«Били братів чоловіка при мамі, аби вона зізналася, де старший син»: історія сім’ї з Мелітополя, яка місяць жила в окупації

Перший день повномасштабного вторгнення Аміна пам’ятає ледь не погодинно. Коли у Мелітополі пролунали перші гучні вибухи, росіяни обстріляли військове містечко, вона була вдома сама з дворічною дитиною. Її чоловік, кримський татарин, у той час служив на Донецькому напрямку.

«Наше місто окупували за кілька днів. Вони зайшли своїми колонами різної техніки і розмістилися по периметру всього населеного пункту. Недалеко біля нашого житлового району вони облаштували собі базу. Через це досить довго ніхто з людей не виходив із будинків, бо сильно боялися того, як вони можуть зреагувати на будь-яких рух», — пригадує жінка.

Не випускали з міста

Після повної окупації, за словами Аміни, російські окупаційні війська закрили місто на в’їзд та виїзд, тому покинути окупований Мелітополь майже місяць було неможливо.

«Коли вони тільки зайшли, то розікрали всі торгові точки, де продавалися сім-карти мобільного зв’язку. Оскільки ці безчинства ніяк не контролювалися, то деякі місцеві теж почали мародерити за росіянами. Це був повний хаос. Беззаконня», — каже переселенка.

Далі «прокинулися» так звані «ждуни». Аміна розповідає, що навіть й тижня не минуло відтоді, як окупанти захопили місто, її сусіди викинули українські книжки у смітник на вулиці.

«Для чого це було зроблено? Щоб показати їм що? Що їх тут чекали? Це була звичайна українська дитяча література. Якісь казочки. Я пішла та забрала їх зі смітника і принесла до хати. Ті ж самі сусіди, правда трохи пізніше, знову показали своє істинне лице», — говорить жінка.

Зв’язали та били братів чоловіка на очах матері

Коли окупанти почали «обживатися», то у місті стали  ширитися розмови про те, що російські військові ходять по хатах та шукають колишніх українських військових, атовців, проукраїнсько налаштованих людей. Саме з тих пір жити в окупованому місті стало ще страшніше.

«Я розуміла, що до нас рано чи пізно все ж прийдуть. Але цього не сталося. Весь удар, скажімо, прийняла на себе моя свекруха. Річ у тому, що приписка мого чоловіка на той час була у будинку його мами, тому росіяни прийшли туди. Я пам’ятаю, як мені подзвонили наші інші сусіди та сказали, що у мами «гості», тому я мала швидко зібратися та піти з дому. Що сталося у той день у будинку свекрухи, я вже дізналася з її слів за декілька днів», — розповідає вона.

Читайте також: Окупанти «судять» фермера-атовця з Луганщини: історія незаконного ув’язнення жителя Старобільщини

За словами Аміни, до будинку свекрухи приїхало декілька військових машин, звідки вийшло близько двадцяти російський військових. Вони увірвалися до будинку та зв’язали двох молодших братів її чоловіка, 22 та 23 роки, яких почали бити прямо на очах у їхньої матері.

«Вони робили це навмисне, аби мама зізналася, де перебуває її старший син. Їй навіть довелося написати розписку, що вона не знає про нього нічого, бо вони нібито не спілкуються. Братів же чоловіка водили по всій території домоволодіння у пошуках якоїсь зброї. Звісно, що вони нічого не знайшли, бо ніякої зброї не було. Вкінці цієї «перевірки» вони сказали їй, що зараз перевірять інформацію і якщо вона на їх погляд не відповідатиме дійсності, то повернуться і всіх уб’ють. Також наказали їй нікуди з міста не виїжджати», — згадує Аміна.

Сусід, який хотів видати, та евакуація

Сама ж жінка з того дня, коли втекла вночі з маленькою дитиною на руках до знайомих, більше не поверталася до власного будинку.

«У мене навіть думки не було піти щось ще забрати, бо я знала, що мене здадуть. За декілька днів до цього, сусіди, які тоді викинули книжки, попередили мене про це. Він тоді був, можливо, на підпитку, а може й ні, але сказав наступні слова. Типу, щоб я не ображалася на нього, якщо до них хтось прийде і спитає щось. Він дав мені зрозуміти, що видасть мене та мого чоловіка. Тому заради власної безпеки я більше не приходила додому», — каже Аміна.

Читайте також: «Ось ти — перед колоною танків, бачиш людей, які прийшли вбивати» — історія журналістки з Луганщини

Жінці вдалося покинути окуповане місто з першими евакуаційними колонами, які рухалися з Маріуполя, у березні минулого року. Вже більше року вона проживає в іншому українському місті та сподівається, що невдовзі обов’язково повернеться у власний будинок.

«Слухаючи історії інших людей з окупованих територій, я вважаю, що нам пощастило. Так, шкода наш будинок, який після мого від’їзду повністю розграбували. Але в такі часи розумієш, що матеріальні цінності ніщо у порівнянні з життям сім’ї», — додала Аміна.

Підготувала Ксенія Новицька у співпраці з глобальною ініціативою «Трибунал для Путіна»