«Мозок відмовлявся вірити, приймати… Уже коли нас вивозили в Крим, і сказали, що повернення не буде, це було настільки страшно… Ми відмовлялися вірити, я не могла прийняти це…».
Це спогади моєї мами, яку за дивними життєвими обставинами звуть так само, як і мене — Олена. Це друга частина її спогадів, у якій я публікую її слова про те, що відбувалося у переддень та в день аварії 26 квітня 1986 року. Вони з татом обидва з Чорнобиля, на момент аварії — працювали та жили у Прип’яті. Це лише крихітні частинки з величезної кількості болю і переживань.
Мені складно сказати, що я вирішила поділитися цими частинками саме до роковин аварії, оскільки, хоч я й народилася у 91-му, це частина мого життя щодня, бо це моє коріння, моя родина. Наш дім.
Усі ці спогади є уривками з майбутньої книги «Чорнобиль. Спогади живих людей».
Перед тим, як продовжити, читайте частину першу: «Думали, на три дні, а виявилося — назавжди» — спогади чорнобилянки про аварію на ЧАЕС (частина 1)
Далі — розповідь від першої особи.
… Мама (моя бабуся — ред.) приїхала в Прип’ять, прибігла до Галі, і вже Сашко сказав їй, що ми з нею поїхали автівкою. Вона залишилася, Вітя також уже повернувся, і вони втрьох чекали. Прийшли автобуси для евакуації. Мама поїхала з Сашком, їх повезли у різні місця. Мама з Сашком опинилися в районі Іванкового, а Вітя — десь у районі Поліського. Лише глибокої ночі десь з-під Іванкового подзвонила мама і сказала, що вони з Сашком добираються у Чорнобиль. Вітя теж мав. Вони вирішили не чекати, поки їх усіх евакуюють, вирішили усім рухатися в Чорнобиль. Про Чорнобиль тоді і мови не було, що його будуть евакуювати. Ішлося лише про Прип’ять. Вночі приїхала мама. Вона добиралася на якійсь хлібовозці. Вона і коня могла зупинити, і літак, і хлібовозку. Вітя теж до ранку добрався в Чорнобиль. Це був уже ранок понеділка (28 квітня — ред.). Ми все ж таки вирішили, що потрібно виїжджати з дітьми. «Ракети» досі ходили. До Чорнобиля і назад — до Києва. Ми кинулися не на автобус, а на пристань. Було дуже складно поїхати, білетів не було жодних. Але нас відправили, нам допомогли.
Як я не закричала, не знаю, мабуть злякалася, що мене заберуть. А демонстрація? Ніхто нічого навколо не знав. Ми приїхали до моєї старшої сестри Наталки, вона жила вже в Києві. З-поміж близьких людей вона була єдина, до кого ми могли поїхати. Коли ми приїхали до неї, вона теж нічого не знала, ми пояснили так само, як і самі знали: пожежа на станції, місто евакуювали. Про те, що насправді відбувається, знали, мабуть, тільки «наверху», бо вже говорили про те, що на другий день верхівка вивозила своїх дітей із Києва.
Були тоді такі «Деміївські лазні», і там збиралися люди, там був пункт одягу безкоштовний, але, на жаль, звідти нічого неможливо було обрати на себе. Там ми пройшли «помивку», обміряли нас (виміряли радіацію, — ред.), нам нічого не пояснювали. Після цього ми повернулися до Наталки, пробули там один чи два дні. Ми дізналися, куди з Прип’яті везли людей. Санаторій «Діброва» у Білій Церкві. І ми електричкою поїхали туди. Знайшли цей санаторій, і вийшло так, що ми приїхали туди буквально за годину до колони автобусів з людьми. Нас поселили поруч із Галкою. Загальний туалет і душ був. Люди з міста приносили одяг, дитячий одяг. Ми ж були голі взагалі, коли евакуювали, було розпорядження: жодних валіз, жодних баулів.
Просто так сидіти нам ніхто б не дав, одразу з’ясували, хто яку професію має, і одразу на роботу. На шинний білоцерківський завод одразу багатьох влаштували, а мене, як викладачку, одразу у дитячий садок, а Галка б дівчат своїх ніколи не кинула, хоч вона й економістка, вона б могла отримати хорошу роботу, але оскільки в неї не було педагогічної освіти, то її — нянькою.
Наші друзі, з якими ми в Києві жили на одному поверсі потім, теж евакуйовані були, і ми познайомилися в Білій Церкві. Світлана та Вова. Він працював на ЧАЕС. Сильно запам’яталося, як їхній малий Андрійко… Запитую його, чого ти такий засмучений? А він каже: «Я хочу додому, там мої іграшки». Місяць ми пробули у Білій Церкві.
1 травня парад був у Києві шикарний (іронічно — ред.), не побоялися людей вивести, — це ж усе було за вказівками з Москви. Після того вже виступав Горбачов, і він вже сказав, що була аварія на 4-му енергоблоці ЧАЕС. «Місто евакуйоване, все добре, все прекрасно». Жодних подробиць, які ми вже зараз знаємо, що не вони вирішили сказати, а що їх примусили, що хмари, які пішли на Європу, — Швеція, Норвегія, вони перші виявили…
А я все переживала у Білій Церкві, скоріше б додому, там же малинка перша, Женьці два рочки буде, він уже ходить ніжками, треба до мами на город. Мозок відмовлявся вірити, приймати… Уже, коли нас вивозили в Крим, сказали, що повернення не буде, це було настільки страшно… Ми відмовлялися вірити, я не могла прийняти це. Вітя поїхав одразу у Прип’ять. Мама з татом не поїхали з нами у Білу Церкву, мама повернулася до Чорнобиля, до тата. Потім вже Чорнобиль евакуювали. Села за Прип’яттю теж.
Всередині ми всі кричали і плакали. Галка мені привела лікаря, якби не він, я би, мабуть, задихнулася, знову горло було стиснуте. Діти були дуже розгублені, вони не могли зрозуміти, чому вони не вдома, чому стільки людей. Потім склали списки, нас привезли до потяга, посадили, і ми поїхали в Крим. Коли ми приїхали в Сімферополь, і вже автобуси чекали на площі привокзальній, і я пам’ятаю, що коли ми сідали в автобуси, підійшла якась бабуся, і в неї в руках був пакет, а там — пучки редису з городу. І вона каже: «Візьміть, може дітки поїдять». І в неї ж, видно, що нічого не було, і вона цю редисочку давала. Усюди були люди…
Я вперше була в Криму, завжди хотіла побувати на морі, але ніколи не думала, що це буде таким чином. Ми приїхали в селище Кореїз. Нас почали розселяти по корпусах, ми весь час трималися з Галкою одна за одну. Усе було як у тумані, втомлені, хотілося пити, тоді у пляшках так не було води в такому простому доступі. Пам’ятаю: стук-стук у двері, і на довжелезному штативі у вузеньку щілиночку просовують лічильник, заміряти радіацію, і воно запищало біля моєї куртки, і рука з лічильником швидесенько перелякано назад зникла і двері закрилися.
Ви хоча би знали, які дози отримали?
Нас постійно заміряли, але ми так толком і не знали скільки отримали. Але на горло воно подіяло страшенно. Коли ми були ще у Білій Церкві, був вихідний, і я поїхала до Києва купити хоч якогось одягу. І три години в електричці — у мене вогнем горіло горло, і на вокзалі я вискочила, і купила пепсі, бо не було звичайної води, я ледве її відкрила, і пила цю воду. Кашель був жахливий. Кашляли майже всі. Вночі спати неможливо було. І це точно була не простуда. У Криму нам робили інгаляції кругові, нас усіх обстежили з точки зору звичайних лікарів, які не знають, що відбулося, і як це лікувати… Горло уражене, а нам кажуть — треба люголем змастити. А в Жені був дуже сильний лейкоцитоз, до 50 тисяч лейкоцитів. У нього щодня брали кров із пальців. Дивувалися цій дитині, тому що він не плакав навіть, — а на пальцях не було живого місця (для дорослих нормою лейкоцитів вважається кількість 9000 в 1 мкл периферичної крові, — ред.).
Разом із нами в евакуації були дружини тих працівників станції та пожежників, яких найтяжчих забрали до Москви. Я добре пам’ятаю Зою Перевозченко, вони були добре знайомі з Галкою. Її чоловік був атомщик, у серіалі від НВО про нього теж було.
Ми мали йти на пляж, і зайшла лікарка до нас із Галкою, і каже: «Я не можу сказати, дівчата, якось скажіть їй будь ласка. Прийшла телеграма, їй треба їхати на похорон». Ми приїхали на пляж, а вона вже була там. Двоє діток. І ми нічого не сказали, тільки підійшли… Вона поглянула на нас, і каже: «Уже все? Все?» От це тільки пам’ятаю. Вона зібралася, взяла дітей, і вони поїхали…
***
Вітя був на вахтах у Прип’яті. До Криму він приїхав вперше уже в липні до нас. Влітку стали пускати до Прип’яті, був список, що можна забрати зі своїх речей. Вітя, хоч я йому пояснювала, що треба забрати з дому, привіз Женіни речі, з яких він вже виріс. Фотографії, іграшки — все залишилося. А з Чорнобиля врятувала фотографії мама.
У школі, де я працювала в Прип’яті, була вчителька математики, така мила, маленького зросту. Вона коли поїхала забирати речі до себе, настільки була розгублена, що півгодини ходила по квартирі, потім взяла математичний словник, притисла його до себе, і так і вийшла до автобусу, нічого взяти не змогла.
***
Вітя приїхав до нас наприкінці липня, він був геть хворий, з тієї ж причини, звісно… Я також водила його на процедури, на інгаляцію тощо. Перед цим, коли він вперше приїхав, і мав повертатися до Прип’яті, Женя запитав, чи «дядя ще приїде?» Настільки забув батька за місяць…
***
Наприкінці серпня люди їхали потроху, нам теж сказали, що дають квартиру, але коли Вітя приїхав отримувати, виявилося, що всі документи на квартиру зникли, тому його поставили на чергу вдруге. Нам дуже хотілося вже поїхати. Ми отримали її вже у листопаді. У жовтні, коли ми вже їхали з Криму, там уже нікого не залишалося, вивозили всіх, навіть тих, хто ще не отримав квартир. Автобуси прибували, і на зупинці, де ми чекали, зустрічали людей, яких не бачили весь цей час.
Плач стояв, мабуть, на весь Крим. Емоції були дуже сильними… Коли нас привезли до Києва, було вже враження що це більше «додому», тому що це вже поруч. Ми приїхали в халатах і капцях, нічого не було, ані пальт, ані осіннього взуття. Женя був дуже хворий тоді. Нас тримали в Пущі-Водиці в санаторії якомусь. Ми чекали на квартиру, у цей час ходив якийсь представник і казав нам: «Їдьте до своїх квартир уже, скільки можна сидіти на шиї у держави?» Жінки відповідали йому, що наші чоловіки на вахтах у Прип’яті, і ми підемо тільки коли матимемо ключі від квартири, а не на вулицю.
Вітя приїхав, ми отримали ключі. Зайшли туди, нічого не мали ж, я бачу на поверсі двері привідчинені у сусідів, а мені потрібно взяти олівець та шматок паперу. Я постукала у двері і питаю, чи можна олівець позичити, а мені відповідають: «Можна, можна, заходь!» А там виявляється Свєта й Вова, з якими ми були в евакуації у Білій Церкві. Ми не знали, що опинимося поруч…