На тимчасову узурпацію влади в Білорусі варто відповісти тимчасовим захистом білорусів та білорусок — Буткевич

Отже, Лукашенко провів таємну церемонію для вузького кола заздалегідь запрошених осіб, яку назвав «інавгурацією». На цей ритуал очікували, і навіть обговорювали, коли ж він таки відбудеться, і чи відбудеться взагалі. Але, здається, на такий формат (потайки; у присутності людей із двох каст, які є опертями режиму — бюрократів та силовиків; в оточенні стіни ОМОНу) не очікував ніхто: надто вже нікчемно така «інавгурація» виглядає.

Утім, своїм іміджем Лукашенко, здається, вже не переймається (якщо це не імідж в очах кремлівського «старшого брата»). Але навряд чи те саме можна сказати про білорусів, білорусок та зовнішній світ.

До так званої «інавгурації» дії теперішнього білоруського режиму були скандальними, обурливими, жорстокими і злочинними; але керувала ними особа, яку дехто ще міг, із величезною натяжкою, назвати кимось на кшталт «в.о. президента» або «колишнім президентом». Тепер же «натяжки» — у минулому: тепер ідеться про Лукашенка-узурпатора, який здійснює спробу державного перевороту (навіть якщо винести за дужки те, що численні дії «колишнього президента» у попередні роки також цілком тягнуть на державний переворот).

Навіть щодо принципово ненасильницького характеру білоруських протестів, який так дратує одних і викликає захват в інших, деякі мої білоруські знайомі висловлювали застереження: він таким буде до інавгурації, а далі — зона невідомости.

Події після «інавгурації» показали, що так думають і лукашенківські силовики: дії проти стихійних протестувальників, вперше із 9-11 серпня, включали не лише «хапун» і поранення людей, а і одночасне застосування широкого арсеналу спецзасобів (водомети, сльозогінний газ, постріли у повітря, повідомляють і про світлошумові гранати).

Реакцією на «інавгурацію» стало і те, що деякі білоруські Телеграм-медіа назвали «міжнародним флешмобом»: дедалі більше держав заявляють, у відповідь на потаємну церемонію, що не вважають Олександра Лукашенка легітимним керівником Білорусі. По деякій паузі до цього флешмобу приєдналася й Україна — інакше важко інтерпретувати пост в офіційному Twitter міністра закордонних справ Дмитра Кулеби (на момент написання цього тексту заяв на сайті МЗС на цю тему ще немає).

Сайт президента України тим часом опублікував повний текст інтерв’ю Володимира Зеленського словацькому виданню «Hospodárske noviny», яке містить, зокрема, і такий пасаж: «Ми бачимо, що виникла найбільша політична криза за всі роки незалежності Білорусі. Вона також пов’язана з економічною та соціальною кризами, які вже визріли та проявляють наслідки. Якщо сценарій буде негативним, це означатиме щонайменше сотні тисяч біженців із Білорусі до країн Європи».

Сподіваюся, пан Зеленський до «країн Європи» включає також і Україну, — хоча б тому, що ті опоненти й опонентки узурпатора, які опиняться під тиском, поїдуть до усіх сусідніх країн (здебільшого, за одним винятком), і до України поміж ними.

Хоча, чому «поїдуть»? Майбутній час тут є недоречним. Від початку придушення і передвиборчих, і тим більше, післявиборчих протестів, до України були змушені тимчасово виїхати чимало тих, кого піддали катуванням і залякуванням, щодо кого відкрили кримінальні справи за висловлення думки та участь у мирних зібраннях, чиї громадські організації розгромили, і зрештою ті, кого білоруські силовики просто фізично змусили виїхати, доправивши їх до кордону. Точної кількости цих людей, думаю, не знає ніхто, але за нашими (Проєкту «Без кордонів») дуже приблизними оцінками, можемо говорити про сотні людей. І продовжують їхати, бо ситуація більшости з них цілком вписується у те визначення «особливих потреб гуманітарного характеру», що його використано у постанові уряду про тимчасові карантинні обмеження на кордоні. І отут давайте завершимо цей загальний, і передбачуваний текст-відгук на лукашенківську «інавгурацію»  практичною частиною.

Давайте трохи про те, як виглядає можлива солідарність на практиці.

Переважна більшість із тих білорусів і білорусок, які були змушені виїхати на територію України протягом літа-початку осені 2020 року, не зверталися за статусом біженця чи додатковим захистом. Чому — предмет окремої розмови (про гірке становище та обтяжливі умови, в яких опиняються в Україні шукачі міжнародного захисту; про дисфункціональність системи притулку в Україні; про те, чи взагалі відбулися реформи у царині притулку в Україні…); але маю сказати — чудово їх розумію. Тим більше, що майже всі вони сподіваються повернутися додому в термін, коротший, ніж зазвичай триває повна процедура розгляду прохання щодо отримання в Україні захисту («статусу біженця» чи «додаткового захисту»). Як результат, ті, хто в’їхали, мають право перебувати на території України протягом 90 днів, без права працювати.

По тому — або шукати можливості оформлювати посвідку на тимчасове проживання (що можуть далеко не всі), теж без права працевлаштування; або… шукати інші варіанти. Наприклад — жити і працювати у неврегульованому статусі, або, як у наших медіа частіше кажуть, «нелегально».

Зараз уже зрозуміло, що повалення авторитарного режиму в Білорусі забере певний час — триваліший, ніж цього хотілося білорусам. І багатьом із цих людей вже зараз доводиться давати собі раду із правовим статусом в Україні, і найчастіше, за відсутності реальних законних можливостей це залагодити. Саме тому десять днів тому низка українських правозахисних організацій (Проєкт «Без кордонів» поміж ними) звернулися до української влади із пропозицією зробити найпростішу для уряду дію: просто подовжити термін законного перебування громадян РБ на території України одним документом. Наскільки мені відомо, відповіді дотепер не отримано.

Однак відтепер — якраз та ситуація, коли навіть нікчемна і фейкова «інавгурація» дещо змінює. Якщо Україна тепер публічно не визнає Лукашенка легітимним президентом Республіки Білорусь, якщо президент України публічно висловлює очікування того, що через дії режиму (гаразд, він сказав «негативний сценарій») можуть з’явитися сотні тисяч біженців з Білорусі — сказавши «А», час сказати «Б». Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» містить можливість застосування ще одного юридичного інструменту захисту іноземців, крім «статусу біженця» та «додаткового захисту» – а саме, «тимчасового захисту».

Цей статус дозволяє легально жити і працевлаштовуватися в Україні тим, хто його має, протягом одного року, із можливим подовженням на три місяці — без того, майже нездоланного, лабіринту отримання дозволів та винятків, який встановлено для шукачів статусу біженця і додаткового захисту, а також для тимчасової посвідки на проживання.

Цей статус ніколи в історії України дотепер не застосовувався, і от чому. За визначенням закону, тимчасовий захист — це «форма захисту, що є винятковим практичним заходом, обмеженим у часі, і надається в Україні іноземцям та особам без громадянства, які масово прибули в Україну і не можуть повернутися в країну постійного проживання», коли люди «вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження», а головне — масово прибувають на територію України «з країни, яка має спільний кордон з Україною».

Перепрошую за розлоге цитування закону, але воно дозволяє зрозуміти, чому «тимчасовий захист» дотепер залишався суто теоретичною опцією: від часів конфліктів у Республіці Молдова першої половини 90-тих років минулого століття, з країни, яка має спільний кордон із Україною, через такі обставини люди масово не прибували (закон ухвалено, нагадаю, 2012-го року).

Теперішні події в Білорусі чи не вперше за довгий час, змушують згадати цю «теоретичну», дотепер, форму захисту, передбачену українським законодавством. Те, що йдеться про події, «що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження», думаю, досить очевидно. Можуть заперечити, що прибуття білорусів і білорусок до України натепер не є «масовим».

Але, щиросердно, це — софістика, яка нагадує давньогрецьку апорію щодо того, скільки зернят складають «купу». Поняття «масово» українське законодавство кількісно не визначає, і залишається лише міркувати: кількасот — це масово? А кілька тисяч? А кілька десятків тисяч? А сотень тисяч, про які казав Зеленський — чи це «масово»?

Дозволю собі суб’єктивну оцінку, яка ґрунтується на досвіді: варто оцінювати не кількісно, а якісно. Виїздять люди з дуже широкого спектру соціальних груп, роду занять, та за дуже різних обставин, які призвели до уже теперішнього вимушеного виїзду білорусів та білорусок, і саме тому думаю, можна казати про «масовість», бо це — не виїзд однієї чи двох соціальних, етнічних, чи інших подібних груп. Поміж тими, хто приїздять — представники усього «зрізу» білоруського суспільства (може, крім дотепер залучених чиновників, та так само дотепер дійсних силовиків). І тим більше, ми не знаємо, якими будуть кількості тих, хто в’їздитимуть у наступні після «інавгурації» тижні.

Вони точно не будуть меншими, судячи з реакції режиму на протести, а, враховуючи тривалість ухвалення рішень в українському держапараті, почати ухвалювати треба було би вже зараз. До речі, для тих, хто не читав закон — статус тимчасового захисту надається не до всіх громадян Білорусі, а до тих, хто може аргументувати вимушений характер міграції в Україну.

Ще можна заперечити, що така дія запросить усіх демократичних активістів і активісток з Білорусі до України, і цим допоможе Лукашенку. Це не так: із досвіду спілкування із білоруськими колегами, виїздять переважно ті, хто мають для цього дуже серйозні підстави. Якби не в Україну, то РБ стала би для них пасткою. Не кажучи про те, що навіть (теоретичний дотепер) статус «тимчасового захисту» є набагато некомфортнішим, ніж проживання у своїй країні.

І, зрештою, останній можливий аргумент «проти» застосування тимчасового захисту щодо громадян Білорусі. Закон передбачає, що українська влада надає прибулим людям, які потребують тимчасового захисту, місце проживання та інші засоби підтримки. Ці положення — зрозумілі: вони прописувалися під будь-які можливі катастрофічні події (і правильно). Однак ніхто не скасовував можливости «застережень» — і в даному разі цілком можливо запровадити тимчасовий захист на рівні лише юридичного статусу, вказавши застереження щодо надання прямої матеріальної допомоги з боку української влади (ми розуміємо, що на такі витрати з бюджету наші ощадливі владоможці не підуть).

До речі, з тих білорусів та білорусок в Україні, з якими я спілкувався останніми тижнями, ніхто не очікував матеріальної допомоги від української держави; а от змога легально жити та тимчасово легально працевлаштуватися — важлива для всіх.

Ми у Проєкті «Без кордонів» розглядали варіант тимчасового захисту як теоретично бажаний (колеги з інших правозахисних організацій не дадуть збрехати) вже протягом певного часу. Утім, якщо події після «інавгурації» розгортатимуться у тому самому напрямку, що й репресії протягом дня і вечора «інавгураційного» фарсу, то цей варіант може стати не бажаним, а необхідним. Уже накреслюючи цей текст, я був радий дізнатися, що до Верховної Ради внесено проєкт постанови № 4143 якраз щодо надання тимчасового захисту громадянам РБ, нехай навіть і внесений він був однією фракцією.

Щиро сподіваюся, що ті, кому не байдужа солідарність із Білоруссю — депутати з інших фракцій, і чиновники, і активіст/ки — матимуть змогу і сили підтримати таке рішення. Воно стало би гідною відповіддю на самозванську «інавгурацію» Лукашенки, і справжнім, а не риторичним, виявом солідарности з народом Білорусі.

Максим Буткевич, координатор Проєкту «Без кордонів», правозахисник, журналіст

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS