“А де візьмемо бензин?”: жінка розповіла, як в тюрмі помирають люди через відсутність медичної допомоги

З нами в студії Людмила Проценко, керівниця відокремленого підрозділу ГО “Україна без тортур” у м. Черкаси, моніторка національного превентивного механізму.

На початку розмови слухаємо розповідь Лєни, яка мала досвід перебування у Чернігівській жіночій колонії. Вона звертає увагу на відсутність гігієнічних засобів, зокрема тих, що потрібні жінкам щомісяця під час менструацій. 

Лєна: Не дозволяють мати вдосталь речей. Ти не можеш принести підковдру, вона заборонена. Не можеш принести 3-5 простирадл, які б ти могла прати. Це все забирається, навіть, якщо в тебе воно з собою є. Немає місць, де можна було б висушити одяг взагалі. 

Ти зайшов, одні штани на тобі, другі ти можеш взяти з собою і все. Дуже мало речей. Але це тільки в Чернігові. Якщо говорити про інші виправні заклади, Полтаву або Харків, то там більше можна занести з собою. 

Ми працювали день і ніч, дуже багато. Але були смішні розцінки, ти працюєш, шиєш, і отримуєш 30 гривень за місяць. Я взагалі стояла на парогенераторі, не вмію шити. Я взагалі отримувала 7-9 гривень. Один раз на місяць ти можеш іти до крамниці, і можеш щось взяти на цю суму. Ну якраз вистачало на туалетний папір, на прокладки.

Я вважаю насильством ще ось таку річ. Наприклад, жінка, яка знаходиться в місцях позбавлення волі і дуже хвора. Наприклад, через ВІЛ-інфекцію і не тільки. Вона потребує ще обстеження за межами виправного закладу. Її треба вести в спеціалізовану лікарню. Зачасту ми бачили, що жінки просто лежать, до них немає доступу. Вони були закриті, ми навіть не знали, вони живі чи ні. 

Ми зверталися до адміністрації. Просили, щоб викликали їхніх батьків для того, щоб попрощатися. Або, якщо ще не пізно – вивезли їх. І чули таку відповідь: “А де ми візьмемо бензин?”. Люди помирали через те, що не отримували медичну допомогу.

Постійно йшла якась така брудна гра. Є оперативна частина, яка повинна розкривати якісь порушення. Їм приходиться свою зарплатню чимось виправдовувати, висмоктувати з пальця ці ситуації. Як правило, об’єктом їх стають саме лікарі, які потрібні жінкам. 

До речі, в Чернігівській колонії відбувають покарання жінки з дітьми. Була ромка, вона приїхала туди вагітна, дитина знаходилась окремо, вона ходила кожного дня її провідувати. В 3 роки треба було цю дитиночку відправити в Прилуки в дитячий будинок. Мати не хотіла цього, в неї ще рік там залишався, вона все просила оперативників, щоб вони дитину цю не віддавали. Вони їй запропонували такий варіант: “Якщо вона підійде до лікаря стоматолога і якось її вмовить принести кошти для неї, то вони їй це зроблять. А лікар-стоматолог мала онкологічне захворювання. І її покинув чоловік, пішов до іншої. Коли ця ромка прийшла і почала їй говорити “я вам поверну чоловіка, я вас вилікую і все таке інше”, то ця жінка принесла їй кошти. Лікаря вигнали з роботи з позором. А жінці, яка це зробила, додали ще три роки. Дитина поїхала в дитячий будинок, а мати поїхала в інший виправний заклад. 

Лариса Денисенко: Людям, які абсолютно не знають, що відбувається в місцях несвободи, на мій погляд, сприймати це дуже важко. Хтось може не вірити словам нашої героїні. Як можна відкоментувати слова Лєни?

Людмила Проценко: Те, про що говорили Лєна  – “вполне может быть”. Я як монітор національного превентивного механізму, здійснюю моніторингові візити за участі представників секретаріату до місць несвободи і буваю досить часто в закладах пенітенціарної системи (і жіночих, і чоловічих). 

Щодо жіночих закладів і тих проблем, про які говорила Лєна, так, вони дійсно мають місце бути. 

Нам жінки також наголошували на тому, що в ті дні, коли вони потребують особливих гігієнічних умов… Є норма води, в день 2 літри теплої води є і ти як хочеш, так нею і користуєшся. Але тепла вода це те, що ти не можеш зберегти. Вона зараз тепла, потім немає. Якщо треба якісь санітарно-гігієнічні собі умови зробить, це щонайменше тричі на день. 

Стосовно праці – також правда. Ті суми, за які казала Лєна – вони навіть ще й нічого, в порівнянні з тим, що інколи називають люди. 

Те, що жінкам найскладніше – це однозначно. Я б дуже хотіла, щоб в нас відбувся якийсь перегляд взагалі системи. Вона у нас покаральна, а не носить характер, де б людям надали якусь альтернативу, показали, що можна якось по-іншому себе поводити. Щоби з ними дійсно працював психолог. Ми були в декількох останніх візитах,  там роботу психолога просто виконує людина, на яку поклали такі посадові обов’язки. 

Ті, хто там працюють, створюють таке середовище, яке не спонукає людей до змін.  Як казав нам один хлопець, він там за якесь порушення відбував покарання, там просто жахливі умови, дуже неприємно, запахи і все, і він каже: “Подивіться довкола, така обстановка буде сприяти тому, що я вийду і захочу змінюватись? Я за цей період ще більше обізлюсь на всіх, я вийду і буду хотіти мститися”. 

Коли ми приїжджали в чоловічі колонії, там завжди черга із мамів, дружин, сестер, дітей, які привозять їм передачі. Коли приїжджаєш в жіночу: там ніколи немає черги. Люди є, але це так рідко, для мене це аж здивування. Або є певні дні, коли їх там одружують. В чоловічі колонії дівчата біжать, одружуються. В жіночій за стільки років я ні разу не бачила такого сміливого хлопця, щоб він захотів одружитися. Так само мова йде про “дочекатися”.

Тому вам можу сказати як факт – відбувається соціальна ізоляція жінок.

Людмила Денисенко: Чим це викликано? Ставлення – це емоційна складова. Виходить, що жінка відчуває, що вона зовсім не потрібна? Ні там, де перебуває, ні на волі?

Людмила Проценко: Суспільство ще гірше сприймає жінку, яка вчинила злочин. Я не знаю досліджень, які б показували, а чому саме так. Але я точно знаю, що так бути не повинно. Мене радує: коли в Черкаському СІЗО вони почали проводити гарячу воду в камери, то найперше вода з’явилася в камерах жінок. В нашій установі є окрема камера, де вагітна може бути. Але не завжди можливо створити певні умови, все залежить від адміністрації. 

Лариса Денисенко: Наскільки грубо порушуються медичні права, зокрема в місцях, де перебувають жінки? 

Людмила Проценко: Зараз медичні заклади, які перебувають на території пенітенціарних закладів, не підпорядковуються пенітенціарній системі. Ми все виявляємо, але… Є так, що ми знаходимо купу ліків відтермінованих, а їх нікому не давали…

Позитивні моменти дійсно є, над ними працює громадськість. З позитивного: колись нас запросили на свято в Уманську виправну колонію. Дівчата готували концерт, керівник колонії вітав дівчат, весь концерт відбув, учасницям концерту по квітці подарував. Він ставився до них саме, як для людей. 

Подкаст всієї розмови слухайте за посиланням.

Цей матеріал був створений за підтримки Програми MATRA (Посольство Королівства Нідерланди). Погляди та висновки авторів програми можуть не відображати офіційну позицію Уряду Королівства Нідерланди.

Проєкт виходить у партнерстві з Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем».