Фото: Марія Волкова/Громадське радіо
Моя мама з сім’ї військового льотчика, і вони прожили у військовому містечку у Гостомелі на Київщині близько 12 років. Перше, що ми побачили коли приїхали у деокупований Гостомель, це їх колишній будинок. Від нього лишилися лише стіни з обпеченими вікнами. Усе, що було всередині, розтрощено та перетворилося на пил. Сусідні будинки з обох боків були проламані наскрізь. І цей нездоланний запах гару, який ще довго не буде вивітрюватись з одягу…
Поки я робила фото з вікна одного з будинків, моя мама зустріла місцевих мешканок, які розповіли як вони ховалися у підвалах. Зараз мешкають у сусідніх селах, бо у містечку немає ані води, ані світла.
Якісь мешканці залишилися лише в приватному секторі: там принаймні можна набрати води з власної колонки (по містечку якраз проїхала аварійна машина водоканалу, планують ремонтувати воду).
— А де ви купляєте їжу? Магазини ж не працюють.
— Маршрутка на Київ. Їздить кожні 40 хвилин.
У ліцеї №2 триває прибирання сміття. Надворі велетенська купа якихось мішків (як ми дізналися пізніше, із відходами та фекаліями російських солдат), ганчір’я та уламків. Муляжі фруктів, дитячі малюнки та проламаний глобус.
Читайте також: «Живі голуби разом з мертвими на сходах зруйнованих будинків»: фоторепортаж із Харкова
Завгосп ліцею Марина погодилася провести для нас екскурсію. Там і сям по стінах коридорів та класів написи російською. Вже відоме: «Простите, нас заставили».
На дверях деяких кабінетів напис, зроблений балоном: «Занято. Не входить». Там, скоріш за все, перебував офіцерський склад російських окупантів.
Читайте також: «Російський солдат спав у собачій будці та їв собачу їжу» — бучанець про окупантів у себе вдома
Усі інші російські солдати спали купою на першому поверсі. Хтось — у музеї Другої світової. Хтось — у колишній їдальні, розстеливши на підлозі величезну банерну тканину з зображенням квітучого українського краєвиду, що вони її зірвали в актовому залі над сценою. Там же, у їдальні, вони налагодили спостережний пункт, забарикадувавши стіни мішками з піском та холодильниками.
— Багато де валялися книги, — розповіла Марина. — Може, не зовсім невігласи.
— Якщо вони не використовувалися у якості туалетного паперу.
Я підійшла подивитись, що саме «читалося». Пригоди комісара Мегре. Майстер та Маргарита.
— А це наш найгарніший клас. Із нього зробили вбиральню. Щойно завершили прибирати, але все одно, довго тут знаходитись не варто. В туалети краще не заходити взагалі, навіть двері не відчиняти. В роздягальні також. І в учительську. Ми тимчасово розмістилися у підсобці кабінету фізики. Там якось не так загаджено.
Надворі — пральна машинка.
— Теж хотіли забрати?
— Гадаю що так! Та холодильники. А ще, трохи далі, за теплицею, меблі підготовані лежать. А що не змогли вивезти, те розтрощили. Плазмові телевізори в класах. Мікроскопи у кабінеті біології. Апаратура з кабіни діджея або поцуплена, або розтрощена. Керівництво вважає, що нема сенсу готувати ліцей до нового навчального року: якщо війна не зупиниться, це місце може бути дуже небезпечним, — з одного боку військовий аеродром, з іншого — військове містечко. Але дехто з нас вважає, що хтось просто зазіхає на нашу чудову будівлю. Наш ліцей один із найкращих, з усіх сусідніх сіл до нас навчатись їздили, вчилися у дві зміни. Тож авжеж ми не хочемо прощатися з нашим ліцеєм.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS