Ми ніби поставили паркан і не хочемо знати, що за ним — правозахисниця про діалог з жителями Донбасу

Громадське радіо продовжує цикл передач «Відверто про війну». Ми говоримо про медійників у зонах конфліктів і те, як війна змінює світосприйняття.

У п’ятому випуску говоримо про роль діалогу в сучасному українському суспільстві і про те, яку роль у цьому відіграють журналісти. Щодо України – сфокусуємося на діалозі між жителями окупованих територій та іншою частиною України.

Наші співрозмовники:

– журналістка Марина Курапцева;

– правозахисниця, медіатренерка Лариса Денисенко;

– журналіст із Росії Аркадій Бабченко

У 2017 році у Верховній Раді були зареєстровані щонайменше три законопроекти, щодо так званих колаборантів.

Нардеп від «Народного фронту» Ігор Лапін 9 березня 2017 року зареєстрував законопроект 6170 «Про Заборона колабораціонізму». Законопроект 7425 «Про захист української державності від проявів колабораціонізму» було зареєстровано 20 грудня 2017 року. А 28 грудня був зареєстрований законопроект Наталії Веселової «Про встановлення справедливості та покарання винних у воєнних злочинах по подіям на території Донецької та Луганської областей».

Природно, що вони викликали питання у переселенців. Люди намагалися зрозуміти: чи підпадають вони під визначення «колаборант» відповідно до цих законопроектів.

Зацікавилася ними і журналістка Марина Курапцева. Вона із Донецької області. У бажанні розібратися, вона занурилася у цю тему. Сьогодні у своїх статтях вона багато пише про необхідність діалогу з жителями окупованих територій.

«Деяка частина людей вважає, що закінчення війни — це початок миру. Я вважаю, що тоді все саме «цікаве» і почнеться, включаючи розуміння того, що це мілітаризована зона, що триватиме розмінування, що контроль за потоком зброї та інших речей, включаючи НЗФ, будуть там ще тривалий час. Мені здається, про мир потрібно починати говорити зараз, тому що тоді це буде запізно. Тобто, на той момент, коли закінчиться війна, ми повинні розуміти, хто буде працювати, хто буде займатися дитячими садами, школами, лікарнями, якщо люди, налякані перспективами стати зрадниками, злякаються і кудись», — говорить журналістка.

Час від часу в особисті повідомлення Марині пишуть і різкі зауваження. Окремим читачам здається, що вона виступає за звільнення від відповідальності бойовиків. Але у журналістки на це є чітка відповідь.

«Мені здається, важливо розуміти, що ніякого діалогу з тими, хто тримав у руках зброю, не може бути. З ними нема про що говорити. Це правопорушники, з якими треба говорити на підставі законних процедур, яких у нас чимало. Набагато важливіше говорити з тими, хто є медсестрами, наприклад, прибиральницями, інженерами, сторожами, істориками — з усім простим населенням, яке там залишилося. Для мене діалог ґрунтується на тому, щоб між собою домовилися звичайні громадяни України, тому що, якщо ми говоримо, що Донбас і Крим — Україна, ми повинні сприймати це населення, як частину України. Це українці по праву народження, у них є паспорти, цивільні права. При цьому для мене очевидно, що в цьому контексті ми не говоримо про людей, які тримали в руках», — додає Марина Курапцева.

Чи насправді так вже й потрібен діалог між різними частинами нашого суспільства? Якщо потрібен, то для чого? Питаю про це і правозахисницю та медіатренерку Ларису Денисенко.

«Коли йдеться про вміння і бажання слухати відмінну від твоєї точку зору.  Це я навіть говорю не про віру, слова, як віру, а про точку як мислення або як емоцію, то часто небажання і невміння чути іншу людину пов’язано із недостатньою відповідальністю за себе і за іншу людину, з тим, що ми надзвичайно травмовані як суспільство і не зріле. Тобто, вийшло так, що у нас поєднанні два чинники: більше розвинена демократія, більша впевненість у сьогоднішньому дні, більша відповідальність, яку люди беруть на себе. Вона свідчить про те, що суспільство зріле, воно готове давати слово меншинам, воно готове чути різні думки. При чому чути різні думки, це не означає погоджуватися, а у нас ніби трохи інфантильне суспільство. Думає, якщо ми чуємо думку, яка нам не подобається, то це означає, що ми її схвалюємо, ми беремо її у свою голову і мусимо чинити так, як каже нам інша людина, думка якої нам чомусь не подобається. А ще війна… Війна, звичайно, травмує людей, а травми не пропрацьовані. І, на мій погляд, у нашому суспільстві є ще одна проблема: є війна, яка йде зараз, а є внутрішні війни, які у нас ще не скінчилися. Вони часто пов’язані з минулим, яке різне в різних частинах України. Воно різне для різних родин і ми це все проварюємо і не готові сприймати те, що історія різноманітна, вона, як кульки ртуті, розкидані по мапі. Вона різноманітна і вона може нас з’єднувати, тому що історія болю, вона нас всіх єднає. Наша країна дуже», — говорить правозахисниця.

Із Ларисою згадуємо про роботу Марини Курапцевої. Кажу, що вона пише інтерв’ю з людьми, які живуть в окупації. Важко таких людей вмовити на це, але Марині вдається. Таким чином, її читачі отримують інформацію про життя в ОРДЛО, яка відчутно у дефіциті. Натомість коментарі під матеріалами Марини не завжди позитивні. Критику її пишуть і в особисті повідомлення у соцмережі.

«Люди хочуть бачити такий саме шматок піци, де їх все влаштовує, або абсолютно гнійний шматок невідомо чого, котрий їх теж влаштовує, тому що там комусь гірше. І це на жаль, проблема самозахисту, ідентифікації належності до більшості. Ось там меншості погано, вони самі себе мотивували там залишитися, вони політично дуже шкідливі, вони агресивні, вона насправді дорівнюють ворогам. Вголос, можливо, це мало хто скаже, але ідентифікують цих людей все одно як чужинців. ОК, не ворогів, а чужинців. І тому, вони нічого не хочуть знати про чужинців в принципі, хіба що, якусь таку картинку, котра, можливо, буде їх емоційно ціпляти. Емоційно, як ми знаємо, більше чіпляє негативна картинка. Позитивна картинку – ні, не в цьому випадку. Відтворення реальності теж, в принципі, мало кому цікаве, тому що це теж є частиною самозахисту. . Воно ніби напряму мене не торкається. Це помилкове бачення, але воно є. І тому хай воно лишається за парканом. Марина, яка робить віконце у цьому паркані, і демонструє, що там не тільки злий собака, якась неприємна, а те, що там є реальне життя і там є люди, які мало відрізняються від нас, вона просто людей бентежить і вона наближає їх до цієї реальності, від котрої вони тим парканом убезпечили себе і тому вона викликає подразнення», — додає медіатренерка.

Щодо досвіду інших країн цього разу звернулася до колеги із Росії Аркадія Бабченка. У розмові згадую: коли востаннє приїздила до Росії, то радіостанції постійно транслювали ролик про якусь терористичну загрозу. Питаю: про яку саме загрозу йдеться і чому ЗМІ погоджуються транслювати ці повідомлення. Припускаю, що вони більше насторожують людей. Бо особисто я послухавши ці меседжі кілька днів, відчула, що в очікуванні тієї самої загрози. Не зрозуміло тільки звідки.

«У РФ постійно терористична загроза, Росія країна постійно воююча. Для того, щоб тримати населення не те, щоб в узді, а в напрузі, вселяти терористичну загрозу. У Росії завжди вороги. Тому там терористичні загрози всюди і завжди. ФСБ ці теми розкручує, вечто «беруть» якихось таджиків, киргизів, гастарбайтерів і вішають на них терористичні акти. Щоб населення не думало, чому вони так погано живуть, нехай вони думають, що у них вічно», — говорить журналіст.

Слухайте повну розмову в доданому звуковому файлі

«Здійснено у рамках проекту «Зміцнення ролі ЗМІ в розбудові миру в Україні», який виконує ГО «Демократичні та громадські ініціативи» за підтримки Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні».

«Здійснено в рамках проекту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government».