Каланча
— Завтра їдемо у Старобільськ. Там у старій пожежній каланчі править служби наш батюшка Володимир Маглена. У нього дуже складна, але цікава історія. А ще у тій каланчі є голубник. Його ми також побачимо.
Журналістка зі Старобільська Юлія Сабаєва дуже влучно підібрала слова, тож колеги, які приїхали у прес-тур на Луганщину, з одного боку, чекали того «завтра», а з іншого трохи хвилювалися — що ж то за батюшка, який править службу у каланчі.
На годиннику 8.00. Вирушаємо — Юлія наш гід на сьогодні.
Від неї дізнаємося, що до війни місто Старобільськ, що на Луганщині, було відоме легендами про Нестора Махна, своєрідною архітектурою та чутками про те, що саме Старобільськ — прототип Старгорода із роману Ільфа та Петрова «12 стільців».
Скульптура Нестора Махна у Старобільську
Утім, цікава і новітня історія міста.
Зокрема, саме до Старобільська передислокувався Луганський прикордонний загін після штурму 2 червня 2014 року у Луганську. У цьому ж місті розташоване єдине на підконтрольній території Луганської області СІЗО, де з січня 2017 року утримується екс-нардеп, член «Партії регіонів» Олександр Єфремов.
Слухаємо колегу і відчуваємо, що мікроавтобус наш зменшує швидкість та зупиняється біля старої будівлі. Піднімаємо очі угору і бачимо каланчу — отже, приїхали. Дехто з колег-журналісток починає перейматися, що не мають хусток і взагалі приїхали у джинсах.
Зараз нас має зустріти Володимир Маглена. Натомість виходить високий чоловік у футболці Adidas, джинсах з великими кишенями та у сонцезахисних окулярах. Вітається та запрошує всередину.
Пожежна каланча, де править службу Отець Володимир
Піднімаємося на другий поверх, заходимо до невеликої кімнати. Попереду — подіум для сцени, над нею на стіні навпроти висить великий стяг з емблемою батальйону «Айдар». Також на сцені стоїть трибуна з мікрофоном, ікони, рушники та церковне приладдя.
Дорогою розуміємо: наш провідник і є Володимир Маглена, перший священик із Луганської області, який перейшов до Православної церкви України. І перше питання чи легко було прийняти таке рішення, адже знаємо, що в інших областях були сутички за церкви та храми і деякі священики змушені були проводити служби на подвір’ях церков.
Каже, йти було страшно і важко. На запитання «чи безкровно це відбулося?» відповідає: «поки що так».
«У меня была проукраинская позиция. Друзья спрашивали: когда? Потом Украина получила томос. Я принял решение. Меня поддержала семья. Если бы не семья, я не смог бы, потому что семья зависит от меня. А потом пошли процессы. Я знал, будет, но не знал, что до такой степени, — Безкровно це відбулося? — Пока да», — говорить отець Володимир та додає:
«Но я не смог долго быть там, потому что…человек создан быть свободным. А там, где я был…не хочется наговаривать, чтобы людей не обидеть…и я решил перейти, потому что церковь — это община, это общество людей, единомышленников. Это минимум. А максимум, конечно, немного больше, потому и ушел».
Потроху ми звикаємо і до обстановки, і до незвичного вигляду батюшки. Розпитуємо, хто він, звідки та як став священиком.
Дізнаємося, що років п’ять тому Володимир Маглена був звичайним підприємцем зі Стаханова (нині місто Кадіївка), мав кілька точок з продажу упаковки. Поступово він закрив їх, останню — перед війною.
«Когда пошел в церковь, начал их по одной закрывать. Есть такой момент, когда человек приходит в церковь, неофитство. Он думает, что он святой, что его святой дух накормит. Я начал точки закрывать, раздавать. Закончилось тем, что осталась одна точка и матушка будущая на ней торговала», — розповідає Володимир Маглена.
У 2014 році Володимир Маглена переїхав зі Стаханова до Старобільська. Там йому запропонували приход у селі Веселе Старобільського району. Церкви не було — на пожертви небайдужих у занедбаній будівлі амбулаторії створили храм. Його отець Володимир залишив, коли перейшов до Православної Церкви України.
До семінарії ж Володимир Маглена вступив нещодавно. Каже, раніше був вибір: навчатися чи будувати храм у Веселому. Тепер, храм побудований, тож отець Володимир вступив до Дніпропетровської духовної семінарії Української православної церкви Київського патріархату.
Питаємо, що сталося у нього в житті, що він залишив бізнес та став священиком.
Отець Володимир згадує: у 1983 році він взагалі сказав матері, що Бога не існує. Та після її смерті у 2001 році змінив свою думку.
«Мамы не стало. Я пришел символически заказать панихиду. Я зашел в церковь — мне стало хорошо. Через год не стало отца. И даже сейчас я знаю, что они не умерли. Не знаю, как это объяснить. У Бога не бывает ни живых, ни мертвых. У него все живы.
Я начал ходить в церковь. Мне там было комфортно, для души. Я не нашел там объяснений и ответов, но мне было комфортно. Помню как я, рыночный человек, первый раз причастился. Пришел на рынок. Там мои реализаторы работали. Я говорю реализатору: «Оля, я счастливый человек. У меня четыре мешка проблем, а я — счастливый человек. Я, наверно, с ума сошел», — згадує Володимир Маглена.
У Володимира питаємо про прихожан, про стосунки між містянами, про ставлення тут до релігії. У відповідь він згадує фільм «Дике поле» за мотивами роману Сергія Жадана «Ворошиловград»:
«Здесь «дике поле» неоране поле. Бывает, что чернозем истощен, а здесь он не истощен, тут дикое поле — работать и работать, но зато, если посеять, то плоды будут хорошие».
Поки що служби проходять щонеділі. На них приходить від 30 до 50 людей. Половина — чоловіки, більшість з яких воювали.
Але чому служби проходять саме тут, у каланчі?
Колега зі Старобільська Юлія Сабаєва пояснює: це приміщення орендує громадська організація учасників бойових дій, ветеранів та інвалідів АТО Старобільського району — звідти і символіка батальйону. Учасники організації запропонували Володимиру Маглені проводити служби тут після того, як він був змушений покинути храм у селі Веселе, після переходу до Православної Церкви України.
На завершення зустрічі отець Володимир влаштовує журналістам коротеньку, але колоритну екскурсію на самісінький верх каланчі. Щойно відчиняємо двері на наступний поверх, одразу натрапляємо на не дуже приємний сюрприз — пташиний послід, який всюди. Так, це місце облюбували голуби. У нішах на стінах — гнізда з яйцями та пір’я.
Але поки що таке сусідство орендарям приміщення не зважає, принаймні журналістам вони не нарікали.
Час їхати. Прощаємося з Володимиром Магленою та питаємо, де на Великдень святитимуть паски. «А ось тут» — показує отець Володимир на подвір’я біля каланчі.
Після свят Володимир Маглена написав, що людей біля каланчі у Великдень було багато. Були люди із непідконтрольного нині Луганська та людина з Сибіру.
«Я только сейчас понимаю, что это было, в Пасху, на нашей пожарной каланче в Старобельске, на литургии ПЦУ.
Ведь количество причастников было очень, очень, большое. И ни какие препоны, о запрете евхаристического общения, на людей не действуют. Люди уже не боятся церковных начальников.
Среди причастников были жители Луганска, Иванофранковска, Тернополя, Львова, Новопскова, Шульгинки, Байдовки, Чмыровки, Половинкино, Старобельска.
Даже Сибирь была представлена в лице Николая Карпицкого», — написав отець Володимир.
Валентина Троян, Старобільськ, Громадське радіо