«Дуже не хочеться, щоб наш Схід асоціювався у людей з сепаратистами» — як під час війни Луганський музей евакуювався до Львова

«Дуже не хочеться, щоб наш Схід асоціювався у людей з сепаратистами» — як під час війни Луганський музей евакуювався до Львова

Розмова з директорками двох музеїв Олесею Мілованою та Ольгою Гончар про евакуацію Луганського обласного краєзнавчого музею до Львівського музею «Територія терору» та співпрацю в умовах війни.

Як ви виїжджали і що було найважчим у перші дні після переїзду?

Олеся Мілованова: Важко залишати свою роботу, своє життя, як і всім переселенцям. Було важко спакувати своє життя в одну маленьку сумку і приїхати з дитиною. Але в мене тут є друзі і ми кожен рік приїжджаємо до Львова. Тому ми приїхали не на пусте місце, я приїхала до своїх друзів, які переживали весь час, які мене підтримали з усіх сторін — від морально-психологічних, фізичних до матеріальних, тому мені пощастило більше. Інтеграція далась легко.

Довелося хапатися за все одразу. Наш музей (Луганський обласний краєзнавчий музей — ред.) вже двічі переміщений. Перший раз довелось переїжджати у 2015 році. Ми відновили роботу у місті Старобільськ Луганської області, повністю — документацію, печатку, створили нову команду. 8 років успішно працювали у Старобільську.

Із 24 лютого ми знову у вигнанні. Нас у Львові приймають наші друзі і багаторічні партнери — це музей «Територія терору». Те ж саме — відновлюємо роботу. Не було документів, не було печатки, заборгованість по заробітній платні і евакуація співробітників. І так як Луганський обласний музей є методичним центром для 17 музеїв Луганської області, ми відповідальні за тих людей, тому всім займалися одночасно.

Більшість працівників інших музеїв не змогли виїхати?

Олеся Мілованова: Багато працівників залишилось там, але вони не співпрацюють з окупаційною владою. Ми кожен день на зв’язку і моніторимо стан людей, з кожним працюємо по евакуації людей, по допомозі, по вирішенню їхніх питань. Тому за їхню проукраїнську діяльність їх беруть на допити і ставлять дуже страшні запитання і їхні сім’ї знаходяться під обшуком і немає змоги на разі виїхати.

Наукові співробітники: якісь залишилися там, більша частина виїхала — розсипались по всій Україні. Зараз мої співробітники переїжджають у Львів, знімають квартири. Я їм допомогла, бо перша переїхала. Ми повноцінно відновлюємо роботу. Поки що ми працюємо дистанційно, але з наступного місяця всі співробітники Луганського краєзнавчого музею будуть працювати тут у Львові.

Олеся Мілованова та Ольга Гончар

Пані Олю, розкажіть про роботу Музейного кризового центру.

Ольга Гончар: Із перших днів повномасштабної війни ми з Олесею на зв’язку. 24 лютого мені першою подзвонила мама з Броварів. Вона теж евакуйовувалась у Львів. Другий дзвінок був від Олесі. В перший період війни Старобільськ потрапив під окупацію, ми були на зв’язку і я задалася питанням, чим ми можемо допомогти нашим луганським колегам. На той час у Львові не було обстрілів, сюди приїжджали, або звідси виїжджали (щоб їхати далі — ред.).

І ця функція на нас впала з перших днів війни: кого рятувати? Чи себе, чи свою сім’ю, чи своїх колег? Але я так само робила все одночасно. Леся зробила моніторинг потреб наших колег на Луганщині. І ми зрозуміли, що в музейників немає базових речей: їжа, вода, медикаменти. Багато з них із 24 лютого до сих пір не отримують заробітну платню, але лишаються боронити свої музеї.


Читайте також: Портрети військових, волонтерок і медиків малюють художники в Кропивницькому


І з чого почався кризовий центр? І як ми займалися із тим, що з 24 лютого залучаємо кошти — роздаєм, залучаємо — роздаєм, — тим ми зараз і займаємося. Фактично з 3 березня існує наша організація і ситуація, на жаль, не змінилася. Якщо все почалося з Луганської області, то тепер у нас уже 10 областей. Наші ініціативи здебільшого займаються пакуванням матеріалів, боксами для переміщень, але нашим фокусом лишаються гроші на індивідуальні потреби. В основному все проїдається, але іноді людина отримує деякі кошти, щоб когось евакуювати або отримати лікування.

Зараз почалася наступна фаза, коли добираються до тих, хто допомагає, тобто є оцей курс на оптимізацію, скорочення бюджету — і це не лише музеї, — заклади культури, освіти. Тому у нас вже починається етап, коли треба нас рятувати, тих, хто рятував інших, але водночас ми взяли відповідальність за всіх, тому боротьба триває.

Вам фінансово допомагали закордонні фонди чи приватні особи? Вони розуміли, що гроші потрібні на виживання, а не на культурні ініціативи?

Ольга Гончар: Це їм треба було ще пояснить, тому що здебільшого були такі ініціативи, що ми вам надсилаємо вагон боксів, вагон пакувальних матеріалів, це теж важливо, вогнегасники і всі базові речі. Те, що ви бачите у Львові загороджено, це все приїхало з-за кордону. І от крім цієї допомоги, потрібно було на кожній нараді донести, що нам потрібна швидка індивідуальна фінансова допомога, бо всі виплати від Дії та ООН йдуть довго. До виплат ще дожить треба, бо інколи гроші потрібні тут і зараз, особливо коли постало питання евакуації. Це теж дорого коштує. Інколи ці гроші можуть врятувати життя людині і немає часу чекати на них 2-3 місяці.

Чим громадськість, спонсори, можуть вам допомогти?

Ольга Гончар: Є сторінка у фейсбуці Кризового центру, де є статистика музеїв, з якими ми співпрацюємо, є статистика залучених і витрачених коштів. Є наші рахунки, зазвичай ми їх даємо персонально. Цей фінансовий процес адмініструють наші партнери — громадська організація «Інша освіта», а ми всі процеси адміністрування теж здійснюємо через громадську організацію «Новий музей», я є його засновницею, тому що треба працювати в межах законодавства, щоб тебе за добро не покарали. Тому що все перевіряється. Можна закинути гроші на наші рахунки, а ми їх далі розподіляємо. Зараз найбільше з півдня запитів про допомогу.

Питання до Олесі Мілованової. Над чим ви зараз працюєте в організації музейної справи?

Олеся Мілованова: У нас уже відбулося 2 події. Перша «Львів – Старобільськ» два музеї, одна війна», де ми розповідали про евакуацію, про нашу співпрацю до того з музеєм «Територію терору», як ми врятувалися і відновили тут роботу. Друга подія відбулася до річниці утворення Луганської області, де ми розказали частинку нашої східної історії під назвою «Луганщина космічна» — про наші здобутки в освоєнні космосу. Тому ми знайомимо жителів Львівщини зі своєю культурою та історією. Тут також багато наших українців, я не люблю слова «переселенців», які тимчасово переїхали до Львова.

Із початку квітня ми збираємо нову колекцію нашої перемоги російсько-української війни. Вона почалася з першого найкрутішого експонату — з парашуту підбитого російського літака. Я його привезла, 3 дні їхали з дитиною, маленькою сумкою і парашутом тим.

Фото з фейсбуку Луганського краєзнавчого музею

Як вам вдалося його перевезти?

Олеся Мілованова: Після нашої перемоги я розкажу все більш детально — всі ці пригоди. І це дуже така цікава річ. Усі гадають, що найперше вивозять, коли тікають від війни? Всі думають: труси, шкарпетки, халат, документи, і домашніх улюбленців, але є такі близькі до серця речі — і фотоальбоми, і подарунки від бабусі, і в нас є гусачок з Кремінної. Так, дуже цікава історія, бо будинок бабусі зруйнувала ворожа техніка, а є така традиція в селах — ставити між вікнами птахів — керамічні вироби. І ця родина багато років приїжджала до бабусі і бачила цього гусачка і ось вони приїхали — хати нема, все зруйноване, а ось цей гусачок вцілів.

Як півник із Бородянки.

Ольга Гончар: Так


Читайте також: Півень — один з потужних символів перемоги світла над темрявою — дослідниця традиційної культури


А хто цікавиться луганською історією: місцеві чи люди, які переїхали сюди?

Олеся Мілованова: Багато людей, які не були на Сході. Так само багато східняків, які не були у Львові. Дві культури дійсно різні. І це так супер, це так здорово! Ми класно доповнюємо одне одного. Ми то паски святимо, то сусіди мені хлібне кільце подарували, бо кажуть Свято тіла Господнього. Питають: «А як у вас?» Я їм розповідаю про наш Схід, про наші культурні традиції, як у нас свята проходять, як у нас весілля проходять. У мене такі ввечері культурологічні зустрічі з сусідами!.. Цікаво тим, хто ніколи не був на Сході, а хто звідти сюди приїхав, їм більше спілкування цікаве, йдуть до своїх.

Коли ви працювали у Старобільську, чи цікавилися відвідувачі музею історією окупованої частини Луганщини?

Олеся Мілованова: Наш музей мав велику популярність і серед місцевих жителів і серед приїжджих. Якщо говорити про старобільчан, вони дуже цікавляться і знають історію свого повітового міста. А ми ж розповідали про історію всього регіону. Ми виходили за межі і стіни музею…

Поки ті 8 років відбувалася війна, я не визнаю цих назв АТО, ООС, нас відвідувало багато журналістів, ПРООН, дуже багато військових. Були військові, які вперше приїжджали на Схід і тому ми обов’язково пропонували керівництву відвідувати музей і знайомитися з історією регіону, де вони зараз перебувають. Ми їх водили по місту, мені дуже не хочеться, щоб наш Схід асоціювався у людей з сепаратистами, з шахтами…

А з чим він має асоціюватися?

Олеся Мілованова: Із прекрасною Слобожанщиною, з багатою української історією. Ми земля не тільки шахтарів і хліборобів, це земля науковців, поетів, хіміків, ми нащадки підкорювачів космосу. У нас є і європейський слід в історії — бельгійська спадщина. Їм все це було дуже цікаво.

Ви заново створювали всі фонди музею?

Олеся Мілованова: Ні, у 2015 році ми перемістилися на базу Старобільського районного краєзнавчого музею, і за ці роки ще 5000 нових експонатів назбирали. Так само і сюди ми перемістилися і збираємо нову колекцію. Після звільнення ми спочатку повернемося в Старобільськ, заберем свою колекцію, а потім повернемося в Луганськ, заберемо свою 4-поверхову будівлю і будемо продовжувати там працювати.

Пані Олю, скажіть будь ласка, можливо це інтерв’ю прочитають ваші колеги з півдня. Розумію, що зараз важко, інколи небезпечно виїжджати, але як вони можуть звернутися до Кризового музейного центру і за якою допомогою?

Ольга Гончар: У нас є наша моніторингова група, яка безпосередньо працює з музейними працівниками. Тобто наша мережа — це зараз близько 660 персональних контактів і до нас потрапляє інформація від нашої моніторингової групи, або ті, кому вже ми допомогли. Можна написати мені на пошту, далі я скерую і людина отримує цю анкету. Ми не публікуємо гуглформ, бо це небезпечно. В принципі, всі музейники на зв’язку, нас не так багато, але буває так, що люди дізнаються після всіх інтерв’ю, що виходять, в друзі теж додаються.


Читайте також: Для чого у Полтаві хочуть створити музей окупації радянської доби?


Пані Олесю, про це зарано говорити, але як ви уявляєте музей майбутнього після звільнення Луганської області?

Олеся Мілованова: Усі стіни, починаючі зі Старобільської колекції і закінчуючи луганською 4-х поверховою будівлею, наші. Звісно у нас немає довгострокових планів, бо подивимося, що залишиться після звільнення територій. Якщо будівлі вціліють, забираємо колекцію, яку назбирали у Львові, веземо до Луганська. У Старобільську робимо відділ Луганського обласного музею, як воно і має бути.

Там буде працювати нова команда, тому що я розумію, що музеї завжди використовувалися і зараз використовуються як інструмент пропаганди і тому ми знаємо, що там збирається «обыкновенный фашизм», їхні виставки і їх експозиції про «українські злочини проти росіян» чи там кого, тобто замарані там всі, тому там все буде переглянуто. Можливо залишимо пару експонатів, щоб розповідати про період окупації.

  • Музей зараз — це майданчик для громадських зустрічей, музей може проводити рок-концерти, концерти класичної музики, показ фільмів, фестивалі, майстер-класи — двері музею відкриті для всіх. Для будь-яких ініціатив і все це ми можемо пов’язати з історією, культурою. Усі наші напрацювання, все, чим живе Україна та весь музейний світ, вони деякий час були відірвані від цього всього, а ми все привеземо в Луганськ.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини