної пам’яті та організація «Історична правда» презентували спільний документальний проєкт, присвячений трьом українським дисидентам — Ірині Стасів-Калинець, Миколі Руденку та Святославу Караванському. Презентація відбулась у День радянського політв’язня. Усі вони були політв’язнями радянського режиму.

Цей проєкт — про людей, які провели роки у в’язницях лише за те, що хотіли бути українцями. Автори розповідають, що подібними короткими фільмами хочуть донести до глядачів до глядачок, що усі ці більш чи менш відомі люди з книжок і постаментів були реальними людьми зі своїми складними, але цікавими для сучасників життями.

Названі дисиденти з різних куточків України: Ірина Стасів-Калинець зі Львова, Микола Руденко з Луганщини, Святослав Караванський з Одеси.

Авторка ідеї фільмів та співробітниця Українського інституту національної пам’яті Любов Крупник каже, що хочеться, аби в медіях більше говорили про людей не з чужими культурними кодами:

«Дуже б хотілося, щоби в нашому медійному просторі з’являлися герої не з чужими культурними кодами, а ці реальні герої, які є носіями таких цінностей, які нам потрібно наслідувати. І також ті герої, які справді надзвичайно багато зробили для нашої держави, для незалежності України. І хотілося б, щоб на таких героїв ми рівнялись».

Ірина Стасів-Калинець зі Львова була філологинею, письменницею, вчителькою українською мови. Мала запальний характер і водночас велику жагу до справедливості, тому їй було складно жити у комуністичних реаліях.

21 грудня 1971 року вона разом з Чорноволом та Стусом підписала декларацію про створення громадського комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської, дружини відомого одеського мовознавця Святослава Караванського. Саме цей комітет став першою правозахисною організацією в Україні. Рік потому у січні 72-го її вперше заарештували. Свідчили у справі її учні. Зі 100 школярів лише троє дали покази проти неї: що читала вірші, присвячені В’ячеславу Чорноволу, давала читати Валентина Мороза, говорила про незалежну Україну. У липні того ж року жінку засудили до 6 років ув’язнення у таборах суворого режиму та до 3 років заслання. За статтею 62 антирадянська агітація і пропаганда. Через пів року такий самий вирок і термін отримав її чоловік Ігор Калинець. Їхня донька Дзінка стала єдиною дитиною з-поміж інших дітей дисидентів, в якої одночасно арештували обох батьків.

Потому зі здобуттям незалежності Ірина Стасів-Калинець стала єдиною жінкою-політв’язнем, що пройшла шлях від тюремних стін до парламенту, у 1990 році її обрали народною депутаткою України.

Ці ролики, говорить засновник «Історичної правди» та ведучий фільму Вахтанг Кіпіані, покликані заохотити прочитати про цих людей і захотіти дізнатися більше:

«Цей фільм дещо, напевно, консервативний для сучасної швидкої реакції миготіння Facebook і картинок Instagram. Але водночас він, мені здається, може заохотити деяких людей прочитати про цих людей більше. Головна функція нашої організації — це спроба заохотити людей до розуміння, що минуле це дуже цікаво і дуже складно. Це було живе суспільство, воно було не ідеальне, вони були  не бронзові, не кам’яні».

Микола Руденко з Лутугинського району на Луганщині — письменник та засновник Української гельсінської спілки. Був прихильником комуністичної партії. За це у 1947-му його призначили очолити Спілку письменників УРСР. Два роки потому попросили дати негативні характеристики стосовно колег. Він відмовився. Підтримав хвилю національного відродження і у 1950 році пішов з посади, втративши усі привілеї. Критикував марксизм, за що його виключили з партії та Спілки письменників. У 75-му — арештували за антирадянську пропаганду, врятувала від в’язниці – амністія як учасника війни на честь 30-річної перемоги у Другій світовій. Рік потому Руденка запроторили до психлікарні. За два місяці випустили. Він, розуміючи, що швидше за все його скоро посадять, поїхав до Москви і оголосив про створення Української гельсінської групи. До Москви, бо у Києві не було жодного західного дипломата і закордонних медій і не було кому повідомити про цю правозахисну інституцію. Отримав 7 років суворого режиму та 5 років заслання. Під тиском громадськості у період Горбачовської перебудови його випустили, позбавили громадянства і депортували до США. До України Микола Руденко повернувся уже за часів незалежності.

«Це фактично спроба показати сучасним молодим українцям, навіть не як приклад, бо сьогодні, напевне, не треба друкувати матеріали у криївках і не треба за українську мову йти у тюрми. Але треба просто бути українцям. Кожен на своєму місці. Хтось науковцем, хтось журналістом, хтось бізнесменом, хтось державним чиновником, хтось кимось ще. Просто треба бути українцями в усьому багатоманітті цього явища. Такі проэкти, як цей, дають можливість розгорнути ці історії», — сказав Кіпіані.

Святослав Караванський — уродженець Одеси і один з найвідоміших українських мовознавців. Провів у неволі понад 30 років. Іноді місяцями голодував.

Навчаючись на літературному факультеті одеського інституту брав участь у гуртку української молоді, пов’язаному з Організацією українських націоналістів, під псевдо Бальзак. Організовував книгарню української літератури «Основа». Зароблені гроші передавав на потреби гуртка та українського театру. За це його звинуватили у буржуазному націоналізмі. Щоб уникнути покарання запропонували доносити на місцеву молодь. Він відмовився. За що отримав наприкінці зими 1946-го 25 років позбавлення волі у таборах. За указом про амністію термін скоротили вдвічі, у неволі чоловік відбув 12,5 років. Ще раз мовознавця арештували у 1965-му — оскільки підстав для суду не було, то опротестували його звільнення за амністією і відправили досиджувати попередній термін. Коли був у тюрмі, він зібрав свідчення в’язнів — учасників і свідків розстрілу польських офіцерів у Катині. За це його повторно у тюрмі ж і арештували додатково ще на 5 років ув’язнення та 3 роки таборів особливо суворого режиму.

Святослав Караванський, з-поміж усього, — автор першого словника рим української мови. У ньому зібрані 60 тисяч римованих пар.

На презентації режисерка та авторка сценарію Ольга Мовчан розповіла історію про одного з операторів знімальної групи, теж родом з Одеси, який і не здогадувався  про те, що у його рідному місті могли жити люди на кшталт Святослава Караванського:

«Усвідомлення того наскільки у нашій країні у різний час люди у різних кутках однаково бачили ситуацію вразило навіть нашу знімальну групу, хоча ми вже не менше 7 років знімаємо відео на історичну тематику. Розуміти, що і на Луганщині, і на заході і в Одесі були люди схожого бачення, які були готові фактично своє життя пожертвувати заради України Це вражаюче. Наш оператор дрону сам з Одеси і переїхав до Львова під час зйомок був дуже здивований. Він взагалі не знав про існування Караванського. Був переконаний, що Одеса це таке типове російськомовне місто. Не міг уявити собі, що там могла народитися, жити і створитися людина, яка 30 років проведе у таборах, боронячи українську мову і створюючи одні з найбільш фундаментальних праць з мовознавства українського».

Усі фільми створені для широкої аудиторії, їх можна безкоштовно використовувати у школах та закладах вищої освіти. Переглянути документальні ролики можна на сторінці Українського інституту національної пам’яті у Youtube.

Мар’яна Чорнієвич, Громадське радіо

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS