Громадське радіо
Ольга Калашник, очільниця «Ла Страда-Україна», та Олександра Романцова, виконавча директорка Центру Громадянських Свобод — про жінок у правозахисті, питання, пов’язані з захистом прав людини, в програмах кандидатів і кандидаток у президенти, Стамбульську конвенцію і маніпуляції довкола неї, а також про те, довкола яких питань зараз зосереджена увага правозахисниць.
— В історії є дуже багато правозахисниць, які виборювали жіночі права та права інших, зокрема вразливих людей. Якщо дивитися на правозахист як частину адвокатури, правами людини переважно займаються жінки. Як ви вважаєте, чому? І розкажіть про свою мотивацію.
Ольга Калашник: Коли я навчалася в Інституті міжнародних відносин, не думала, що буду правозахисницею, не думала, що займатимусь правами людини, правами жінок. Але так склалася доля, що коли я була студенткою, потрапила в «Ла Страду», яка тільки створилася й починала свою роботу в Україні.
Коли я закінчила інститут, зрозуміла, що це моє покликання і я буду цим займатися. На той момент, а це був 1997-98-й, в Україні було взагалі дуже мало громадських організацій, це було тільки становлення громадського руху. Тоді ми не говорили про жіночий рух, а в Україні було декілька громадських організацій, які займалися питаннями прав жінок.
На сьогодні бачу, як в Україні змінилася ситуація. Я радію, що дуже багато молодих дівчат, жінок на сьогодні задіяні в діяльності громадських організацій, волонтерських рухах або працюють в бізнесі, але також мають серед своїх інтересів громадську правозахисну діяльність.
Олександра Романцова: Наразі я виконавча директорка Центру Громадянських Свобод, хоча ще п’ять років тому 30 листопада була співробітницею головного банку BNPParibasGroup, це тут «УкрСиббанк». Я якраз та нова хвиля людей після Майдану, які прийшли, не займаючись до того правозахистом, прийшли в правозахист, розуміючи, що є дуже багато системних проблем і їх потрібно системно вирішувати.
В Україні є багато недореалізованих прав, коли в тебе фактично немає умов реалізувати своє право. Держава тобі не забороняє, але умов немає. Найпростіший зараз приклад: участь внутрішньо переміщених осіб у виборах. Ти громадянин, але держава просто не придумала систему, як тебе правильно врахувати, щоб ти міг скористатися своїми політичними й громадянськими правами.
Чому жінки переходять у правозахист, як я, із інших сфер? Жінки в Україні мають можливість спробувати себе всюди – це факт. Інше питання – на якому рівні ти можеш опинитися, наскільки швидко, на відміну від чоловіка, ти займеш керівну посаду, будеш отримувати достатньо грошей чи довіри, щоб приймати рішення.
Тут, на жаль, спрацьовує дуже багато культурних шаблонів: «ви ж дівчата, вам же треба готуватися до сім’ї, ви ж захочете проводити більше часу з дитиною».
Якщо говорити про правозахист, багато жінок зараз користуються тим, що це досі «голе поле» з точки зору дуже багатьох сфер. У нас майже немає організацій, які займаються правами пацієнтів. Уявіть, яка кількість людей, що користуються послугами різних лікарів. Але організацій, об’єднань людей, які були б зацікавлені у впровадженні якихось змін, щоб скористатися своїм правом на життя, у нас немає.
Дуже багато жінок, які включаються у правозахист у сферах, де немає нікого, стають піонерами. Але, на жаль, є така думка: «ну вони цим займаються, то нехай займаються». Наприклад: «Ла Страда» займається питаннями домашнього насильства – і достатньо. Недостатньо. Є купа проблем, я думаю, «Ла Страді» теж би хотілося увійти в якусь асоціацію, коаліцію організацій, яка займається різними аспектами.
Як завжди, у правозахист йдуть сміливі жінки, тут можна не намагатися конкурувати з якимись чоловіками, які будуть казати, що ви ще недостойні, недостатньо компетентні. Ну і ще йдуть просто тому, що розуміють, що це треба зробити, а більше немає кому.
— Нещодавно на сайті «Гендер у деталях» громадська активістка і очільниця громадської організації «STUDENA» Настя Мельниченко провела аналіз: що є стосовно захисту прав жінок, Стамбульської конвенції у програмах кандидатів і кандидаток. Немає нічого, крім «Демократичної Сокири», яка позиціонується як партія на парламентські вибори. Інші про це просто не говорять. Чому?
Ольга Калашник: З одного боку, все одно ми маємо низький попит щодо цього, навіть із боку жінок. Дуже часто самі жінки не розуміють всі ці питання. Ми наразі говоримо про те, що кількість жінок у парламенті, кількість жінок-кандидаток у президенти, не говорить про те, що ці жінки ставлять собі на порядок денний питання прав жінок. Ми знаємо, що це не пріоритет для нинішніх кандидаток у президенти.
На сьогодні 50% суддів, прокурорів, поліцейських вважають домашнє насильство приватною справою, куди не потрібно втручатися. Щоб змінити це, потрібно дуже багато працювати
Окрім цього, всі ці питання не є швидкими. Закони змінюються набагато швидше, ніж наш менталітет і розуміння. Ми маємо пройти через цей іспит. На сьогодні питання домашнього насильства стоїть на порядку денному, є криміналізація домашнього насильства, певні зміни в законодавстві. Це не означає, що ми подолали ці проблеми, бо це тільки початок всього цього.
Олександра Романцова: Існує Коаліція «Справедливість заради миру на Донбасі», одна з організацій, Східноукраїнський центр громадських ініціатив, зробила опитування щодо гендерно обумовленого насилля в «сірій» зоні. Тих, хто додзвонився з окупованої території, вони теж опитували.
Ось один із епізодів, про який вони розповіли. Зґвалтування – дівчина приходить до поліції, її приймає офіцер-жінка, поліцейська. Дівчина розповідає про ситуацію, вони розуміють, що гіпотетично ґвалтівник міг бути з ЗСУ, що, звичайно, обтяжує. І жінка-поліцейська починає відмовляти її подавати заяву. Вона каже: «Ну що ви, ви ж хлопцю життя зламаєте».
По-перше, ґвалтування дівчині, виходить, нічого не ламає, а заява в поліцію хлопцю зламає життя. По-друге, поліцейська, сама жінка, яка знає закони, але не включає їх для захисту громадянки. По-третє, громадянка стикається з такою реакцією держави.
Навіть коли ми говоримо про Стамбульську конвенцію, постійно говоримо про домашнє насилля над жінками, хоча Стамбульська конвенція описує будь-яке домашнє насилля. А в Україні багато ситуацій, коли жінки, наприклад, у селищах, б’ють чоловіків, коли ті в стані сп’яніння. Тут також питання насилля над літніми людьми вдома, над дітьми. На жаль, політики не відчувають, що включивши це в свою програму, вони могли б зачепити 80% свого електорату, запропонувати шлях і зарекомендувати себе як людину, яка пропонує рішення, а не просто розказує про проблему. До цього політикам треба дорости, стати професійними політиками. Це те, чого, на жаль, в Україні не вистачає, бо досі в політиці в нас аматори.
— Я хочу запитати вас, з чого складається ваша буденність — щоденність у правозахисті?
Олександра Романцова: Зараз ми готуємо заходи, які стосуються розслідувань справ Майдану. Для нас дуже важливо звернути увагу на неспроможність України як держави забезпечити одне з фундаментальних прав людини — юридичний захист.
Дуже важливо розуміти: те, що не має юридичних наслідків, буде повторюватися. Люди, які виконували злочинні накази й після цього лишилися в системі, не мають жодних наслідків для себе персонально, приймають це як норму. І не тільки вони — всі інші, які гіпотетично шукають собі таке місце в системі, де б їм можна було це робити.
Якщо ми не розберемося з ситуацією на Майдані й це не отримає свою юридичну оцінку, тоді це стане нормою й далі притягатиме відповідних людей
Зараз ми готуємося до моніторингу, громадського спостереження за маршами, акціями восьмого березня, бо розуміємо, що будуть величезні проблеми, якщо повториться те, що було минулого року.
У нас продовжуються акції, кампанії, прес-релізи щодо десяти пунктів. Ми спілкуватимемось із кандидатами, щоб включити в програми ці пункти.
Для нас важливим аспектом лишається голосування за законодавство, яке гармонізує Кримінальний кодекс України з міжнародним гуманітарним правом, бо те, що відбувається в Криму на Донбасі досі не має свого відображення в українському Кримінальному кодексі.
Такі наші пункти уваги на найближчі декілька місяців. І, звичайно, в цьому працює багато дівчат, повертаючись до теми ефіру.
Ольга Калашник: Традиційно «Ла Страда» займається питаннями захисту прав жінок, зокрема від домашнього насильства. В цьому році ми презентуватимемо результати моніторингу діяльності правоохоронної системи з протидії домашньому насильству. Йдеться про поліцейських, суддів, прокурорів. Будемо дивитися, що було зроблено в 2018 році, а що не було зроблено. На основні цього будуватимемо навчальні програми для цих категорій фахівців.
Ще будемо робити дослідження. Ми знаємо, що існує тенденція, і не тільки в Україні, щодо звуження простору громадських організацій. Ми бачимо, що держава дуже поступово, але впливово перебирає на себе багато функцій громадянського сектору. Тут є певні виклики й загрози, а ми маємо розуміти, яким чином на них реагувати. Ми хочемо подивитися, як це відбувається в Україні з громадським сектором.
Звісно, є щоденна робота з постраждалими від насильства, від сексуальних домагань.
Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.
Програму виготовлено за сприяння Канадського Фонду підтримки місцевих ініціатив.