facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«Любов, виживання, смерть»: про що поезія воєнної доби та в чому її переваги

1x
Прослухати
--:--
--:--

3 березня — Всесвітній день письменників. 6 лютого Комітет національної премії ім. Т.Г Шевченка повідомив про те, що визначився із лауреатами Шевченківської премії-2024, але їхні імена ми дізнаємося лише 9 березня. У категорії літератури за нагороду змагалися четверо номінантів, троє з яких — автори поетичних збірок. Схожа ситуація була й у 2023 році, коли серед трьох претендентів на премію з літератури було двоє поетів. Цікаво, що у найближчі три роки до повномасштабного вторгнення серед фіналістів домінували автори прози.

Хоч це приклад лише однієї премії, але він наочно показує тенденцію розвитку поезії в час повномасштабного вторгнення, коли вірші стали одним з методів фіксації подій воєнної доби. До того ж фіксації в різних контекстах, враховуючи те, що ми маємо поетів як військових, так і цивільних.

Про поезію в часи війни, її теми, переваги та інше ми поспілкувалися з поетом, перекладачем, літературознавцем Остапом Сливинським, письменницею, волонтеркою, авторкою поезії Юлією Ілюхою та поетом, письменником, художником і військовим Валерієм Пузіком. Кожен зі спікерів розкриває свої погляди на поезію війни.

Час коротких форм

Ще у 2022 році, під час виступу на конференції Асоціації чеських письменників, журналістка Соня Кошкіна припустила, що нині час для коротких форм літератури, зокрема поезії. Як приклад вона наводила Андрія Любку, який в інтерв’ю LB.ua казав, що нині роль письменників змінилася. На його думку, вони мають вбирати в себе досвід, щоб потім написати на основі цього текст. Сам Любка зможе зробити це тільки після війни.

Тож, чи є війна часом коротких форм? Авторка збірки поезії «Графоманські вірші» Юлія Ілюха вважає, що є. За її словами, короткі форми — вірші, короткі новели, есе — не розтягнені в часі, не потребують синопсисів, довготермінового планування. Це форми, які можна написати за вечір, вони передають емоцію тут і зараз. А велика проза, на думку авторки, потребує усамітнення, рефлексії, систематичної щоденної роботи, фізичних та моральних сил, що є надзусиллям під час війни.

Остап Сливинський же вважає, що все індивідуально, адже навіть в часи війни українські автори та авторки видають романи (Євгенія Кузнєцова чи Світлана Тараторіна, до прикладу). Втім, поет також висловлює думку, що короткі форми — це форми швидкого реагування на реальність. Тут він згадує Вікторію Амеліну, яка загинула під час обстрілу Краматорська минулого року. За словами літературознавця, Вікторія після початку повномасштабного перетворилася з романістки на поетку, і, здається, сама була цим трохи здивована.

«Під час війни ми переживаємо велику кількість «швидких емоцій» — це як «швидкі калорії», вони вриваються в нас через вражаючі, травмуючі події й руйнують, якщо швидко не знайти для них вихід», — пояснює Остап Сливинський.

Саме тому, як вважає поет, велика частина поезії, написана в перший рік великої війни, була способом вивільнення емоцій. Ця поезія сильно пов’язана з контекстом, і без нього її можуть сприймати надто пафосною чи емоційною ті, хто контексту не знає, і це можемо бути ми самі через кілька десятиліть.

«Вона (поезія війни — ред.) — дитя свого часу. Мені здається, самі поети добре це відчувають, коли ставлять дати під віршами, написаними під час російського вторгнення — вони це роблять частіше, ніж зазвичай», — підкреслює поет.

Валерій Пузік, як і Юлія Ілюха, вважає поезію формою воєнної доби, адже вона не вимагає довготривалого занурення в текст, при цьому також є рефлексією на нинішню дійсність. Втім, як військовий, він виділяє ще один важливий аспект:

«На війні, якщо починати писати роман, його можна просто не встигнути дописати. І я зараз маю на увазі письменників, які знаходяться у війську в зоні бойових дій. Віталій Запека, наприклад, каже, що «кляте «встигнути» висить над душею — всі романи виходять з пера короткими». Тому — так, війна — час коротких прозових форм і поезії».

Поезія: переваги та недоліки

Ілюстративне фото

«Коли я востаннє була в Данії, мені казали, що поезія дозволяє сприйняти, зрозуміти емоційний, психологічний бік української ситуації, може, навіть глибше і точніше, ніж уявлення про це передають новини», — так поетка Галина Крук у перший рік війни згадувала роль поезії в часи повномасштабного вторгнення.

Утім, окрім поезії, у нас є й інший бік літератури — це проза. Вірші в чомусь мають переваги над прозовими творами, а десь поступаються їм.

Юлія Ілюха вважає, що поезія — це «розділена емоція, яка відгукується тим, хто її читає». Проза ж, навіть її короткі форми, — це рефлексія, це час на усамітнення і прочитання. За словами письменниці, ці форми не сперечаються між собою, а просто мають різний вплив і функції. Думку про те, що поезія — це про емоцію, висловлює й Валерій Пузік. Прозу ж він описує так:

«Проза — про образ часу. В поезії його дуже складно передати. Образ часу — це образ руху, а в поезії його мало».

Водночас Остап Сливинський вважає, що з прозою читач проживає більше часу, він «інвестує шмат свого життя, якщо захоче, і якщо твір цього вартий». Поезія ж, на його думку, може вразити, зачепити, але це може бути короткочасним епізодом, після чого увага перемикається на щось інше. Літературознавець стверджує, що нині ми часто скаржимось на «втому» світу від повномасштабного вторгнення, а великі форми можуть бути способом боротьби за необхідну нам увагу.

«Ми сподівалися, що скоро переможемо, і ось тоді, у відносному спокої, зможемо нарешті взятися за великі форми. Але так не буде. Нам потрібно писати великі романи вже. Нам потрібні світові бестселери, які виконають також важливу політичну функцію, покажуть причини й контексти російської агресії. Покажуть неможливість виправдання агресора, неможливість з ним домовлятися. Якщо цього не зробимо ми, про нашу війну будуть писати інші, і, ймовірно, не так, як цього хотілося б нам», — пояснює Остап Сливинський.

При цьому поет наголошує, що українська поезія грає роль емоційного тригера, який може змотивувати навіть зовсім випадкового читача, насамперед іноземного, шукати відповіді на питання про те, «з чого, з якого ґрунту могли вирости аж такі вірші, з такими межовими станами».

За словами Сливинського, література загалом виконує роль емоційного введення до політики, історії, всіх можливих контекстів, які дозволять емпатувати й підтримувати Україну усвідомлено. Ми несемо іноземцям думку про те, що вони також в стані небезпеки, і лише від нас залежатиме, чи від нас відмахнуться, чи вислухають й нарешті щось зроблять. А чи нестимемо ми наш наратив поезією, прозою чи документалістикою, на думку поета, не так важливо.

Валерій Пузік, говорячи про воєнну літературу загалом, каже, що її мета — перш за все зафіксувати зміну реальності, реакція на цю зміну, емоцію, стани. Саме тому, вважає він, у нас вже є багато щоденників війни, есеїстики, хронік, свідчень, яких ставатиме все більше. При цьому всьому військовий звертає увагу на іншу важливу річ, про яку згадала Галина Крук — на «психологічний бік української ситуації». Автор запевняє — цей бік живе у двох площинах: військовій та цивільній. На його думку, тексти військових і не тільки про війну, що були написані до повномасштабного вторгнення і ті, що написані після, багато чого пояснюють, «але тут є дуже тонка межа»:

«Якось я дивився публічну дискусію українських інтелектуалів, які досить довго розповідали про свій страх загинути, про нову мову, про нове значення слів, цитували Юнґера, Сенеку і ще купу людей з минулого, що писали про війну. І коли я це дивився, зловив себе на думці, що це все вже було. Це було ще у 2014-2015 роках, просто тоді на це якесь АТО мало хто з них звертав увагу. І на тексти, що були написані до повномасштабного вторгнення, зокрема.

Те про що говорять українські літератори, філософи — це все вже сказано іншими, але вони продовжують вигадувати велосипед, який вже є.

Якщо коротко: в тій дискусії, я побачив лицемірство, адже страх загинути від ракети у Львові — це, мабуть, страшно, але страшніше загинути при штурмі посадки».

«Письменники» та «не письменники»

У вже згаданому інтерв’ю Галини Крук вона зазначала, що війна відкрила поетів, які раніше поезію не писали. Юлія Ілюха також відзначила для себе, що дуже багато людей стали писати вірші, але при цьому вона не береться судити, чи можна назвати їх усіх поетами, бо й сама себе поеткою не вважає.

Припускає й Остап Сливинський, що авторів віршів стало більше. Або ж дуже яскраво проявили себе ті, хто писав і до повномасштабної війни:

«Серед тих, кого я відкрив для себе за цей час — Артур Дронь, Марина Пономаренко, Максим Кривцов, який так трагічно загинув, Єлизавета Жарікова. Вікторія Амеліна як поетка, звісно».


Читайте також: Читайте книжку Максима Кривцова «Вірші з бійниці» — вона написана з великою любов’ю — Ірина Цілик


Серед нових авторів поезії чи серед тих, хто розкрився в час великої війни, є як цивільні, так і військові, і обидві групи пишуть про війну. Звідси й постає питання, яке вже частково порушив Валерій Пузік, — питання про розмежовування двох площин, поетів-військових і поетів-цивільних. А чи варто робити це розмежування, враховуючи різні контексти, в яких творять ці дві групи митців? Сам Валерій Пузік вважає, що в нас вже давно відбулося розмежування на «письменників» та «не письменників», і це зробили українські митці та критики, ще до повномасштабного вторгнення. Військовий цитує все ту ж Галину Крук, яка на мистецькому фестивалі asphalt Festival 2023 у Дюссельдорфі казала: «У літературних колах існувало певне упередження до ветеранської літератури як нібито недостатньо професійної, але натомість «професійна» література була недостатньо заангажована в тему війни».

До того ж поет згадує ситуацію з «Книжковим арсеналом» 2019 року, коли частині ветеранських видавництв відмовили в участі у фестивалі.

За словами Валерія Пузіка, у нас постійно шукають ефемерного Ремарка та Гемінґвея, але дивитися у бік людей, що пишуть на війні про війну нібито не прийнято:

«Це дуже чітко продемонструвала ситуація з поетом Максимом Кривцовим, який загинув 7 січня. До загибелі мало хто писав про нього, книжкові блогери відмовлялися брати на огляд книжку з назвою “Вірші з бійниці”. Чому? Невже на одному сторіс в інстаграмі чи пості в соцмережах про книжку військового закінчується віра в ЗСУ?

Я розумію, що між цивільними й військовими прірва, але хіба так має бути?»

А що про це розмежування думають цивільні поети? Остап Сливинський вважає, що штучно розмежовувати цивільних та військових поетів не варто, адже «культура взагалі не терпить штучних меж, вона працює на протилежне». Тобто такі межі не мають стати «законом воєнного часу» для культури. Але, зазначає літературознавець, є чинник чесності: якщо цивільний не знає фронтової реальності, то й не має про неї писати, а якщо автор-військовий прагне відмежувати себе від тилу, то це теж виправдано і зрозуміло. Схожої думки дотримується і Юлія Ілюха, яка вважає, що не має бути ситуацій, коли одні письменники два роки сидять в окопах, а інші пишуть успішні книги про бойові дії.

Чи змінюють щось слова

Якось в інтерв’ю Українському ПЕН Валерій Пузік підтвердив думку, яку раніше висловив у своїй поезії, — думку про те, що слова нічого не змінюють. Тоді військовий запевнив, що слова можуть відрефлексувати, зафіксувати, але не змінити. Нині його позиція залишається незмінною:

«Чи може вірш зупинити війну? Ні! Чи може есей захистити від шахеда, який летить в будинок? Ні! Чи може книжка воскресити загиблого поета чи письменника? Ні! Слова на війні нічого не змінюють. Але є вчинки й позиція. Є шлях дій…»

Остап Сливинський не може дати однозначну відповідь на те, чи змінюють щось слова, адже вважає це чимось суб’єктивним та прив’язаним до конкретного переживання. Для розуміння літературознавець наводить приклад англо-американського поета Вістена Г’ю Одена, який є автором відомої фрази «поезія не змінює нічого». Він написав ці слова, коли тужив за померлим поетом, Вільямом Батлером Єйтсом. Це були слова скорботи, відчуття безсилля перед долею.

«У певні моменти нам здається, що слова не можуть відвернути нещастя, не можуть змінити історію. Ними неможливо умертвити ворога, отже, вони безсилі? В інші моменти ми розуміємо: вони впливають на нас, додають нам сили, ми беремо до рук зброю, отже, вони таки щось змінюють?»

Юлія Ілюха ж вважає, що якщо слова й можуть щось змінити, то тільки для закордонних читачів, які й досі мало знають про Україну через сильну російську пропаганду. Тому в такому контексті, вважає письменниця, слова важливі, а особливо слова тих, хто на фронті. Їхні тексти треба перекладати й просувати в Європі.

«Можу пояснити на особистому прикладі. Кілька місяців тому надіслала англійський переклад свого тексту про жінок у часі війни у шведське видавництво. Отримала такого листа-відмову:

«Дякуємо, що надіслали нам свій сценарій. Це цікавий і пронизливий текст, але нам здається, що він не до кінця розкриває тему. Нам чогось не вистачає, щоб ми могли думати про нього як про книгу».

Читаючи між рядків, я бачу це:

«…нам здається, що текст не до кінця розкриває тему окупаційної та геноцидної війни Росії проти України, бо нам для балансу не вистачає думки іншої сторони, яка теж страждає…»».

Отже, Юлія Ілюха вважає, що ніяким іншим шляхом, ніж словами, ми не зможемо розширити свою присутність у книжковому просторі Європи. Попри те, що це складно, але це треба робити, щоб розповісти про нашу війну.

Поезія та соцмережі

Павло Вишебаба, Артур Дронь, Юлія Ілюха, Ярина Чорногуз, Валерій Пузіка та інші. Що об’єднує цей відкритий для доповнення перелік людей? Їхню поезію ви без проблем можете знайти на просторах соціальних мереж. Нині для поширення своєї творчості не обов’язково йти в редакції періодичних видань чи видавництв, достатньо лиш зареєструвати акаунт у зручній для вас соцмережі. Через соцмережі, наприклад, поширював свою поезію Максим Кривцов.

Юлія Ілюха вважає, що соцмережі — це один зі шляхів самопросування — легкий і доступний усім. Письменниця звертає увагу, що ми вже маємо приклади, коли завдяки популярності в соцмережах дебютні книжки письменників були дуже успішними.

А на думку Валерія Пузіка соцмережі — найшвидший шлях знайти свою аудиторію і побачити реакцію на той чи інший текст. Схоже мислить і Остап Сливинський. Він вважає, що поезію та коротку прозу сьогодні можна розглядати як «літературу прямої дії», яка негайно реагує на те, що відбувається, і викликає такий самий негайний ефект — читацьку реакцію. Поет також підкреслює, що, серед іншого, у літератури, культури загалом, є важлива функція — будування спільноти. У важкі часи це — спільнота взаємопідтримки, яку можна знайти в тих же соцмережах.

«Я постійно бачу з коментарів і реакцій під віршами в соцмережах, якими потрібними людям є ці вірші, як вони розраджують, емоційно резонують, можливо, щось пояснюють. Як під віршами люди коментують одне одного, втішають, віртуально обіймаються. Може, це взагалі, найбільше, на що здатна література».

Про що нині пишуть

Розмова про поезію та війну не могла оминути постать молодого поета Максима Кривцова, який загинув 7 січня на фронті. У грудні у нього вийшла дебютна книга — збірка поезії «Вірші з бійниці». У своєму останньому пості у Facebook Максим зазначив, що 90% віршів зі збірки — про смерть. А на які теми загалом пишуть українські поети (і не тільки) нині?

Поети та поетка, з якими ми спілкувалися, так чи інакше згадують про теми, пов’язані з війною, і таких, за словами Валерія Пузіка, найбільше. Йдеться про теми смерті, відплати, втрати, дому, крихкості (як речей, так і почуттів), теми про безсилля, невартісність слів перед лицем смерті.

Проте, кожен виділяє й примітні для нього теми. Так, Юлія Ілюха наголошує на тому, що нині пишуть на біблійні й міфологічні мотиви, а Остап Сливинський каже, що часто пишуть про мову й зміни та злами, які у ній відбуваються, про те, як вона обростає бронею. А Валерій Пузік зазначає, що загалом пишуть про різні, і не тільки в поезії. Він виділяє дитячу літературу та її авторів: Віталія Запеку, Сергія Гридіна, Павла Матюшу.

Усі вони до того ж є військовими. Сам Валерій Пузік також, ще минулого року, дописав фентезі для дітей «Чорні футболки», але, за його словами, в ньому є події які можна ототожнювати з війною. Також автор ділиться своїми очікування:

«Особисто я чекаю на книгу репортажів від Павла Стеха, який зараз перебуває у війську. Дуже сподобалася його попередня робота «Над прірвою в іржі». Чекаю книгу Маркіяна Камиша, що воював за Бахмут. Його роман «Хазяїн» цього року має вийти друком в Україні. І він не про війну».

А саме поезія, на думку Валерія, повернулася до «базового рівня набору тем — любов, виживання, смерть».

Максим Кривцов та «нове Розстріляне відродження»

Повномасштабне вторгнення принесло тисячі смертей невинних українців, серед яких і представники української культури. Після смерті дитячого письменника Володимира Вакуленка, якого застрелили росіяни, українська письменниця Вікторія Амеліна, яка згодом теж загинула через російську ракету, видала його щоденник, написаний в окупації. У передмові до книги вона зазначила, що нині ми живемо в «новому Розстріляному відродженні», і це те, чого Вікторія боялася.


Читайте також: Без Вікторії Амеліної світ не побачив би щоденник Володимира Вакуленка — журналістка-розслідувачка


Після загибелі Максима Кривцова цей термін знову почав зустрічатися в заголовках українських медіа, але, як розповідала в етері Громадського радіо письменниця Ірина Цілик, зараз точаться дискусії щодо того, чи варто називати нинішніх загиблих діячів культури «Розстріляним відродженням», ставлення до цього спірне.

Про Максима Кривцова як поета воєнної доби ми попросили розповісти й Валерія Пузіка, і Остапа Сливинського, і Юлію Ілюху. Паралельно до цього було й інше питання: що не так з терміном «нове Розстріляне відродження», щодо якого вже скептично висловлювався Валерій Пузік.
Ось що про Максима та «відродження» розповідає Остап Сливинський:

«Максим Кривцов — це справді драматична доля, ще одне втілення нашої національної драми, яка триває вже багато століть. Більшість із нас точно відчули якусь архетипність його загибелі, те, як вона озивається в нашій колективній пам’яті про травму. Він не був великим поетом, але міг би ним стати, якби встиг. Ось у чому трагічність. Я не встиг познайомитися з ним, про що дуже шкодую. Але маю відчуття (зокрема, з його віршів), що одна з речей, яких він не любив, які були йому абсолютно не притаманні — це пафос. А формулювання «нове розстріляне відродження» — пафосне. Так, я знаю, що його вжила Віка Амеліна в передмові до книги Володимира Вакуленка, і вона мала на це право. Стосовно Володимира і в якомусь моторошному провіщенні — стосовно себе. Але його не варто вживати щодо всіх загиблих поетів, митців. Навіть стосовно Віки — я не вживав би його. Так, вона була цивільною, не носила зброю, але її не розстріляли обличчям до стіни, зі зв’язаними руками. Вона була вільною до кінця, вона боролася словом і дією. Так само Максим, Євген Гулевич, Андрій Гудима і багато інших, військових. Їх убили, але не «розстріляли». Мусимо бути уважними до слів. Коли ми кажемо «нове розстріляне відродження», то ніби зневолюємо себе. Потрібно залишити цей термін сталінським 30-м».

А ось своїми думками ділиться Юлія Ілюха:

«Я знала Максима 12 років, ми познайомились ще до війни. Не були близькими друзями, але спілкувались всі ці роки, і мені було водночас захопливо і страшно спостерігати, як із сором’язливого хлопчика-вегана він перетворився на поета війни. Бо, безперечно, як поета його сформувала війна. Я читала його ранні вірші війни й вірші, написані після повномасштабного вторгнення, і особисто для мене як поет за ці роки він надзвичайно виріс. Поети такого рівня мають ставати визнаними за життя, але він сам казав, що прославиться лише коли помре. Так і сталося, на жаль.

Мені не подобається термін «Нове Розстріляне відродження», бо він знову про жалість. А має бути про лють і ненависть».

А так про одного військового-поета розповідає інший, Валерій Пузік:

«Максим Кривцов знаковий поет України. Мені дуже шкода, що він не здобув за життя належної уваги та слави. Це поет на чиї слова впливала війна починаючи з 2014 року. І вона формувала його.

Ми познайомилися ще у 2012 році й тоді в нього була дуже світла і щира поезія, але вже починаючи з 2015 року в його текстах чорним почала, ніби плямами Роршаха, проявлятися війна. І війна не на відстані 600 км, а війна на рівні «нуля», коли до ворога дуже близько і його можна побачити власними очима. І ворог думає як вбити тебе, а ти — як його. Поета такої величини та таланту в Україні зараз немає».

А щодо «нового Розстріляного відродження» Валерій висловився лиш цитатою самого Максима: «Я стану класиком, лише якщо загину на війні».

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Поділитися

Може бути цікаво

Путін лише імітує зацікавленість у мирних переговорах — ISW

Путін лише імітує зацікавленість у мирних переговорах — ISW

22 хв тому
Втрати російських окупантів в Україні протягом доби зросли на 1080

Втрати російських окупантів в Україні протягом доби зросли на 1080

54 хв тому
До кінця липня ситуація в енергосистемі буде набагато важчою — Кудрицький

До кінця липня ситуація в енергосистемі буде набагато важчою — Кудрицький

10 год тому
Заяви Кемерона про полювання на російські нафтові танкери поки що є декларативними — Корольчук

Заяви Кемерона про полювання на російські нафтові танкери поки що є декларативними — Корольчук

11 год тому