«Ми не могли забрати з моргу понівечене тіло сина» — мати загиблого захисника Маріуполя

Денис Кирилюк — двадцятирічний захисник Маріуполя, який загинув у березні 2022 року. Пораненого бійця взяли у полон бойовики так званої «донецької народної республіки». Що з ним сталося потім — достеменно невідомо. Про те, як забирали рідні понівечене тіло свого захисника, розповіла мама героя — Світлана Кирилюк.

---

У 2016 році родина Світлани Кирилюк переїхала до Одеси з Маріуполя. За рік син Світлани виявив бажання вступити до місцевого електромеханічного коледжу. Ще під час навчання у закладі освіти Денис пішов в армію.

«На третьому навчальному році син вирішив, що піде служити в армію. Після строкової служби підписав контракт зі Збройними силами України. Він служив старшим солдатом, старшим навідником самохідної артилерійської установки», — розповідає мама загиблого бійця.

За її словами, перед самим початком повномасштабного вторгнення, наприкінці 2021 року, Денис перевівся служити з Львівщини до Маріуполя.

Полон

24 лютого Світлана зустріла в Одесі з донькою, а син — на передовій. Як і в більшості історій, жінка не могла часто говорити з сином, бо у Маріуполі з перших днів точилися жорстокі бої.

«Він рідко виходив на зв’язок. Нічого телефоном не розповідав, бо не можна було. Лише знали, що він там. Розповідав, що допомагали цивільним — привозили воду», — каже Світлана.

Про поранення сина мати дізналася від своїх рідних, які жили у Мангуші. Зазначу, що станом на середину березня 2022 року цей населений пункт був вже окупований російськими військами.

«Мені подзвонили й повідомили, що приходила сусідка до моїх батьків і сказала, що мого сина привезли до лікарні з важким пораненням. Батьки поїхали туди й змогли побачити рідного онука. Мама розповіла, що тримала його за руку, яка була дуже холодною. Він втратив багато крові через поранення у черевній порожнині та в районі стегна. Денис казав, що йому дуже боляче. Весь час втрачав свідомість від болю», — згадує жінка.

---

Читайте також: «Лежу, на тілі пухирі від опіків. Якби не командир, не знаю, що б зі мною було»: танкіст із Мелітополя про свій рік війни

---

Того ж дня, 26 березня, окупанти перевезли хлопця до лікарні у Донецьку. За словами жінки, вони, мабуть, не знали, що хлопець військовий, бо коли привезли його до лікарні у Мангуші, він був голим та без документів. Він лише сказав, що підірвався на міні.

«Далі ми почали шукати якихось давніх знайомих з окупованого Донецька, бо подзвонити з підконтрольної території туди було не можливо технічно. Зв’язок пропадав весь час. Про те, що мій син вже помер, я дізналася через вісім діб. Що сталося у тій лікарні — я, мабуть, ніколи не дізнаюся. Найгіршим було те, що я не могла потрапити туди через бойові дії, які велися навколо міста. А весь цей час мої батьки намагалися зробити спеціальні перепустки для того, аби забрати тіло онука до Мангуша для поховання», — каже Світлана.

«Моя мама півроку бачила перед собою його тіло»

Як згадує мати загиблого, батьки розповідали їй, що змогли забрати тіло лише з другої спроби. В окупованій частині Донецької області одразу з’явилися проблеми з бензином, готівкою, рідні довго не могли потрапити в Донецьк на впізнання. До того ж їм сказали, якщо через 10 днів не забрати тіло, то його поховають у братській могилі.

Через те, що під час першої спроби представники терористичної «ДНР» не пропустили без ще одного додаткового пропуску рідних, батьки Світлани ледь встигли на 10 день потрапити до моргу.

«Тіло віддали, бо батьки сказали, що він не військовий, а просто йшов вулицею та наткнувся на міну. Так звана процедура впізнання була на вулиці. Тіло сина лежало просто неба. Моя мама півроку бачила лише перед собою ту картину — його чорне тіло від трупних плям та відкриті рот та очі. Також вона ще в Мангуші помітила, що на голові Дениса були великі гематоми та синці, хоча у довідці про смерть, яку дали батькам у Донецьку, було сказано лише про мінно-вибухову травму тулуба та кінцівок з ураженням внутрішніх органів. Є ймовірність, що його ще й били там», — говорить мати загиблого героя.

Могила сина

Захисника поховала рідні в окупованому Мангуші. Вже пройшов рік з тієї страшної звістки, але через окупацію мати досі не могла побувати на могилі рідного сина.

«Він народився у таку магічну дату — 20.02.2002. Його доля точно не мала бути такою. Переглядаючи фото, я дотепер не вірю, що ніколи більше його не побачу», — говорить Світлана.

Ксенія Новицька, Громадське радіо

---

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.

---

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS