Фото: Світлана Наконечна/Громадське радіо
Згодом лелека злетів над чином похорону і кружляв в небі. Коли учасники поховання з хрестом, прапором України та портретом загиблого входили у ворота цвинтаря — Буся (так місцеві називають лелеку) вже зустрічав їх там.
Кадри з птахом під час поховання за день тисячами переглядів розлетілись соціальними мережами. Люди були вражені, бачили в цьому знак.
Історія ж Бусі справді унікальна та дещо містична. Його ще лелечам врятувала Раїса Становська. Він купаний у любистку та годований салакою.
Читайте також: «Бавовна асоціюється із поверненням у Крим»: про рослину-мем і символ трагедії цілого народу
Раїса Степанівна родом із села Качківка. Тут її батьківська хата з 1927 року та могили батьків. Навесні цього року Раїса Степанівна приїхала до батьківської хати — садити город. У День Святої Трійці жінка пішла на кладовище провідати могили батьків. Повертаючись з панахиди біля річки вона і підібрала лелеча.
«Моя хата над річкою. Недалеко від річки — на межі — є стара акація, а на ній лелече гніздо десь з 70-их років. Всі роки тут були лелеки. Коли знайшла свого Бусіка, то злякалась, адже не знала, що я буду з ним робити. Він був зовсім крихітний, мав від сили місяць. Їхній виводок з’явився на світ десь наприкінці квітня-початку травня цього року», — згадує події 4 червня Раїса Степанівна.
Спершу, злякана знахідкою жінка, віднесла його до своєї племінниці. Жінки вичитали в інтернеті як і чим вигодовувати пташеня. У магазині купили замороженої салаки, зробили з картонної коробки гніздо, підклали сіно та пелюшку, адже лелеча було ще без пуху. Годували Бусю зі шприца. Він вижив завдяки шаленому апетиту і боротьбі за своє життя.
Через місяць родичі віддали жінці лелеча, адже в них були клопоти по господарству і не мали вдосталь часу, аби його виходжувати. Раїсі Степанівні радили підкласти його назад до гнізда, адже місяці збігали й скоро птахи вже мали повертатись у вирій.
«Під час активного росту Буся міг у день з’їдати 1 кг риби. Згодом апетит був вже менший. Я купувала йому замороженої морської рибки, інколи варила, якщо сира приїдалась. Часто виносила його на город перед гніздом батьків. Зацікавленості до свого виду в нього не було. У гнізді була доросла пара та двоє дитинчат. Десь читала, що самі ж лелеки викидають з гнізда слабших пташенят, або, якщо вивелась непарна кількість», — розповідає жінка.
Спершу пані Раїса переживала через те, що птах не міг стати на ноги, а згодом — не міг літати, коли його однолітки вже розправили крила. Свого часу від переломів хребта та крил птаха врятувала затяжна дощова весна, завдяки якій виросла густа трава.
«Брала його до хати та купала в любистку, аби всі його любили. Він знає мою мову, все розуміє — лиш сказати не може. Коли почну з ним діалог і він радісний, то відповідає, якщо ж ні — починає впиратись, аукати, відходити від мене. Не раз казала йому: «Викинули тебе з гнізда, а ти ще будеш вожаком, будеш знаменитим…». Після таких слів він починав гордо ходити. Дуже любить похвалу», — розповідає Раїса Становська.
Слухайте також: Як допомогти птахам у часи війни?
Жінка сама вчила птаха літати, згадує, як це було.
«Я відчувала, що ми з ним в одному енергетичному полі. У перший день серпня злетіли пташенята з гнізда. Почула якийсь крик на подвір’ї. До мого Бусі прилетіла його сестричка. Він вороже її прийняв і лише коли я його присоромила, що так не гоже зустрічати рідню — опустив голову і не чіпав її. Згодом вся лелеча рідня прийшла під мої ворота. Я вивела до них свого красеня. Він разом із сусідкою, що прочинила хвіртку, повернувся і я знову вивела його на вулицю. Часу стежити за їхнім спілкуванням не було, бо фарбувала хату. Лиш наказала: «Вчися їхньої мови!», —розповідає про свого вихованця пані Раїса.
Відтак Буся і здійснив свій перший політ через хату попід 100-літню грушку заплутавшись у лозах винограду. Вдома від пані Раїси отримав величезну похвалу та смаколики.
«Потрібно було бачити його після першого польоту — гордо ступав подвір’ям . Коли ж підійшов до тарілки підкріпитись, я почула, що він почав розмовляти мовою батьків. У той момент я згадала маленьку себе. Був такий епізод в дитинстві, коли вперше вийшовши на вулицю я зустріла свою ровесницю. Ми з нею гралися і спілкувались, але та дівчинка трішки шепелявила і я, прийшовши додому, теж почала так говорити», — згадує Раїса Степанівна.
З серпня у Бусі почалися перші повноцінні польоти селом. Він вивчив усі закутки. Любив супроводжувати машини, що в’їжджають до села. 1 вересня Раїса Степанівна вже мала бути в Одесі на роботі. Обидвоє прощались плачучи. Наприкінці вересня Раїса Степанівна приїздила прибрати город. Каже, Буся її впізнав і признав, але і показав характер — під час обіймів вкусив.
Зменшивши свій гонор, поласувавши смаколиками, він пом’якшав та щиро обійнявся із Раїсою Степанівною після розлуки. Дозволив себе покупати та заснув у неї під рукою, заховавши свого дзьоба.
«З дитинства я співала йому колискових. Час від часу включала музику на телефоні. Коли збирала кукурудзиння на городі він до обіду літав до місцевої школи, де його люблять дітки, а опісля — прилітав до мене і лягав спати, поки я ще поралась на городі», — каже Раїса Становська.
Зараз за птахом доглядають місцеві. Він уподобав для ночівлі дах будинку названої сестри пані Раїси — Любові. Найближчим часом Раїса Степанівна знову приїде до села і буде вже остаточно вирішувати, що робити із Бусею — відвести його на зимівлю до зоопарку, чи залишити догляд на місцевих. Нині місцевий лелека — улюбленець дітвори та селян. Ніхто у старостаті не причиняє йому шкоди — підгодовують та сприймають за свого.
Світлана Наконечна, Качківка, Вінниччина, Громадське радіо