Фото: Громадське радіо/Петро Юровчик
Там, де річка Луга впадає у Буг, є маленьке місто Устилуг. У літописах вперше Устилуг згадується 1150 роком. Тоді місто мало різні назви — Устілуг, Устилуг, Устілов, Устилугов, Усцилуг. Колись місто називалось Ружиямпіль, але ця назва не прижилася. Місто і до нині називають Устилуг. У середині XX століття Устилуг став прихистком для багатьох євреїв. Про корінне населення, якими євреїв запам’ятали місцеві, і скільки залишилось євреїв після Другої світової війни в Устилузі – у розповіді Петра Юровчика.
При в’їзді до Устилугу, як і вздовж усього українсько-польського кордону, видно оборонні споруди — ДОТи. Їх збудували ще до початку Другої світової війни. Ці залізобетонні споруди витримували німецькі снаряди. Устилуг був прикордонним містечком. У ньому проживало кілька національностей — поляки, українці. З початку Першої світової війни і аж до початку Другої місто було переважно єврейським. Тут була синагога, єврейська школа, аптека, лікар, більше сотні крамничок і магазинчиків. Усім цим володіли євреї. Місцева вчителька Лариса Боритюк досі пам’ятає єврейський побут і як нацисти почали винищення цієї нації. Мама пані Лариси працювала у військовій частині бухгалтером, батько був офіцером.
«Моя мама Тетяна Шварьова була дружиною офіцера Лоскутова Володимира Павловича. Коли вони одружилися, мені було дано моє прізвище дівоче Лоскутова. Вона розповідала: коли вони приїхали у 1937 році в Устилуг, то тут було ціле поселення євреїв. В Устилузі центральна вулиця була забудована єврейськими магазинами, де вони торгували різноманітним крамом. Мама говорила про те, що вони виїхали потім у Хмельницьку область. Що трапилося з цими магазинами під час війни? Певно, що вони були зруйновані ці магазини. Але, куди єврейське населення поділи, вона не знає. Мого батька забрали на фронт в 1941 році і вони повернулися сюди в Устилуг. Вона пам’ятає, що в цьому будинку, де тепер Устилузька лікарня, там є така забудова, де головний лікар знаходиться. В цій забудові переховувалось три сім’ї офіцерів — моя мама, Рибки і третю я не пам’ятаю сім’ю. Були такі німці, що приходили: «Таня скажи Йосипу чи як їх там звали тих хлопців, хай вони усією сім’єю тікають в ліс, бо завтра євреїв будуть вистрілювати. Каже: вивозити вас будуть і стріляти в лісі». Їх не зачіпали, хоч вони були офіцерські жінки. Німці знали, був один німець, який приходив до них. Вони йому супу дадуть, підгодовували його, бо він був дуже добродушний. Видно, що він потрапив на фронт не по волі, а по віку. Він попереджував, в які дні будуть їх стріляти. Однак, цей хлопець Йосип каже: ми не можемо втікати, адже лишається ще одна сім’я. Повезуть нас всіх у Володимир-Волинський. Мама йому розповідала: не у Володимир-Волинський Вас повезуть, а в ліс між П’ятиднями і Устилугом. Будуть Вас розстрілювати. Були і гетто єврейське у Володимирі-Волинському. Таке місце, де обгороджене було, їх там тримали, не годували. Люди, які жили на цій території — українці, росіяни, таємно підбиралися і підгодовували їх. Зрозуміли, що навколо були великі собаки – вівчарки. Стерегли їх. Чи всіх розстрілювали, я цього сказати не можу», — говорить Лариса Боритюк.
Чоловік пані Лариси — Арсентій Боритюк розповідає: під час Другої світової війни проживав у єврейському будинку, де було дві сім’ї — каже Арсентій Арсентійович. Жила там і родина директора млина. А навпроти був юденрат (єврейська рада), де збиралися євреї. Поруч була крамничка, де продавалася маца (прісний хліб із пшеничного борошна).
«У кінці юденрату була аптека. А навпроти були двоповерхові будинки, такі байраки. Майже на вихід з Устилуга до села Русов, то майже все було єврейське. За німців в цьому будинку юденраті зробили школу. Я сам ходив туди у цю школу, був Закон Божий. Вчителі були німецькі. На краю Устилуга торгувала Роза, то коли почали їх вже збирати, вона прибігла до нас. А моя мама завжди посилала мене до неї, замотає мені в платочок якихось яєць, а вона мені давала цукерки. Мама її тримала на горищі три доби, а потім вона каже, аби вас не підставляти, бо каже, що заб’ють. Вона забралася і пішла вночі у сторону села Залужжя. Але, вона більше не повернулася, мабуть її вбили. Збирали їх поліцаї, німці, ходили по хатах, забирали біля юденрату, а потім в машини і везли на П’ятидні. Я пам’ятаю ще як євреї ходили з тими круглими на плечах жовтими латками. Їм вшивали і вони вже нікуди не мали права відлучатися. Це як електронний браслет. Пам’ятаю нас дітей з 15 зібрали німці поліцаї і теж ведуть, а сестра залізла на горище і побачила, бо в нас було віконце на горищі. Ой, ой, ой, мабуть погнали. А нас погнали на сільпо. Там були кагати картоплі. І нас туди загнали перебирати ту картоплю», — згадує Арсентій Боритюк.
Війна… Снаряди рвуться, бомби падають. Все місто горить. 85-річна місцева жителька Ніна Рудь бачила таке:
«Бачила як з машин скидали їх. Привезуть, вишукують, рови викопані, поставлять їх і тільки построчать і все. Люди ходили дивитися, то казали, що земля отак ворушилася. Просто їх націю знищували. І вони казали самі, що зникли куропатви, а значить і наша нація зникне», — говорить Ніна Рудь.
Відтак, як центр Устилуга увесь був єврейським, то його одразу розбомбили. Такі спогади ще однієї співрозмовниці, місцевої жительки, 87-річної жительки Устилуга Єлизавети Савицької.
«Проживав в Устилузі, Губель прізвище було. Тоді як гнали через ті городи, то він забіг сюди. Тут його ж не сховаєш, то батько йому дав косу, дав йому їсти —сала, хліба, шапку насунув і пішов у поля. А з полів десь у села подався. Так він і врятувався, їхня сім’я поїхала у Польщу, а з Польщі поїхала вже у Швецію», — згадує пані Єлизавета.
Згодом цей врятований єврей надіслав подарунок татові Єлизавети Савицької — сорочку і краватку. Але, за часів Радянського Союзу, треба було за посилку багато платити. Сорочка не була того варта, але мусив заплатити і забрати — посміхається пані Єлизавета.
Єлизавета Григорівна Савицька — народилась у 1932 році у місті Устилуг у селянській сім’ї. Татова мама Єлизавета була полькою, а тато Василь — українець, був ковалем. Діди і прадіди жили в Устилузі з 1700-го року, переїхали в Устилуг з Любомля.
«Песса називалася, мала 5-ро дітей. Жили поблизу кордону, там була круп’ярня. Вони там жили, а після війни вони жили у землянці. Але, німці уже були, то вони втекли до Білого Бугу, де були зарослі. І тоді я, мама і мамина сестра варили їсти, а я їм туди носила. І залишала в тих корчах, а вони собі забирали. Я цілий тиждень туди носила. Потім вони кудись поділися, не знаю куди. Чи їх зловили, чи вони може в села подалися», — говорить Єлизавета Савицька.
В Устилузі проживав лікар Музиканський, сам єврей. Він допоміг багатьом уникнути смерті. Німці не встигли його забити — розповідає корінна устилужанка Єлизавета Савицька.
«Акушерка була єврейка, лікар Музиканський був також єврей. Він приїхав із Росії і був засланий як шпигун. Але, він працював як лікар. Пам’ятаю як гнали їх, як вони всі втікали. Там через наш сад втікали на Білий Буг. Лікар Музиканський виїхав у Коритницю, село таке. Там було багато євреїв, а воно було типу містечка. Але, потім як німці усіх загнали туди на окописька. То потім його привезли, він як лікар, вколов собі той стрихнін. Вбив себе і дружину. А дитина, хлопчик, залишився жити. І цього хлопчика привезли сюди, де магазин, тут була комендатура німецька. Потім в садку валявся його одяг. Дитину він не міг отруїти, а себе і жінку отруїв. Потім його поховали, де школа, де ті окописька. Німці євреїв ловили, ті поліцаї. А поліцаї були і поляки, і українці. То вони втікали, але їх ловили і на П’ятидні возили.
–Вони розповідали, як їх розстрілювали?
-Пороздягали, що ліпше забрали, і розстрілювали. Там були викопані рови».
Ідеш сьогодні вуличками історичного Устилуга і, навіть, не уявляєш, що колись ця місцина була єврейським кладовищем. Його ще називали окописька. Місцеві розповідають: воно було обгороджене і займало територію теперішньої загальноосвітньої школи аж до центральної дороги. Вийшовши на центральну дорогу погляд зосереджується на будинках, у яких жили колись євреї. Продовжує Ніна Рудь.
«Прийдуть офіцери, соломи постелять і лягають. Ті гвинтівки покладуть де-небудь. А мій дід їм каже: щось ви полягали, а тиї «марусі» (гвинтівки) коло себе поклали. Ай, то ми відповідаємо за нього, не стали дідові розказувати. Дід каже: хай лежать тиї гвинтівки. Рано, 4-та година, бабушка встала, а в нас вікно було якраз на Устилуг, глянула…а там червоне зарево. Каже: вставайте! «Устилуг горить!» І вони зірвалися бігом. А в лісі у Тростянці стояли військові — на навчаннях були. Вони кажуть, а як нам перейти на іншу сторону? Дід каже: там ось кладка і йдіть собі. Як вони вийшли туди, де зараз євреї поховані, де в П’ятиднях той пам’ятник, казали, що там фільварок, бо там колись жив пан. Як вийшли на той фільварок і викинули три ракети. Налетіли літаки, та як стали ліс бомбити. То там такого все мішалося. Там стільки тих солдатів побили, що страшне скільки їх було. Можливо хтось і вцілів, а може й ні», — згадує жінка.
У селі П’ятидні Володимир-Волинського району розташований меморіал жертвам Голокосту. Тут на відстані 200 метрів від монументу, знаходяться три братські могили, де поховано 25 тисяч євреїв з міста Володимир-Волинський і району, які були закатовані нацистськими загарбниками в 1942-1943 роках.
За даними Волинської обласної комісії з обліку збитків нанесених німецько-фашистськими загарбниками, до війни в Устилузі було 1500 дворів, де проживали приблизно 5000 людей. В 1941 році німецькі окупанти спалили 1400 дворів Устилуга. Загинуло 600 людей, а в 1941-1942 роках німцями було знищено ще приблизно 3500 людей єврейської національності. І лише невелика дещиця євреїв врятувалася. Всього в 1941-1944 рр. в Устилузі загинуло 4100 людей. Це – дані з Державного архіву Волинської області.
Сьогодні в Устилузі здебільшого проживають українці, росіян залишилося мало, євреїв – немає, ще є п’ятеро білорусів.