Це можуть бути останні спокійні вибори — Євген Глібовицький

Євген Глібовицький, учасник Несторівської групи вважає, що ця президентська кампанія – одна з найспокійніших. Чому він так думає? Напередодні початку голосування за президента України в першому турі ми поспілкувалися про вибори та наш вибір.

— Я думаю, що це одна зі спокійніших кампаній, якщо ми будемо дивитися на подальшу перспективу. Я дивлюся на ті виклики, які стоять перед Україною, і я б сказав, що частина цих викликів – ті, як звучать в цій кампанії. Наприклад, ми говоримо про війну з Росією, про корупцію, про загрозу в економічному зростанні, про європейську інтеграцію тощо. Але є значний порядок денний, який випадає за межі цієї кампанії — це загрози, які існують в суспільстві, але суспільство або поки ще не свідоме цих загроз, або на найближчий час немає способу, яким чином реагувати на них.

Перша і найбільша — це демографічна ситуація. Ми говоримо про рекордне падіння народжуваності, яке кожного року відзначається, і, швидше за все, одна з причин такого падіння народжуваності, полягає в збігу кількох факторів. Перший – це тривала травма, яка була ще з Радянських часів, яка зробила недовіру базовим інструментам суспільних відносин. І в цих умовах будь-яка критична інформація, яка в межах демократичного процесу є природньою, сприймається як зрада. Це ще більше лякає. І коли я бачу, що реальні безпекові загрози множаться в сприйнятті, як наслідок з 2014-го року ми бачимо постійне падіння народжуваності. Очевидно, що через якийсь час Україні бракуватиме рук, голів і громадян. І вже найближчим часом ринок праці і бізнеси почнуть казати, а давайте до нас хтось приїде попрацювати. І в той момент основним питанням передвиборчої кампанії стане питання міграції.

А оскільки немає зрозумілого потоку, звіди можуть приїхати ті люди, які могли б працювати і жити в Україні, це означає, що виникне питання, яким чином українці будуть з ними вживатися.

А як ксенофобія?

— Тут варто буде детальніше розібратися в природі української толерантності, це одна з речей, якою дуже часто українці пишаються – які ми толерантні. Я думаю, значною мірою наша толерантність ґрунтується не на тому, що ми любимо інших, а на тому, що нам інші все одно.  Тобто це не толерантність, це ігнорантність. А у випадку, якщо ми будемо бачити в Україні помітну кількість мігрантів, які будуть виглядати інакше, ніж ми, я боюся, що ця ігнорантність раптом перестане працювати. І тут виявиться, що українська громадська думка не далеко втекла від польської чи ще якоїсь. Тобто ми ще цей тест не проходили, важко сказати, як він виглядатиме у всій своїй складності, але я очікую, що вже наступна виборча кампанія великою мірою буде про це.

До речі, жоден кандидат чи кандидатка про це не говорять в своєму порядку денному. Говориться про якісь короткострокові цілі, інколи не зовсім адекватні до можливості їх виконати.

— Я боюся, що загалом ця передвиборча кампанія є чи не найбільш бізнесовою з поміж усіх. Кандидати говорять не про важливе, а про цікаве, вони говорять не про те, стосовно чого потрібно вести дуже серйозну дискусію з суспільством, а говорять про те, де вони можуть виграти. І ситуація з не приходом двох кандидатів з трьох лідируючих на дебати на «Суспільному» і перебування Юлії Тимошенко там кілька хвилин, мені видається демонстрацією непідзвітності. А це, в свою чергу, запускає спусковий механізм оновлення практично над всією політичною елітою. Я чекаю з 2024-го року нові обличчя, я чекаю з 2024-го року суттєве омолодження, я чекаю, що з 2024-го року вперше основними кандидатами будуть кандидати, які не були ні в компартії, ні в Комсомолі.

• Я чекаю з 2024-го року нові обличчя, я чекаю з 2024-го року суттєве омолодження, я чекаю, що з 2024-го року вперше основними кандидатами будуть кандидати, які не були  ні в компартії, ні в Комсомолі.

Але є кандидати, які вже є омолодженими в контексті не віку, а рамки, в якій вони перебувають.

— Це, скорше, про цінності. Можна бути молодшим, ніж молодший вік Комсомолу і бути носієм радянських цінностей.

Дуже багато є побоювань стосовно фальсифікацій на виборах. Ми пам’ятаємо каруселі – ті автобуси, які возили громадян з дільниці на дільницю, вкидання бюлетенів, «мертві душі» на дільницях, «тітушки» на дільницях тощо. Проте мені здається, що нині прозорості більше, тому що в громадян є більше можливостей заявити про порушення.

— Ми, як малі діти, які відкриваємо для себе світ і українська демократія – заворожуючи свіжа. Я думаю, що ми для себе відкрили несподіваний ефект, який дає концентрація виборів в один період. Є певна перевага в тому, що президентські, парламентські і місцеві вибори сконцентровані в один період, і потім ми маємо трирічний період без виборів. І це запобіжник  популістських політик та можливість будь-якій адміністрації мати два-три роки на ті зміни, які можуть бути непопулярними, і до того моменту, коли настануть наступні вибори, вони будуть давати якийсь результат. Але паралельно підростають люди, які досягають віку голосування зразу після оцього виборчого періоду, і які вперше йдуть на дільниці, коли їм вже 23-24 роки, відповідно, для них є все дуже несподіваним. А коли в нас два такі виборчі періоди, то в нас раптом з’являються люди, яким 26-27 років, і які мають лише один досвід голосування. І вони не до кінця впевнено відчувають, як це працює, чому це працює, що потрібно робити тощо. Я думаю, що таких старих тертих перців, які вже відстояли свого часу під дільничними комісіями, які супроводжували бюлетені, вже не так багато, вони стають ближче до динозаврів.

Чи може теоретично з’явитися влада, яка буде мати трошечки більший резерв довіри?

— Якщо уявити, що десь за закритими дверима сидить вся політична еліта і про щось собі домовляється, то одна з речей, про яку вони б гомоніли в цій ситуації — як би було добре, якби всі всім довіряли. Бо тоді багато питань знімається. Але тут питання не тільки в політиках, а, в першу чергу, у суспільстві. Ми вийшли з системи, яка роками вбивала мільйони людей, яка мала дуже сильні правила, відповідно, недовіра до будь-якої влади і бажання корумпувати ці правила, є не просто якоюсь цікавою особливістю українців, це є інструмент виживання, який відпрацьовувався впродовж багатьох поколінь. І я думаю, що цей досвід виживання говорить про те, що природа цієї влади по сьогоднішній день залишається пострадянською більше, ніж якоюсь новою, відповідно, будь-яка влада розглядається як ворожа. Тому базовим ставленням до неї є недовіра, і відбудовування довіри до неї триватиме дуже довго.

Чи була загалом стратегія бачення розвитку України після Майдану і в чинного президента, і в тих людей, які були поруч з ним?

— Я думаю, що ні. Тому що десь з 2008-го року я професійно цікавився ідеями, концептуальними розробками, які є, стосовно майбутнього України. Нічого такого, що було у відкритому доступі та у публічному дискурсі, я не знайшов. Я допускаю, що можуть бути якісь речі по лінії органів безпеки чи ще десь, але нічого такого не було видно. І в 2012-му році, коли Несторівська група зібралася для того, щоб думати про Україну після Януковича, так само побачили, наскільки мілким був дискурс. І на момент, коли Янукович впав, рішення про те, в яку сторону точно рухатися, так само не було. І оцей брак візії відчувався всю каденцію Порошенка, і в Кабміні Яценюка, і в Кабміні Гройсмана, він так само наскрізно проходить через всі реформи. А ті реформи, які були успішними, були, скорше, активістського типу, коли хтось дуже пасіонарно з великим запалом брав на себе ініціативу. Але дивлячись на те, як реформи нівелюють одна одну, я б сказав, що було дуже багато спорадичних дій. І я ще раз хочу нагадати, що обставини, в яких починалася передвиборча кампанія 2014-го року – це була криза. Вона потім перетворилася на анексію Криму, потім – на безпорядки на Донеччині та Луганщині, потім – на гібридну антитерористичну операцію, а потім – на повноцінну війну. І суспільство, і політичні еліти дуже повільно дозрівали до цієї зміни, до цього розгортання. Але, я б дивився на те, наскільки вони були не готові до цього виклику, бо вони не могли знати про щось більше, ніж знали аналітичні центри країни.

Але є щось, з вашої точки зору, що не варто пояснювати війною?

— Це один з підходів, який ми маємо застосовувати, бо я боюся, що ця війна з нами надовго. Тобто це війна на те, хто кого, хтось один має загинути – або сучасна Росія, або сучасна Україна. Ці дві системи не можуть бути такими, як вони є, і це є війна на виснаження. І якщо ми почнемо виправдовувати війною свої поразки, то ми швидко втратимо відчуття реальності. Тобто ми маємо мати певне табу на виправдовування війною тих чи інших речей. Інакше, я боюся, що все буде виправдовуватися війною, і ми опинимося в ситуації більшого і більшого безпрєдєлу. І критики Порошенка, наприклад, кажуть, що переобрання Порошенка ризиковане не самим Порошенком, а тим, наскільки безпрєдєльним може стати його оточення, виправдовуючи свої дії війною з Росією. Тому, якщо ми хочемо зберігати свою політичну суб’єктність, якщо ми хочемо залишатися незалежними, якщо ми хочемо самостійно приймати рішення – хто ми, куди ми рухаємося, яким чином ми живемо, треба просто критичніше ставитися до себе.

 Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.