Краса української пісні посеред труб, які течуть: у жовтні вийде фільм про теплокомуненерго в Івано-Франківську

17 жовтня в Києві в кінотеатрі «Жовтень» відбудеться прем’єра фільму кінорежисерки Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго»

Це трагікомедія про внутрішнє життя комунальної служби, яка практично без фінансування, на застарілому обладнанні, всупереч скаргам та негативу, щороку подає тепло у квартири цілого міста. Герої фільму не лише працюють, а й співають у профспілковому хорі.

Надія Парфан сьогодні є гостею нашої студії, а перший трейлер фільму можна подивитися вже зараз.

Андрій Куликов: Чому це перший трейлер і що буде у другому?

Надія Парфан: Перший трейлер представляє тему, він такий більш контекстний. Це трейлер, в якому ми кажемо пересічному українцю, де саме в його житті знаходиться ця історія, про те, що близько всім нам. Скоро почнеться опалювальний сезон і ми розуміємо, що не в усіх вчасно запуститься опалення, ми, скоріш за все, будемо сердиті, будемо телефонувати за певними номерами, не будемо добирати слів. Ця ситуація нам знайома, і ми хотіли цим трейлером показати той бік, хто там сидить, коли ми дзвонимо посваритися.

Це трагікомедія, там є сцени, де абсолютно всі сміються, причому валяються, але є й дуже болісні і трагічні сцени, під час яких багато хто плаче. Є там кілька трагічних катарсисів, де розв’язується історія головного героя.

• Це фільм про конфлікт виробничої реальності, цієї інфраструктури, яка для мене дуже про Україну в цілому – що таке сьогоднішня пострадянська Україна, якій у спадок залишилася радянська ця інфраструктура, яка не відремонтована

Це історія про голову профспілки Гаврилишина Івана Васильовича, чоловіка, який велику частину життя пропрацював у теплокомуненерго, він займається правами робітників і робітниць, і в його обов’язки входить, у тому числі, і організація хору. Це фільм про конфлікт виробничої реальності, цієї інфраструктури, яка для мене дуже про Україну в цілому – що таке сьогоднішня пострадянська Україна, якій у спадок залишилася радянська ця інфраструктура, яка не відремонтована. І тут є люди, які все життя працювали, і, як на мене, вони покинуті один на один з трубами, які течуть. І Іван Васильович з цього всього намагається вирулити на красу української народної пісні.

Богдан Хворостяний: Звідки виникла ідея зробити хор на комунальному підприємстві?

Надія Парфан: Хочу сказати, що на прем’єрі фільму буде виступати профспілковий хор Київського метрополітену. Називається він «Червона калина». Хор нашого теплокомуненерго називається «Чорнобривці». Ця ідея не нова і не теплокомуненерго її придумало, і це такий дуже цікавий пласт ХХ століття української, радянської культури як профспілкові хори. По-перше, профспілковий хор – це взагалі прикольна штука, і я щиро вірю, що ми всі повинні співати в хорах, тому що в хорі кожна окрема людина може бути сильнішою чи слабшою у вокальних здібностях, але фішка хору в тому, що збирається багато людей і вони дають класне звучання. Тобто це щось про  переживання спільного досвіду і спільне творення. Якби я стала президенткою, я б поробила всюди хори, і у вас на радіо теж зробила б. Адже це ідея про те, що робочі люди такі самі талановиті і такі самі рок-н-рольні, як співаки, і що ця монополія на мистецтво, яка видається лише професійному класу митців – це не правильно, тому що всі люди повинні мати доступ до мистецької діяльності.

• Робочі люди такі самі талановиті і такі самі рок-н-рольні, як співаки

Богдан Хворостяний: В мене є певний стереотип, що на подібних комунальних підприємствах працюють люди переважно старшого віку, ті, яким приблизно за 50. Відповідно, вони і співають в хорі. А чи співають в хорі молодші працівники?

Надія Парфан: Класне питання, бо цей фільм для мене – це така посвята моїм бабусі і дідусеві, і насправді, моя бабуся – це дружина того дідуся, який був засновником цього теплокомуненерго, інженером, який це все збудував. Вона відійшла кілька місяців назад, і ці події дуже дивно співпали. Для мене це такий фільм онучки, фільм, в якому я сама для себе намагалася зрозуміти, про що ж було життя цих людей, цього цілого покоління. Покоління до 55-ти в теплокомуненерго ще вважаються молодняком, там працюють люди 65+ і 75+. Там є й молоді люди, але їх не так багато, і вони не завжди розуміють ідею хорового співу. Тобто сама ця традиція співання в хорі поколіннєва, але там є молоді люди, які інколи приєднуються. Більше того, там є онук однієї з героїнь, він шкільного віку і його «припрягають»  він ходить на Коляду у Різдвяні свята, він засіває і розказує всякі віршики. На жаль, в теплокомуненерго такі умови, що молоді люди туди не поспішають, але з хором якийсь ще фан є.

Андрій Куликов: Коли ви сказали, що це документальна трагікомедія, я подумав, що це може бути і художній фільм, адже насправді, документальний фільм дуже часто буває і художній, ігровий.

Надія Парфан: Він абсолютно художній, просто не ігровий. Ми називаємо цей тип кіно — авторська або креативна документалістика, і документальне кіно дуже умовно поділяється на телевізійне, яке має більш інформаційно-журналістську функцію, і художнє, яке абсолютно мистецьке, просто різниця в тому, що ми працюємо з живими людьми і з їхніми реальними історіями. Ми не вигадуємо, а беремо реальний досвід людей і документуємо його.

Богдан Хворостяний: Про що б вам ще хотілося зняти кіно, крім теплокомуненерго?

Надія Парфан: В ці дні я готуюся до пітчінгу Держкіно з новим проектом, і це фільм про українські 90-ті. Є певні періоди української новітньої історії, про яку ми нічого не знаємо. Є люди, які її пам’ятають, очевидці, але якогось такого наративу, візуального образу немає. Тим не менш, є дуже цікаві візуальні матеріали, і ось мій наступний проект також буде про музику, про музичну сцену, про львівський андеграунд, львівський рок. І я зараз проводжу незабутні години у архівному матеріалі. У вересні виповнилося 30 років з першого фестивалю «Червона Рута», і мій фільм про Вікторію Врадій. Вона мене завжди захоплювала, я б хотіла розказати її історію, це унікальна постать – українська рок-ікона, жінка, яка просто підкорила, виграла титул «Міс рок Європи», а потім раптово зникла. І от я хочу її повернути на п’єдестал.

Богдан Хворостяний: Права вашого фільму викупили в Японії. Чому на Сході зацікавилися таким українським індустріальним кіно?

Надія Парфан: Восток – дело тонкое, це містична країна, і, якщо чесно, ми самі не знаємо, чому вони викупили права на фільм. Є серйозніша відповідь на це питання, ймовірно це тому, що в Японії розвинена культура перегляду, і японська аудиторія масово дивиться цей громадській телеканал, який викупив права. Вони настільки розвинені і прогресивні, що вони показують кіно різних країн світу, тому що людям в Японії це цікаво.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.