У гостях програми — очільниця гуманітарної організації «Блакитний птах» Анна Мокроусова.
Анна Мокроусова — українська правозахисниця, психологиня та співзасновниця «Синього птаха», організації, яка відслідковує інформацію про мирних жителів, викрадених чи зниклих на Сході України, та надає психологічну, правову та гуманітарну допомогу їхнім родинам. У 2014 році на початку війни на сході побувала у полоні бойовиків. Анна — вимушена переселенка, вона родом з окупованого Луганська.
Ігор Котелянець: Уже понад рік у нас не було обмінів, коли з полону і з тюрем повертаються українці. Чи поменшало у вас запитів у зв’язку із цим?
Анна Мокроусова: Ми не відокремлюємо допомогу окремо людям, які безпосередньо пережили полон, від допомоги всій родині таких людей. Мені здається, що і держава не повинна це відокремлювати, адже коли людина пережила полон, її близькі так само переживають травматичні події. І коли людина виходить з полону і зустрічає своїх рідних, вони дуже часто не знають, як бути один з одним, бо це жахіття змінило всіх.
Ми намагаємося підтримувати родичів полонених ще коли їхні рідні перебувають у полоні, підтримувати їх під час звільнення, і потім після звільнення ми працюємо з усією родиною.
Ігор Котелянець: Тобто, доки людина перебуває у полоні, родина психологічно повинна готуватися до її повернення додому? Адже після повернення і людина вже інша, і родина вже інша?
Анна Мокроусова: Іноді родина навіть не знає, як дожити до цього звільнення. Мало уваги приділяють темі полонених, але взагалі ніхто не говорить про стан їхніх родичів на волі. По-перше, вони не просто сидять і чекають. Якщо це окуповані території, то їх теж затримували, катували, їм погрожують, за ними слідкують, тобто вони постійно перебувають у стані небезпеки. Мало того, вони самі про себе не говорять, бо їм здається, що це соромно — відчувати страждання, бо не їм погано.
Наша задача як психологів — допомогти цим людям жити. Інколи ми слідкуємо, чи вони взагалі їдять, особливо, коли затримання сталося нещодавно, ми допомагаємо з медикаментами.
Наталія Каплан: А як ви допомагаєте пережити родичам оці перші моменти, коли людину тільки посадили?
Анна Мокроусова: Якщо чесно, мені б дуже хотілося дати якийсь телефон державної служби, але я не можу цього зробити, бо його не існує. Тому я раджу дзвонити нам, бо нам не все одно. Ви казали, що обмінів вже давно не було, але в нас не стало менше роботи, тому що людей постійно беруть у полоні і їхні родичі нам постійно дзвонять. Тому дзвоніть на телефони «Блакитного птаха» (психологічна допомога — +38095-016-26-22; +38066-984-32-35). Ми точно будемо разом, ми перевіримо, чи всі документи оформлені і подані правильно, і ми точно будемо поряд. Інколи родичі полонених не можуть звернутися навіть до найближчих друзів, бо їм так боляче і так страшно, що найближче оточення їх не витримує. Тому вони опиняються в самоізоляції, адже не можуть поговорити ні з ким. Мені б дуже хотілося, щоб була якась державна підтримка, я мрію про те, що вона колись з’явиться.
Ігор Котелянець: Я пам’ятаю ще одну проблему: коли твого родича щойно ув’язнили, коли російська пропаганда розповідає історії про терориста і шпигуна, виявляється, що твої близькі, родичі не готові тебе підтримати в цей момент, адже подекуди люди пристають на російську пропаганду, вірять у неї. Чи стикаються родичі полонених із такою проблемою і як це пережити?
Анна Мокроусова: Варто нагадати, що всі наші полонені — на нашій землі, не на чужій. Тобто і Крим, і Донбас — це наші окуповані території. Так, на наших територіях іде пропаганда і люди піддаються цій пропаганді. З цим явищем зустрічаються дуже багато родичів полонених. Що з цим робити? Це не завжди дуже важливо, коли стосується знайомих, однокласників тощо, але це стає проблемою, коли це стосується найближчих родичів. Але якщо ми говоримо про мешканців окупованих територій, то вони після звільнення вже не залишаться вдома, вони змінять своє місце проживання і оточення.
Ігор Котелянець: Коли людина опиняється на волі, здавалося б — хепіенд. Що далі відбувається з цими людьми насправді?
Анна Мокроусова: А далі люди ще довго не можуть усвідомити, що вони вільні. І це дуже страшно. Нібито людей звільнили, але вони залишаються психологічно в полоні, бо їм треба це ще пережити. Так, є державна підтримка, починаючи з 2017 року держава надає медичну підтримку, але законного підґрунтя цьому немає, тому ми не знаємо, чи буде така підтримка і надалі.
Ігор Котелянець: Якщо це люди з окупованих територій, де вони живуть і на що вони живуть?
Анна Мокроусова: Це питання ми ставимо вже котрий рік війни, але я не знаю, чи ставлять це питання у державних органах. Якщо це офіційне звільнення, то спочатку люди живуть два тижні в лікарні. Після цього, починаючи з 2019 року, людям надають гуртожитки. До цього моменту не було навіть цього. Чому немає нормального фінансування? Тому що немає закону. В українському юридичному полі немає таких людей як заручники, тому і фінансування дуже важко отримати.
Ці люди звертаються до громадських організацій, до знайомих, інколи живуть разом, аби не жити на вулиці, а дехто живе і на вулиці, якщо не знає, куди звернутися. Проте це не все. Людей катували і є дуже багато фізичних наслідків, тому часто двох тижнів обстеження недостатньо.
Деяким людям після полону треба нагадувати, як жити. Нам полонені розповідали, що вони не могли пригадати, як переходити дорогу. Тому ми розуміємо, що часто не просто треба сказати людині, що їй робити, а взяти за руку і показати, як це робити.
Ігор Котелянець: Ви згадували про відсутність правової бази для допомоги полоненим, і є відповідний законопроєкт, який лежить в Офісі президента з 2019-го року, проте ніяк його не виносять у сесійну залу. Як ви вважаєте, що змінить ухвалення цього законопроєкту?
Анна Мокроусова: Ми знаємо, що цей законопроєкт не вирішить всіх проблем, але він визнає, що такі люди існують. Сьогодні люди, які пережили полон, мають звертатися в комісію, де їм дають довідку, що вони пережили полон, і це абсурд. А ще ця комісія може не визнавати тебе полоненим, бо є якісь загадкові списки СБУ. І це страшно. Принаймні цей закон виправить цей абсурд. Також у цьому законі передбачені якісь елементарні соціальні гарантії, медична допомога, можливість перекваліфікації.
Наталія Каплан: Як суспільство може допомогти людям, які вийшли з полону?
Анна Мокроусова: Як би це не виглядало пафосно, то коли ми зустрічаємо таких людей з літака — для них це дуже важливо. Окрім цього, це бачать по телевізору ті, хто ще залишається в ув’язненні. І попри ту пропаганду, коли їм кажуть, що в Україні вас ніхто не чекає, ви нікому не потрібні, вас посадять у підвали, вони розуміють, що це все неправда.
Друге — важливо не ставитися до цих людей, як до якихось «не таких». Це люди, які вижили. Не варто їм ставити запитання про те, як їх катували, що з ними було, але коли люди самі розповідають, слід спробувати вислухати ці жахіття і не закривати вуха. Не відсторонюйтесь від таких людей.
Якщо людина після полону звертається по допомогу, треба не тільки підказати, а й фізично допомогти. Можливо, людина не пам’ятає, як у магазині скупитися. Або вона боїться темряви, якщо жила у комендантському часі. Не залишайте їх самих.
Багато з цих людей говорить російською, адже до полону на окупованих територіях усі говорили російською. Але вони жили там заради України. І коли ми їх тут зустрічаємо українською, для багатьох це важливо. Українська мова для них — це скарб, за який вони там боролися, незважаючи на те, що вони російськомовні.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.
Створення цієї програми частково або повністю фінансується в рамках Фонду Прав Людини Посольства Королівства Нідерландів. Зміст та думки викладені в цьому випуску програми є відповідальністю авторів та не обов’язково відповідають позиції Посольства.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS