Вікторія Рощина
«Зарплата військового на бойових позиціях в рази вища, ніж середня у країні» — Максим Колесніков
2 год тому
«Ми вже навіть тиші боїмося»: як живе Лисичанськ під постійними обстрілами
Автор
Зруйнований обстрілами будинок у Лисичанську.
Червень 2022. Фото: Вікторія Рощина/Громадське радіо1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 15 хв
Ситуація на Луганщині загострюється щодня, оскільки росія сконцентрувала тут чимало артилерії та особового складу. Після повної окупації Сєвєродонецька окупанти заявили, що взяли курс на захоплення Лисичанська. Місто перебуває під цілодобовими обстрілами. Страждають житлові квартали, адмінбудівлі, — росіяни намагаються вщент зруйнувати проїзди до міста, криючи з артилерії мости і траси.
Але тут досі живуть люди, які категорично відмовляються виїжджати. Щодня правоохоронці фіксують загиблих та поранених серед мирних мешканців. Українські військові запевняють, що триматимуть Лисичанськ до останнього, окупанти ж мріють поставити крапку у створенні терористичної так званої «ЛНР», захопивши цей населений пункт.
Як нині живе Лисичанськ під обстрілами — у матеріалі.
Загинула дитина
«Через увесь цей жах загинула невинна дитина», — крізь сльози розповідає мешканка Лисичанська Віра.
Її тринадцятирічна племінниця Настя загинула ввечері 21 червня. Дівчинка йшла додому після чергового робочого дня у волонтерському штабі та в неї влучив снаряд. Вона добровільно допомагала гуманітарному центру, за що отримувала продуктові набори, завдяки яким і виживала.
«Прийшла дівчинка і попросилась допомагати. Я сказав, щоб волонтери проглянули і якщо все з нею нормально — взяли в помічники», — розповідає волонтер Михайло. «У її рюкзачку були продукти — сосиски та хліб, які везла додому. Завдяки лише цьому їхня сім’я і виживала», — розповідають свідки смерті дівчинки. «Вона постійно просила: «Дайте, будь ласка, помідорчиків». Була дуже худенька», — пригадують працівники волонтерського штабу.
Фото надане рідними
За словами місцевих мешканців, у Насті Похілько було важке дитинство, оскільки її мама не працювала, мала психічні розлади і приводила додому різних чоловіків.
«Ми почали перейматися. Оскільки мама постійно водила різних осіб додому і ми боялись, щоб вони не чіпали Настю», — розповідає представник школи, в якій навчалась дівчинка.
Через поведінку мами дівчинку відправили у Сєвєродонецький інтернат. Утім, з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну — повернули додому.
«Коли все це почалося — її повернули і не вивезли, тому що в неї є мама», — розповідає тітка дівчинки та проводить мене в кімнату, де лежить жінка з зав’язаними руками. «Вона не в собі, в неї діагноз шизофренія. Вона постійно бігає вулицями, мені довелось її зв’язати. Дуже сподіваюсь, що допоможуть її евакуювати в якусь лікарню».
Фото надане рідними
«Настя приховувала те, що навчалась в інтернаті, оскільки вважала, що відправили її туди через те, що вона погано навчалась», — розповідає представниця школи у Лисичасньку, де раніше вчилась дівчинка. «Але я їй пояснила, що в інтернаті вона опинилась лише через те, що в них не було що їсти».
Місцеві мешканці кажуть, що дівчинка була дуже доброю та пригадують сам момент смерті.
«Це сталося, коли біля нашого дому впав снаряд. Я сидів на дивані — мені нічого, а її вбило, — потрапляння було в голову. Всі дуже плакали. Хороша була дівчинка», — пригадує місцевий мешканець Олексій Іванович, у дворі якого впав снаряд.
Тоді до тіла підбіг місцевий хлопець, який і повідомив у поліцію.
«У дівчинки був важкий характер, тому що життя в неї було не «малина», — каже тітка Анастасії Віра. «Цікавилась телефонними, комп’ютерними іграми. Мріяла бути перукарем чи кухарем», — пригадує тітка загиблої дівчинки.
Вона каже, що попереджала Настю про можливу небезпеку, але вона попри все вона їздила у волонтерський центр допомагати.
«Вона не хотіла сидіти вдома з такою мамою, тягнулась до інших людей, хотіла допомагати», — каже тітка та показує могилу дівчинки прямо у дворі будинку. «Поховали дитину, як собаку…», — крізь сльози промовляє жінка.
Відспівування померлих в Лисичанську наразі не проводять. Люди ховають рідних та сусідів у братських могилах самі або за допомогою поліції.
«Потім вони приносять трохи землі, щоб ми відспівали і посипають нею могилу», — розповідає місцевий священик.
У поліції кажуть, що після завершення війни тіла можна буде перепоховати.
Читайте також: У Лисичанську немає жодного району, де не було б влучання снаряда — журналістка
«Боїмося навіть тиші»
У Лисичанську відсутній телефонний зв’язок, газ, вода, світло. Люди місяцями мешкають у підвалах і готують їжу на вогнищі.
«Ми вже і тиші боїмося. Бо значить, що скоро буде щось страшне. І коли стріляють також боїмось. Звикнути до цього неможливо», — каже місцева мешканка Тетяна.
У цей час її неповнолітній син готує обід біля напису на стіні «Спаси и Сохрани». Біля підвалу люди змайстрували душ
Кажуть, що їхати не збираються, бо немає куди та за що.
Червень 2022. Вікторія Рощина/Громадське радіо
У підвалах люди облаштували свій побут — свічки, ліжка на стільцях або підлозі, лампадки.
«Сидимо і слухаємо — чи це приліт, чи від нас, чим б’ють», — розповідають місцеві, які мешкають в одному з найбільших бомбосховищ.
Червень 2022. Вікторія Рощина/Громадське радіо
«Ми вже скоро зможемо викладати військову справу», — жартують мешканці.
Тут наразі проживають переселенці з Рубіжного, Попасної, Сєвєродонецька. В перші дні повномасштабного вторгнення росії людей було більше півтисячі, нині більшість вдалось евакуювати.
«У квартирі все розбито, обстріли йдуть щодня, на вулицю вийти неможливо», — розповідає місцева мешканка Валентина, яка досі живе у квартирі, не спускаючись у підвал.
«Діти не грають на вулицях, гроші зняти немає можливості, добре що привозять гуманітарку непогану», – додає жінка.
У Лисичанську вона проживає 50 років, пригадує події 2014 року, коли теж ледь не залишились без житла, але додає, що обстріли її не лякають.
Фото надане «Луганськ-1»
«Ну стріляють. От скло вибило, я заклеїла і далі живу. А кого боятися?», — каже жінка.
Читайте також: «Ми не звикли відсиджуватися»: інтерв’ю з медиками Лисичанська
На своєму місці
Із продуктами та речами першої необхідності допомагають волонтери.
«Це і українська гуманітарка, й польська, американська», — розповідає місцевий волонтер.
За допомогою люди приходять у гуманітарний центр або час від часу її адресно розвозять поліцейські.
Червень 2022. Вікторія Рощина/Громадське радіо
Питну воду також видають волонтери, а з технічною допомагають представники ДСНС. Щоранку вони виїздять до водоймища, там набирають воду та приїздять у двори, де люди мають можливість набрати її.
«У місті лишилось всього дві рятувальні машини — для гасіння пожеж та для технічної води людям», — кажуть рятувальники.
Червень 2022. Вікторія Рощина/Громадське радіо
У військовій адміністрації Лисичанська не виключають можливості примусової евакуації населення та ймовірного закриття міста на в’їзд.
«Ми готуємо відповідне розпорядження і оголосимо його», — зазначив керівник ВА Валерій Шибіко.
Читайте також: «Плануємо обмежити в’їзд в Лисичанськ»: інтерв’ю з головою військової адміністрації Валерієм Шибіко
«Ми молимося про найшвидше завершення війни та кровопролиття», — каже місцевий священнослужитель Степан: «Я лишаюсь тому що наразі я потрібен тут людям більше ніж десь».
Щодня у місті є робота для ДСНС та поліції, які допомагають мешканцям евакуюватися, розвозять гуманітарку, фіксують загиблих, гасять пожежі.
Червень 2022. Вікторія Рощина/Громадське радіо
Також правоохоронці займаються виявленням диверсійних груп та мародерів.
«От нещодавно місцеві залізли у магазин розбитий, почали виносити речі, іграшки, гроші», — розповідає місцевий поліцейський. «Зазвичай кидають речі і кажуть, що це не їхні. Або — «всі йшли і ми прийшли», — пояснюють правоохоронці.
Таких людей вони доставляють у відділення поліції, де вже з ними працюють слідчі.
Червень 2022.Вікторія Рощина/Громадське радіо
У місті лишилось лише 15 медиків, які надають людям оперативну медичну допомогу, а також медикаменти.
«Усі ті, хто тут лишився — це люди, які свідомо обрали професію лікаря, які вирішили допомагати людям і тому вони самі себе мотивують», — розповідає місцевий медик. «Але не виключено, що ситуація може змінитися і ми також вимушені будемо покинути місто».
Читайте також: На цвинтар не пускають, не знаю, де могила загиблого сина — жителька Лисичанська
За Україну
«Ну ви ж чуєте, яка зараз ситуація», — каже мені військовий у Лисичанську, з яким спілкуюсь під час вибухів, які майже не вщухають.
«Важка. Але контрольована. Ми не можемо здати Лисичанськ, оскільки місто на висоті і для них це буде великим здобутком», — кажуть військові.
Нещодавно повідомлялося, що військові у Сєвєродонецьку отримали команду покинути місто задля збереження життя людей. Військові, які раніше виїхали з міста, розповідають про те, що боронити місто було важко через реальну перевагу ворога, але хлопці тримались до останнього заради України.
«Там знаходяться російські військові, «кадирівці». Постійні мінометні обстріли, важка техніка та артилерія з їхньої сторони. Але наші хлопці трималися. Це того вартує. Заради України».
Керівник батальйону спецпризначення «Луганськ-1» Степан, наголошує на тому, що всі силові органи налаштовані тримати Лисичанськ та відбивати раніше захоплені росією території.
«Ворог сконцентрував на Луганщині велику кількість свого складу, велику кількість артилерії, яка у великому розмірі надходить з російської федерації», — розповідає спецпризначенець Степан. «І для руйнування нашої Луганщини ворог не шкодує нічого. Вбиває цивільних, руйнує міста, селища. Просто стирає з лиця землі», — додає силовик та каже, що через поразку в інших регіонах окупанти намагаються захопити хоч Донецьку й Луганську області.
«Скільки наша земля Луганщини прийняла на них артилерійських снарядів, скільки ми витримали спротив і вони нічого не можуть зробити на цьому невеличкому шматочку. То на що розраховував цей ворог, який намагався захопити всю Україну за три дні? Думаю, що він великий лузер та не буде мати успіху і ніколи не досягне тієї цілі, яку він ставив по відношенню до всієї нашої країни. Україна вистоїть, Україна переможе».
«Це моя Україна»
«Це моя Україна. Я тут народився, хрестився, став священиком», — розповідає місцевий священнослужитель. «Майже 50 років я живу тут. І я не хочу нікуди. Це моє, я хочу, щоб це залишилось. Але щоб люди могли тут жити, а не помирати».
«Я чекаю, щоб завершилась війна, щоб був мир на землі та ми жили так, як ми жили», — каже місцева мешканка Валентина. «Ходити спокійно, посміхатися, щоб газ, світло, все у нас було. Мира всім людям бажаю. Усе інше наверстається».
Червень 2022. Вікторія Рощина/Громадське радіо
«Мене мотивує те, що я сам з Луганщини. Моя домівка, моя мати залишилась на окупованій території», — каже спецпризначенець Степан.
«Я хочу знов повернутися в те містечко, де я жив і працював. Там мешкати і щоб там була Україна».
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
