Дві «українські» резолюції Генасамблеї ООН за тиждень: зрада чи перемога?

Я щиро вітаю українську дипломатію з двома резолюціями Генеральної асамблеї ООН, ухваленими протягом одного тижня. Вітаю не тільки високопрофесійну команду Постійного Представництва України при ООН, але й усіх причетних – і центральний апарат МЗС, і працівників посольств. Правду кажучи, коли перед МЗС було поставлене завдання домогтися ухвалення двох резолюцій і нового пункту порядку денного «Ситуація на окупованих територіях України» на одній сесії, я не був певен, що це взагалі можливо.

Мені за довгу дипломатичну кар’єру довелося бачити і просувати не одну резолюцію, і я знаю, наскільки це складно. Ухвалення двох жорстких і дуже важливих для України резолюцій упродовж одного тижня — видатне досягнення.

Навіть якщо резолюція ухвалена більшістю лише в один голос, вона стає документом ООН, і для тих, хто був проти також. Результат не вимірюється кількістю голосів «за» чи «проти», а самим фактом ухвалення. Ті, хто причетний до просування цих резолюцій, заслуговують державних нагород. Причому не до свята, а за здобуток.

На жаль, не всі в Україні так вважають. Дехто бачить в ухвалених резолюціях мало не фіаско. Вони підраховують голоси тих, хто утримався і голосував проти, обурюються тим, що таких голосів забагато, і згадують, що у 2014-му році за нашу резолюцію було подано рекордні 100 голосів. На думку таких критиків, це означає, що українські дипломати втрачають підтримку в ООН. Ставлення цих «експертів» до резолюцій дивним чином збігається з позицією Москви. Росіяни теж підраховують статистику зміни «за» і «проти». Їх я розумію. Після ганебної поразки під час обох голосувань, їм треба знайти хоч щось, чим можна виправдатися перед Кремлем. Але чим керуються українські журналісти та політики, які підхоплюють московські тези, волаючи про «зраду»?!

Звичайно, існує спокуса назвати таких критиків корисними ідіотами, що ллють воду на кремлівський млин. Мабуть, є серед них і такі. Але інколи складається враження, що «зрадофільні» коментатори не знають, про що говорять.

Нещодавно один відомий, начебто притомний, політик у бесіді про резолюцію щодо мілітаризації АРК та міста Севастополь, а також частин Чорного та Азовського морів заявив, що Україна за п’ять років втратила підтримку 34 країн. Про те, що ця резолюція вперше була ухвалена лише цього року, а тому порівнювати її нема з чим, він, мабуть, не чув. Інший політичний аналітик поставив під сумнів ефективність роботи української дипломатії через велику кількість держав, що утрималися під час голосування резолюції по Криму. Їм варто було б прочитати тексти резолюцій перед тим, як критикувати. Учіть «матчасть», панове!

Зокрема, варто б знати і таке. Резолюція 68/262 про територіальну цілісність України ухвалена 27-го березня 2014-го року 100 голосами «за», 11 «проти». 58 країн утрималося. Це справді гарний результат. За кількістю. Але резолюція тільки підтверджує визнання територіальної цілісності України «у міжнародно визнаних кордонах». Проте у документі немає ані слова про засудження дій Росії. Анексія Криму не згадана взагалі. Відсутня чітка фраза про те, що Крим є невіддільною частиною України. Резолюція навіть не пропонує нового пункту порядку денного (це те, що українська делегація на сесії Генасамблеї робить зараз). За такий текст легко голосувати. Тоді, в березні 2014-го, сам факт ухвалення такого документа був перемогою.

Тепер цього замало. Нинішні «кримська» та «азовська» резолюції називають речі своїми іменами: говорять про російську агресію, про окупацію, про заручників (згадуючи імена), вимагають від Росії, як агресора, певних дій. Зібрати таку саму кількість голосів, як за беззубу резолюцію 2014-го року, неможливо. Не розуміє це лише той, хто не хоче цього знати. Або ті, хто й досі користується російськими новинними ресурсами. Така думка виникає, коли читаєш деякі українські ЗМІ. Російська позиція подається дуже детально, а українська в межах необхідного. Я згадую останнє засідання Ради Безпеки у зв’язку з нападом Росії на наші кораблі та голосування по «азовській» резолюції. Тоді постійний представник України В. Єльченко і заступник міністра С. Кислиця буквально «розмазали» своїх російських опонентів в Раді Безпеки і на Генасамблеї. Проте це пройшло поза увагою наших ЗМІ — які більше зосередилися на «пережовуванні» російської позиції, неначе там може бути щось нове чи цікаве.

Я щиро сподіваюся, що наше суспільство врешті-решт навчиться поціновувати своїх професіоналів і припинить поділятися на тих, хто будує наш дім, і тих, хто критикує будівничих, а самі й цвяха не забили.

Вперше опубліковано на сторінці Олександра Мацуки у Facebook