«Місто з ефектом нейтронної бомби». Як Львів розповідає про трагедії минулого

«Місто з ефектом нейтронної бомби». Як Львів розповідає про трагедії минулого

Місто барів — і місто меморіалів. Щороку Львів відвідують мільйони туристів. Дехто обмежується прогулянками старим кварталом, частуванням у барах та підйомом на Високий Замок. Дехто — прагне дізнатися про минуле, про долю містян у ХХ столітті. Журналіст “Громадського радіо” вивчив, як відтворюють львів’яни згадки про тоталітарне минуле.

Від розважального до трагічного Львова часом треба пройти лише 20 метрів. Ресторан «Дім легенд» на Староєврейській вулиці — одна з цікавинок міста. Увечері туристи дивляться шоу на фасаді: над головами глядачів їздить маленький трамвай, а дракон пихкає піротехнічним вогнем. 

Гастропаб «Дім легенд». Фото з Facebook-сторінки закладу

Поруч — залишки спалених нацистами синагог. На сучасних вулиці Староєврейській та Арсенальній площі раніше стояли дві синагоги та навчальний дім для юдеїв Бейт Гамідраш. До початку другої світової війни третина львів’ян була євреями. Дослідники говорять і про 90, і про 135 тисяч євреїв у місті. Скільки з них врятувалися під час Голокосту, теж достеменно невідомо, говорить дослідниця історії євреїв Галичини Олена Андронатій

«Називають 600, 800, 1000, 2000.  Складність порахувати є не тільки тому, що євреї не люблять, щоб їх рахували, але й насправді частину дітей віддавали в християнські родини, тим дітям вже не казали, що вони євреї. По-друге, острах людей говорити, що вони євреї, не всі зголосилися. Є ще одна ситуація, що деякі євреї записалися поляками після війни», — пояснює науковиця.

Руїни синагоги «Золота Роза». Фото пресслужби Львівської міської ради

Синагогу «Золота Роза» наприкінці  XVI століття збудували за гроші купця Іцхака Нахмановича. Приватна культова споруда була більшою за міську. Зараз фундамент Бейт Гамідрашу за периметром закритий білим мармуром. За парканом — законсервовані руїни «Золотої Рози». 

«Відповідно до вимог ЮНЕСКО, повністю всі роботи, які тут зроблені, можуть бути в будь-який момент демонтовані і синагогу можна відбудувати», — каже Олена Андронатій.

Частину площі, де раніше стояла велика міська синагога, зараз займає кафе «Під золотою розою». Екскурсоводи в ознайомчих маршрутах часом не розповідають про «Простір синагог», щоб не перевантажувати гостей міста. Журналіст із Мирнограда Донецької області Максим Забеля у Львові буває часто. Але вперше заглибився в його історичні драми. 

«Зовні це дуже гарне, гостинне місто, з чудовою архітектурою в якому є безліч можливостей, щоб провести час. Для мене стало великим відкриттям, що за цією зовнішньою привабливою картинкою ховається дуже драматична історія жителів цього міста», — зізнається Максим.

Занурити журналістів з інших українських міст та Білорусі у львівську історію ХХ століття вирішили Мінський міжнародний освітній центр та Український католицький університет.

«Місто з ефектом нейтронної бомби», — описує Львів того часу доцентка Українського католицького університету Ірина Старовойт.

Роки другої світової для архітектури відбулися з мінімальними ушкодженнями. Населення ж змінилося на 90%. Меморіал жертвам Голокосту на проспекті В’ячеслава Чорновола — ще одна згадка про вбитих євреїв. Тут розпочиналося львівське гетто. 

«Львів є одним з тих міст, яке є не тільки вододілом не тільки між Балтикою і Чорним морем, але воно є вододілом між двома видами Голокосту — Голокосту крематоріїв і газових камер та Голокосту куль, Голокосту, де найбільша частина людей була просто зібрана на масові вбивства», — розповідає Ірина Старовойт.

Музей «Територія терору»

Навпроти — музей “Територія терору”. Експозиція розповідає про в’язнів гетто і Янівського концентраційного табору, а також про радянську пересильну тюрму, що була поруч. Музей розташований впритул до залізниці, слова наукового співробітника Андрія Усача час від часу глушать потяги. 

Залізниця біля музею

«З одного боку це заважає, з іншого боку створює певну атмосферу, нагадуючи, що залізниця теж була засобом масового насильства», — реагує Андрій Усач.

У пересильній тюрмі радянська влада збирала майбутніх в’язнів ГУЛАГу, але не тільки їх, розповідає співробітник музею.  

«Також у цій пересельній тюрмі були люди, над якими ніякого суду не було: родини членів ОУН-УПА, сім’ї греко-католицького духовенства, Свідків Єгови, заможне селянство, куркулі так звані, яких просто зсилали у віддалені райони Радянського Союзу».

У дворі музею — так званий “столипінський вагон”. Подібні радянська влада використовувала для висилки людей. Остання хвиля депортацій у Львові була в 1949-1952 роках. 

«Столипінський» вагон

«Тут були трьохярусні нари, ставилася така буржуйка. У літній період її не було. Туалету не було — або ставили ведро, або робили дірку в підлозі. Зимою, зрозуміло, задувало, неможливо було бути в такому холоді. Везти людей в таких умовах могли і місяць, на станціях дозволяли виходити та щось купити», — говорить Андрій Усач.

Нагадування про сучасних політв’язнів в музеї «Територія терору»

Напис на вході в музей «Свободу українським політичним в’язням» — місток між репресіями минулого та сучасними російськими процесами проти українських громадян. Політичним в’язням минувшини присвячений інший музей — “Тюрма на Лонцького”.

Вхід до музею «Тюрма на Лонцького»

Раніше це був слідчий ізолятор трьох окупаційних режимів — польського, нацистського і радянського, пояснює завідувачка експозиційного відділу Вікторія Садова. Ми переступаємо поріг і входимо в кімнату, де наглядачі обшукували арештантів. 

«У чоловіків забирали шнурівки від мештів, пасок і навіть зрізали гудзики на штанах. На шнурівках можна було повіситися, скоротівши собі життя перед тим, як слідство довідається від тебе інформацію. Навіщо обрізати гудзики? А для того, щоб принизити людину. Людина, яку змусили притримувати штани, вже зломлена, не панує над ситуацією,  — пояснює екскурсоводка.

Стіни музею «Тюрма на Лонцького»

Пошарпані стіни, облізла фарба, темний підвал — у такому вигляді музей отримав приміщення в 90х роках. Науковці зберегли інтер’єр як головний експонат. У приміщенні для обшуків Вікторія Садова годину розповідає про відомих в’язнів — Степана Бандеру, брата і сина Романа Шухевича, онуку Івана Франка — Віру. Камери тюрми, розрахованої на півтори тисячі людей, завжди були переповнені, розповідає Вікторія Садова. 

Вхід в одну з камер

«Лягти немає, як. Треба, щоб всі стояли і один лежав. Удень лежати заборонено. За порушення режиму — карцер. Карцер — це утримання в холодній, тісній цементній камері, де немає денного світла»

Білим співробітники музею виділили площу камери, в якій мав розміститися один в’язень

Історик Олександр Зінченко додає атмосферності. 

Багато з вас, я чув, казали: «Ми вже годину стоїмо, це важко». Уявіть собі, що коли ти в камері, ти стоїш 12 годин».

Одну залу «Тюрми на Лонцького» співробітники оформили оголошеннями з газет про розшук людей

22 червня 1941 року нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. НКВС почаав у в’язницях масові розстріли. У «Тюрмі на Лонцького» вбили 1600 людей. Загалом у тюрмах України стратили 24 тисячі в’язнів. Родичи ж шукували рідних через газети. Ось одне з подібних оголошень:

«Байтала Володимир, уроджений 1910 року. Арештований у лютім 1940 р., перебував у Бригідках, камера 46, правдоподібно до 26 червня 1941 року. Хто знає щось про нього, зволіть повідомити сестру».

Про розстріл в’язнів тюрми на Лонцького місто дізналося, коли прийшли нацисти. Нові господарі Львова пропагували, що винні у масовому вбивстві євреї, бо їх було багато серед радянської влади. Стільки жертв, як було розстріляно у тюрмах, львів’яни не бачили з початку другої світової війни в 1939 році, розповідає Олександр Зінченко. 

«Це була якась така передишка на півтора року, аж тут починається наступний етап другої світової — німецька агресія проти СРСР, і тут льв’яни бачать ось це. Коли тут більш, ніж півтори тисячі лежить, коли в Бригідках ще тисяча, разом у самому Львові дві з половиною тисячі, якщо я не помилаюся. Це був жах. Оскільки це найближчі люди дуже часто, був абсолютний шок, який в тому числі спровокував пізніше масові беспорядки і так званий Львівський погром 1 липня 1941 року».

Доцентка Українського католицького університету Ірина Старовойт каже: недовіра між львівськими євреями і неєвреями існувала десятиліття після другої світової. Розповідає, як виїжджали радянські євреї у 80х роках, коли Радянський Союз дозволив еміграцію. 

«Вони тут залишали свої могили. І знаєте, як вони їх залишали? У кованих клітках. Велетенських, бо часом пам’ятники були немаленькі. Ще й закритих на замки. Як я розумію, вони захищалися від потенційного вандалізму. Це показує рівень недовіри. Я не знаю, чи аж стільки антисемітизму тут було, чи все-таки ця фобія була перебільшена. Чому я кажу “перебільшена”? Бо ті клітки стоять непорушні».

Останнє місце у Львові, яке показує Ірина Старовойт — пам’ятник розстріляним польським професорам на Вулецьких пагорбах. Репресії проти польської професури почала радянська влада в 1939-1940 роках, а тих, хто вцілів, у липні 1941го розстріляли нацисти — разом із дружинами, а часом і з онуками. Біля пам’ятника польським професорам Ірина Старовойт пояснює: від хвиль репресій ХХ століття місто втратило значно більше, ніж це може здаватися. 

Пам’ятник розстріляним польським професорам

«Людей знищили як потенційні книжки, людей знищили як потенційні винаходи, людей знищили разом із тим, що вони могли дати для цілого людства».

За минулий рік у Львові побували 2 мільйони 200 тисяч туристів. Музей “Тюрма на Лонцького” щороку відвідує 20-25 тисяч людей. 

«Місто з ефектом нейтронної бомби». Як Львів розповідає про трагедії минулого
0:00
/
0:00

Останнi новини