Ольга Савіна/Фото: Зоряна Шевченко/Громадське радіо
Ольга Савіна — маріупольчанка, яка понад два місяці провела у сховищах заводу «Азовсталь». Її разом з іншими евакуювали у травні. Проте син разом із дружиною та онукою залишились на окупованій території. Зараз жінка знайшла прихисток на Прикарпатті.
Пенсіонерка з Маріуполя Ольга Савіна понад два місяці жила у підземеллях «Азовсталі». Вона побувала у двох бункерах, а з особистих речей мала з собою лише ліки від цукрового діабету запасом на три місяці. Порятунком для, як каже Ольга, в’язнів бункерів, стали запаси води працівників заводу.
«Нас урятувало те, що у всі цехи завезли мінеральну воду на літо. Її завозили упаковками. Й хлопці знаходили то у тому цеху, то у іншому — і носили цю мінеральну воду. На ній їсти готували. Хтось умивався. Хтось зуби чистив. Так що, ми пили. А купатися — ми не купались. Голову не мили. Так ото: хто крадькома візьме води — та й помиє голову», — говорить жінка.
Цією ж водою мили посуд. Їжі спочатку було вдосталь. Згодом їли переважно воду з макаронами — так званий суп, щоб не померти з голоду. Найважче було дітям, пригадує Ольга:
«Хліба шматочок маленький давали. Вона жує-жує, а потім збирає крихти і каже: «Я знаю ціну хлібу, а раніше я не їла». І — хап крихти. Тарілки були чисті: ніхто нічого не лишав. Спочатку хоча б каша була з тушонкою. А потім якийсь суп: макарони якісь там плавають — так, щоб з голоду не вмерли. Чаю та кави було достатньо, бо кожен працівник або бригади приносили їх та цукор на свої робочі місця. І хлопці ходили, шукали собі сигарети і знаходили ці каву, чай, та й приносили їх до бункерів. Чай курили. Знайте: чим дорожчий чай, тим краща сигарета».
Жінка розповідає, що на «Азовсталі» було 36 бункерів. Чи в усіх були люди — невідомо. У найближчих до того, де ховалася жінка, були. Ольга каже, що з одного сховища цивільні просто зникли:
«Коли наші хлопці прийшли туди, то кава гаряча була. Паспорт лежав на столі. А людей не було. А серед них було двоє поранених. Де вони ділись — ці люди? Ніхто не знає».
Читайте також: «Не можу відпустити Маріуполь»: розповідь місцевої жительки про життя у місті та волонтерство
Евакуювали людей із бункера після того, як у сховище влучила бомба. Ольга пригадує, що п’ять поверхів над підземеллям просто «склалися» від вибуху та завалили сходи. Другий вхід у їхнє «житло» був завалений раніше. Тож вибиралися по уламках стін та стелі.
«Поклали алюмінієві драбини, які знайшли у цеху. Прибили до дошок цвяхами. Піднімалися цими драбинами. Дуже страшно. Моя онучка прямо вискочила, діткам — нічого. А от такі як я…», — розповідає пані Ольга.
Евакуаційний автобус не мав ані вікон, ані дверей. Його не обстрілювали. Ольга пригадує, що під час цієї поїздки роздивлялася навколо: завод та прилеглі житлові райони знищені вщент.
«Він віз то на двох колесах, то — на чотирьох. І всі мовчали: жодного звуку — ні діти, ні військові, які з нами були. І, коли нас вивезли з заводу, таке відчуття було — жах. За ці 15 хвилин, які нас везли по заводу, проноситься перед тобою усе життя. І ти думаєш: «Куди я потрапила і що зі мною зробили?» Вийшли з автобусів — і побігли в оонівський автобус. А я — остання. Іти не можу — у мене цукор, я ще й з паличкою», — каже жінка.
Під час фільтрації російські окупанти заборонили маріупольцям спілкуватися з іншими людьми на території табору. Їх поселили в окремий намет. На обід чи до вбиральні ходили під конвоєм. Ольга пригадує, що молодших жінок та дівчат роздягали, старших — лише опитували:
«Питали: «Как вы относитесь к русскому народу?» Я кажу: «К русскому народу я отношусь нормально, а вот к правительству у меня есть вопросы». І більше мені жодних питань не ставили. Вона (працівниця фільтраційного табору — ред.) вивернула мою сумку, каже: «А что это такое?» А там пакет. Я кажу: «Документи на дім». Вона витрусила (те, що залишилося у сумці — ред.): «А что это такое?» А ФСБшник стоїть наді мною. Я кажу: «Это ручка паркеровская. И чтоб заправлять ее». Вона: «Да?» А він: «Да она не знает, что это такое». Вона з «ДНР», а він — росіянин».
Читайте також: «ЗСУ йдуть»: у Маріуполі на залізничному вокзалі з’явився патріотичний напис
Фільтрація тривала дві доби. Ольга каже, з їхньої групи ніхто під час неї не постраждав. Щоправда, на підконтрольну Україні територію змогли виїхати не всі.
«Фільтрацію пройшли всі. Але одні залишились у «ДНР». Не тому, що вони прихильники. У них прописка тих сіл, які біля Маріуполя і контролювалися «ДНР», але на роботу вони ходили на «Азовсталь». Але їх мало: у одного тато залишився там старий. І прописка. Він залишився там. Але добровільно ніхто не залишався», — розповідає Ольга Савіна.
Ольга згадує про загиблих у Маріуполі: їх було дуже багато — у будинках, підвалах. Тіла лежали вздовж доріг. Сама вона також втратила рідних. Поховали їх у червні, бо до того окупанти не пускали на їхню вулицю людей. Офіційний дозвіл від окупантів для поховання на кладовищі — 17 тисяч гривень за місце.
«Їх четверо, а кісток — склали в один мішок. Поховали і написали три прізвища. А прізвище дівчинки не знали. Знали, що вона — Шурочка. І написали: «Шурочка». А безіменних, чиїх прізвищ не знали, ховали так: траншею риють і ніби у вісім поверхів клали мішки. Вже ніхто не дізнається їхніх імен», — розповідає Ольга.
Зараз жінка живе на Івано-Франківщині у будинку милосердя — так перейменували колишній геріатричний пансіонат. Диспетчерка «Азовсталі» з 28-річним стажем не має зараз роботи або хатніх справ. Тож, читає новини зі свого рідного міста й мріє про зустріч із сином та онукою, які залишилися на окупованій території.
Зоряна Шевченко, Івано-Франківськ, Громадське радіо
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS