«Бути фермером зараз — майже героїзм»: історії українців, що рятують свої господарства

Фермери під час війни — Громадське радіо зібрало історії чотирьох українців, які попри всі виклики не покинули свою справу і не залишили напризволяще тварин. Як блог у ютубі тримає на плаву родину Андрія Новікова, де ховала кіз Тетяна Страмнова від окупантів, як релокувати бізнес і не боятися почати все спочатку — читайте у матеріалі.

Андрій Новіков, Харківщина

Домашніми тваринами Андрій Новіков займається зі школи. Із дитинства любив доглядати за курями, козами та кроликами. Здобув освіту ветеринара та почав вирощувати худобу на продаж. Це і стало його справою життя.

Андрій не лише успішний фермер із села Морозівка під Балаклією, а й популярний блогер. Чоловік вже 7 років веде свій канал на Youtube. Нині у нього понад 450 тисяч підписників, а деякі відео настільки популярні, що збирають по декілька мільйонів переглядів. Герої його блогів теж стали впізнаваними улюбленцями підписників. Андрій згадує: рішення завести блог прийшло до нього спонтанно.

«Воно прийшло само собою. У мене ветеринарна освіта і, переглядаючи такі самі відео в інтернеті, я просто сам собі зробив висновки, що міг би розповісти краще. Якось такі думки мене навели на те, що мені потрібно спробувати теж і воно якось пішло і вже ось 7-й рік блогерство — невід’ємна частина мого життя. Це навіть моя тепер друга професія, бо я як блогер працюю офіційно, плачу податки, доріс до такого рівня», — розповідає Андрій.

Читайте також: Дві доби рятував поле від затоплення: неймовірна історія фермера з Миколаївщини

Саме блогерство і стало для Андрія порятунком і фінансовою «подушкою» під час війни.

«Блогерство — це зараз єдине місце, де ми заробляємо гроші, на які намагаємось вижити. Від фермерства у нас невеликий дохід, але якби не блогерство, то я не знаю, як би ми тут жили вже. Але і блогерства не було б без фермерства, якось воно взаємозв’язано, бо в блозі я показую якраз те саме фермерство, яке за рахунок блогерства зараз існує», — розмірковує Андрій.

Окрім ферми, Андрій Новіков мав підприємство з вирощування сільськогосподарських культур. А свійському господарству ледь ставало місця у двох дворах. І все це йому було важко покинути, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Андрій із родиною три тижні залишалися біля ферми.

«Дуже страшно було, все бахкало, стріляло, а ми не могли виїхати, бо тварин були повні сараї і як стільки худоби залишити напризволяще, вона ж зараз вся загине. Я не уявляв, як таке можна було допустити і впродовж отих трьох тижнів ми намагалися кудись прилаштувати, комусь віддати, думали, може, краще людям на м’ясо хай іде худоба».

Вагання чоловіка обтяжували особисті обставини — вагітність дружини. Зрештою, знайома родини зголосилася приглянути за їхнім господарством і продовжити їхню місію роздавати тварин. Коли у вересні селище звільнили від окупантів, Андрій почав поступово приїздити додому, навідуватися на «розвідку».

«Навіть по території було ходити страшно, ми пішли на город, а там бур’ян по три метри заввишки і ти думаєш в той момент: не дай бог на щось наступиш. Було страшно на городі, в садку, в дверях. У нас касетними снарядами були прошиті ворота, вікна вибиті, на даху пару дірок, розбита техніка. Так, щоб сказати техніку покрали не можу, такого не було, а от з техніки повикручували все, що можна було відкрутити. Всі склади були розкриті, сейф зламаний, все повитягували, а документацію на поля спалили».

Разом із деталями від техніки, окупанти прихопили з собою блогерську срібну кнопку Андрія.

«Блогерську кнопку також забрали. Окупанти її викрали. Вони, мабуть, подумали, що то ноутбук або планшет і її так забрали, а потім зрозуміли, я так собі думаю. Вона в них висіла на блокпосту на дверях, навіщо їм це треба було — не знаю. Вони тікали, а вона там залишилася, через півроку вона повернулась до мене додому через добрі руки».

Масштаби фермерського господарства значно зменшились, порівняно із довоєнним періодом. Коли родина виїздила, на фермі залишалось приблизно 20 свиноматок, а коли повернулися — всього лише 3. Та попри всі збитки Андрій продовжує залишатися у професії, розвиває фермерство в Україні і знімає власний блог, щоб надихати інших.

«Бути фермером в Україні зараз — це, мабуть, рівнозначно просто вижити. Тому, що фермерство зараз, особливо на деокупованих територіях, дуже збиткове. Обробка землі тут стала дорожчою, бо поля були заміновані. Тому ми працюємо і хочемо, щоб хоч не в мінус, а в нуль вийти».

Тетяна Страмнова, Херсонщина

«Коза Амальтея»

Що таке війна і окупація Тетяна Страмнова відчула ще у 2014 році. На Донбасі жінка займалася розведенням птиці, але через бойові дії на сході країни їй все довелося покинути. Так вона з двома дітьми та невеликими валізами переїхали на Херсонщину.

«Тут ми у родичів рік прожили. Потім я зрозуміла, що це все надовго, витягла з Донецької області свого майбутнього чоловіка і ми з ним спершу почали винаймати хатину, потім вже почали шукати щось таке, що можна купити. Живучи на зйомній квартирі, я виграла грант, намагалася відновити свій бізнес по птиці, але не пішло і вже коли ми переїхали в будинок у Музиківку, то вже тут я просто птицю поміняла на кіз», — згадує Тетяна Страмнова.

Жінка дала оголошення, що на щось ладна поміняти свою птицю. На її заклик відгукнулись і запропонували козенят. Так із трьох кіз і одного цапа розпочався неочікувано її новий бізнес. Свою першу козу Тетяна назвала Амальтея, згодом так і назвала свою міні-ферму. Зазначимо, що в давньогрецькій міфології Амальтея означає «годувальниця Зевса».

Справи йшли добре. Тетяна продавала сири з козячого молока у Херсоні, поштою відправляла до Києва та на захід країни. Жінка планувала звести сироварню та створити спеціальний цех із виробництва, але повномасштабне вторгнення Росії в Україну не дало реалізувати цей задум.

«Я якраз перед самим початком війни оформила фермерське господарство. До цього я була просто ФОП, але хотіла розвиватися далі. Отримала землю, брала участь у грантових програмах, було багато клієнтів, були пропозиції від магазинів великих мереж».

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення увесь цей сир і молоко не було куди збувати, тож усе це Тетяна роздавала місцевим. Ще одним викликом для неї стала відсутність електрики, без світла довелося просидіти 3 місяці. У перші дні російського вторгнення ферма Тетяни стала прихистком для інших кіз. Люди евакуйовувались і багато рогатих привозили їй на перетримку.

«Ми в Музиківцях так і були всю окупацію. І кіз ховали, коли чеченці ходили по сусідах. Я боялася, ми ховали і по два дні кіз, не випускали на вулицю, сиділи з тими козами в сараї, щоб вони навіть не мекали. Бо тут чечени ходили і питали, у кого є кози, але дяка богу, нас ніхто не здав і до нас вони не заходили», — згадує Тетяна Страмнова.

Та попри це без збитків не обійшлося. Багато кіз жінка втратила через постійні обстріли.

«Багато кіз загинуло. Коли вибухи, бачиш, а хтось вже лежить у болоті. Перша коза, яка загинула, якраз на вигулі була, то вона заколотилася, не знала куди бігти, почала битися в стінки і в неї стався епілептичний напад. У багатьох кіз через це і серце не витримувало».

Читайте також: Овочівництво, зерно, судноплавство: якими є наслідки підриву Каховської ГЕС для України?

Та попри це родина не опускає руки. Вірять, що пройшли окупацію із гідністю, а отже, найстрашніше позаду.

«Ми зараз починаємо фактично з нуля, тому що і клієнтська база втрачена, і людей стільки в Херсоні не залишилось. Багато грантових програм є, але ти дивишся на них, щоб хоч якось виплисти з цього всього, але багато з них мають «цікаві» рамки. Наприклад, розрахунок на мікробізнес, в якому прибуток має бути за рік, здається, 500 тисяч. А таке підприємство як моє, — який за рік може мати прибуток, якщо ми були в окупації. Важко відновлювати це все і це вже третій раз виходить, бо вперше ми у Донецьку із птицею почали, потім другий раз, коли тільки приїхали на Херсонщину і перекваліфікувалися на кіз, і от зараз третій раз».

Та Тетяна не зупиняється і продовжує шукати грантові програми, які будуть сприятливими для неї. Має фермерка ще одну амбітну ціль — відновити приміщення і займатися бізнесом із соціальними мотивами.

«Моя мрія — допомога соціалізації дітей з інвалідністю. Наразі я налаштована рішуче, знайшла психолога, який буде з групами займатися. Єдине, що у нас немає приміщення, куди можна було б групи возити з Херсона. А взагалі окупація просто так не пройшла. Вона все одно морально вдарила. Постійно чуєш вибухи в Херсоні. То є світло, то немає, поряд Чорнобаївка, Зеленівка і руки опускаються, адже вже не знаєш, коли це все закінчиться, але продовжуєш».

Олена Бєлозоренко, Станіслав-Київ

«Лиманська коза»

Олена Бєлозоренко працювала в театрі адміністраторкою гастрольної діяльності 20 років, потім із чоловіком вирішили переїхати в село, щоб вирощувати усе своє. Корів не потягнули, вирішили спробувати розвести породистих кіз. Олена жартує, що за 12 років життя у селі та 6 років фермерства вони з чоловіком так і не стали по-справжньому сільськими людьми, адже так жодного разу і не змогли зарізати жодну зі своїх кіз. Улюблених кіз не змогли залишити і тоді, коли розпочалася війна.

«Ми засмутили своїх дітей. Наша донька живе у Києві і хотіла, щоб ми виїхали, але ми не могли залишити тварин. Кинути їх було неможливо, а десь жити і думати тільки про те, що вони там помирають з голоду або їх взагалі хтось перерізав тим паче, то ми залишились заради них і дяка Богу наше господарство якось пережило окупацію».

Понад усе подружжя боялося, що окупанти почнуть вирізати і відбирати у них кіз, але ці побоювання не справдилися.

«У нас народжувалися козенята під вибухами, ми ховались, накривали собою кіз. Дуже були важкі часи, але кози, які народилися у той час, такі, найбільш молочні виявились, дуже гарні кізоньки. Потім у нас було багато козенят, ми не знали, де брати корми. Якісь дива постійно траплялися, донька запостила про нас у Києві і люди кидали гроші на допомогу, а ми роздавали молоко і сир нашим людям, хто залишився з дітками».

Бєлозоренки не лише не пішли з фермерства, а й вирішили надихати своїм прикладом інших.

«Коли у нас народилося багато козенят і нас деокупували, я чомусь так мріяла з чоловіком, що приїдуть люди, будуть повертатися, і ми будемо дарувати кізоньку і козлика, щоб люди заводили своє господарство. Адже така важка година, треба мати своє молочко хоч якесь. І ми дали оголошення, що безкоштовно таке робимо, тільки щоб люди не на м’ясо брали, а вирощували їх для себе».

Після деокупації родина думала, що стане простіше і можна повернутися до довоєнного рівня фермерства, але реалії диктували зовсім інше — розповідає Олена. Під постійними обстрілами родина Бєлозоренків ще рік прожила після деокупації на Херсонщині. Останньою краплею стало чергове влучання у двір. Це було вже втретє, тоді знову вбило породистого козла. Перед тим у фермерів згоріли сіно, зерно, корма. Одного разу господарники самі дивом залишились живі. Олена тільки вийшла з кімнати, як пролунав вибух. Тоді подружжя замислилося щодо виїзду. Спершу почали шукати нову локацію для своїх кіз, а це виявилось завданням не з легких.

«Я дзвонила усім, ніхто не міг нас прийняти із такою кількістю кіз, а нам ще потрібно десь самим жити і сири варити. А потім випадково подзвонила моя колишня співробітниця з театру і сказала, що в неї сестра під Києвом, а я в той момент якраз їхала до доньки. А тут вона дзвонить і каже: слухай, у сестри є товариш і у нього є закинута ферма, він її вам пропонує. Я набрала його, він вже був готовий нас зустріти, бо в нього жінка — переселенка з Донбасу, і вони так прониклися нами.

Ми зустрілися наступного дня. Я приїхала і побачила, що тут, звичайно, рай для кіз, така місцевість, де усе зелено, — не те, що у нас у степах. Така краса і я чоловіку надсилаю відео, а він каже, що вже б пішки гнав кіз туди, бо їм так добре там буде».

Читайте також: Війна і вино: рахуємо збитки та створюємо нові винні центри

Після цього все почало складатися найкращим чином. Фермери знайшли локацію, а після — і спосіб як транспортувати усе господарство до столиці. У день виїзду їхній Станіслав знову обстрілювали росіяни, тож волонтерам, які зголосилися перевезти тварин, заборонили їхати на ферму — вони чекали на кіз на Миколаївщині. Так, у декілька заходів мікроавтобусами, в спеціальних контейнерах вивезли все господарство і переїхали повним складом: 30 кіз, 12 собак і 8 котів.

«Наші люди дивовижні, тому нас ніхто ніколи не переможе. Бо прийняти незнайомих людей без оплати за ферму, дати кімнату — багато означає».

Зараз Олена з чоловіком освоюються на новому місці та максимально налагоджують господарство та виробництво сирів у нових обставинах. Розповідають, що попри те, що село на Київщині, в якому вони зупинилися, мальовниче, додому хочеться все одно, хоч і розуміють, що вісті звідти приходять дуже страшні поки що.

«Дуже важко після окупації. Ми вже по здоров’ю не ті люди, бо вже нервова система взагалі здає, бо ти весь час був напружений, жив з ворогом і ти був як у в’язниці, а це дуже вплинуло. І це не було помітно там у небезпеці, а тут у відносній безпеці здоров’я здає і нам дуже важко зараз з чоловіком вдвох це робити, ми просто валимося з ніг, але кіз своїх не зрадимо, бо це справа нашого життя».

Фермери кажуть: щоб не сталося, не зможуть зарізати або віддати своїх кіз аби-кому, тому продовжують розвиватися і розширювати своє господарство. А ще будуть плани на майбутнє.

«Ми до війни майже 3-4 роки займалися зеленим туризмом і плануємо набратися сил і відновити це. Хочемо приймати до себе наших військових, переселенців, хочемо проводити козотерапію, бо козенята дають неймовірне відчуття щастя, спокою — і це не казки. Наша мета — зробити таку ферму для реабілітації, які існують у Португалії для всіх, хто постраждав від війни. Наші кози соціальні, вони лазять по кишеням, по сумкам, і коли ти бачиш, що дорослі люди перетворюються на дітей з ними, пересвідчуєшся у цьому. Хочеться зробити щось корисне для наших захисників і для народу, який залишився тут у такі складні часи і продовжує тут працювати».

Олена Бєлозоренко додає, що наразі ця ферма — єдиний їхній засіб для існування, адже пенсію подружжя ще не отримує, іншого заробітку теж не мають.

«Бути фермером в Україні зараз — майже героїзм, я думаю. Я навіть не про себе кажу, бо я себе не вважаю фермером, це все-таки домашнє господарство в нас, але я спілкуюся з іншими фермерами нашими, станіславськими, які приїхали після окупації, самі розміновували поля і зараз вони посіялися, будуть збирати урожай. Це для них сенс життя і це героїзм те, що вони зараз роблять, те, що вони переживають кожен день. Там такі обстріли скажені і люди сіють, збирають урожай і продовжують підтримувати нашу країну».

Наталія Коваль, Харківщина

«Пані Юпітер»

Наталя Коваль завжди мріяла про ферму європейського рівня, саме тому коли випала така нагода, разом із чоловіком викупили приміщення збанкрутілого підприємства і створили молочну ферму «Пані Юпітер». Фермерством зайнялися у 2012 році, а у 2013-му — звели перший корівник, невдовзі побудували весь комплекс, а весь прибуток реінвестували в розвиток. На початок 2022 року ферма не лише виробляла 7 тонн молока екстра ґатунку щоденно, а й створювала крафтові сири. При фермі Наталія відкрила власний кондитерський цех, розвивала туризм і відкрила кулінарну школу, щоб зробити переробку молока ще потужнішою. Серед постійних клієнтів «Пані Юпітер» були відомі бренди та великі регіональні молокозаводи.

«Також ми мали спільну діяльність із центром зайнятості і намагались розповісти, як можна налаштувати утримання корів у громаді, як отримати кінцевий продукт і не втратити якість молока при цьому. Ми мали стати найкращою демофермою, 25 лютого мали б оголосити результати конкурсу на отримання гранту, але 24 лютого почалася війна і все трошки інакше змінилося».

«Пані Юпітер» розташована на березі Сіверського Донця. І якщо у мирний час така мальовнича зона була коровам і фермерам до душі, то у лютому 2022 року таке розташування зіграло з фермою злий жарт. Бо ж їхнє село Хотімля розташоване всього лише за 40 кілометрів від кордону з Росією і вже в перші дні повномасштабної війни опинилося в окупації. Наталія згадує: в перший день вторгнення селом вже їхали російські танки, поряд було чутну вибухи. Саме того дня вони не встигли вивезти останню партію молока.

«Наш молокозавод є підприємством з іноземними інвестиціями, а в них прописані дії на випадок форс-мажору. За їхнім алгоритмом, водій, який виїхав за молоком, має негайно повернутися порожнім. Водій до нас приїхав ввечері 23 лютого і зранку поїхав. Я зараз розумію, що якби він не поїхав, то потрапив би під обстріли і невідомою була і доля водія, і автівки».

Мости були зруйновані, логістики теж ніякої не було, і ферма опинилася у пастці.

«Уявіть собі, коли в тебе 15 тонн молока, а ти маєш доїти. Вранішню дойку ми провели ,а денну нема куди, бо ж куди молоко діти — нікуди. А село Хотімля не таке велике, щоб спожити 15 тонн молока. Тим більше, що всі злякалися і боялися покинути власні подвір’я. Тому молоко довелось вилити, щось випили телята, щось роздали людям».

Погіршила ситуацію і відсутність електрики. Вона зникла у квітні, а відновили постачання лише у жовтні 22-го року після деокупації. Попри це ферма продовжувала працювати, адже мала потужний генератор, який доводилося заправляти неякісним паливом, бо іншого не було. Щоб економити ресурси, перейшли на дворазове доїння корів. Оскільки хліба не завозили, на фермі вирішили випікати свій.

«У нас була пічка параконвектноматна, і ось ми були для того, щоб підтримати і власних співробітників, і вразливі верстви громади. Почали пекти хліб, поки змогли знаходити борошно, а потім дійшли до того, що на нашій комбікормовій установці ми перемалювали кукурудзу, далі дівчата додатково просіювали це все, коли ми вмикали генератор. Тож поки йшло доїння, ми могли хоча б корми зробити і корів напувати, бо вода в нас також залежала від електрики і той хліб ми випікали потихеньку, поки працює генератор».

Через війну на фермі перестали запліднювати корів, бо тварини як і люди важко переживають вагітність — зауважує Наталія. Через брак препаратів та додаткових кормів підприємці втратили багато корів, особливо тих, які вперше телилися. Далі почали закінчуватися запаси силосу. Корови з’їли все, що заготовили фермери у 2021-му році. Придбати щось у сусідів теж було нереально: все або згоріло, намокло або не змогли зібрати. Через це у Наталі навіть закрадалася думка випустити корів на волю.

«Коли ми зрозуміли, що не можемо заготовити корми і не знаємо, що буде далі, то ось ця повна невідомість того, що буде — це просто жах, коли ти не знаєш, що робити. Ми розуміли, що у нас немає кормів, ми нічого не зможемо зробити, адже спілкуватися і реєструватися у «молодій республіці» ми не хотіли, а без цього не мали можливості обробляти поля і взагалі наша діяльність за їхніми мірками була «незаконною». Тоді в нас була така думка, що треба в якийсь момент наважитися і відкрити корівник, вигнати корів, щоб вони хоч щось знайшли собі. І треба було вирішити, коли це робити: коли ще є трава, чи коли вже сніг випаде, чи поступово виганяти і ось ці вагання були дуже складні. Ми все відтягували, рука не підіймалася це зробити».

Коли прийшла звістка, що село звільнили від окупантів, фермери відчули неймовірну радість, але через 3 дні з’ясувалося, що дизель для генератора досі неможливо завезти, а світло з’явиться ще не скоро. Так, ще місяць з моменту звільнення фермери давали собі раду в складних умовах. Щоб оцінити масштаби збитків і втрат Наталія наводить цифри.

• Якщо до війни вони збирали 7 тонн молока на добу, то на момент звільнення — лише 600 літрів. Зараз підприємство хоч і відновило свою роботу, продовжує функціонувати ніби на пороховій діжці, а іншого вибору немає, бо переїхати кудись нереально.

«Релокувати бізнес неможливо. Релокація можлива, але це виглядає, як подарувати корів комусь, тому що ми дуже пов’язані з нерухомістю, тобто корівники — це суцільний залізобетон, силосні ями — це залізобетонна споруда, яка не підлягає перевезенню, а сам корівник основний — це підлога залізобетонна, залитий кормовий стіл, проходи — ти це не можеш перевезти, — розібрати і зібрати неможливо, а вартість неймовірна».

Попри все, Наталія продовжує займатися улюбленою справою і нарощувати потужності, хоча і каже, що робити це в регіоні, максимально наближеному до кордону з Росією, вкрай складно.

«Бути фермером зараз — це самогубство. В мене таке відчуття, що в нас це як кажуть «російська рулетка»: ми не знаємо, що буде, прилетить чи ні, виживемо чи ні. Ми сподіваємось на наших хлопців із ЗСУ та на підтримку бога, бо здорового глузду знайти зараз нереально, від мене зараз нічого не залежить», — ділиться міркуваннями Наталія Коваль.