Нафтова лихоманка та гуска за розв’язану задачу: які наукові таємниці приховує Львів

У Львові вперше в Україні організували незвичну наукову екскурсію: про видатних вчених і їхні здобутки розповідали сучасні дослідники. Майже на кожній із п’яти зупинок «Наукового шпацеру» (чи то прогулянки) неочікувано підходили до групи у костюмах і, наче справжні актори, грали ролі відомих професорів. Громадське радіо теж пройшлося всіма науковими перлинами міста, щоб розповісти найцікавіше.

Зупинка №1 — перша вища технічна школа міста

На годиннику 20:30. Сутінки. Головний корпус Львівської політехники освітлений ліхтарями. До екскурсовода підходять люди — хтось у футболці з написом NASA, хтось — із малюнком ракети. Жартують, що всі вони закохані в науку. І це вже друга така група за день. Попереду на неї чекають майже дві години розмов і розповідей про наукові здобутки міста.

Екскурсоводка Марина зізнається, що їй уже набридло говорити про Львів лише як про місто кави, шоколаду і розваг. Його науковим потенціалом цікавляться рідко, хоч це не менш цікаво, ніж мистецьке чи релігійне обличчя міста. Львів завжди був великим регіональним центром, тож саме тут билося серце прогресу краю.

«У 1349 році польський король Казимир ІІІ долучає Львів до Польського королівства. Уже 1387-го місто остаточно у складі Польщі. Саме з того року є відомості про існування у Львові катедральної католицької школи. В українців була своя школа — при Ставропігійському братстві Успенської церкви. А вже з 1608 року у Львові починає роботу єзуїтський колегіум», — розповідає екскурсоводка.

У цих школах учні навчалися з маленького віку. Вивчати сім вільних мистецтв — граматику, латинську мову (українці ще й грецьку і старослов’янську), риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику і астрономію. Найвищими за статусом науками були філософія і богослов’я. Навчальний заклад, у якому їх викладали, міг претендувати на статус академії.

Як тільки у 1772 році Львів перейшов до складу Австрії, почалася реформа освіти. Усі школи стали державними, з’явився поділ на початкову, середню і вищу освіти. Навчання для дітей віком від 7 до 15 років стало обов’язковим.

Усередині 19 століття до Львова докотилася хвиля індустріального прогресу й виникла потреба в технічних закладах, де б викладали прикладні науки, адже єзуїтський колегіум і школи давали більш гуманітарну освіту. Тож у місті відкрили першу вищу технічну школу, згодом вона отримала новий статус і «переїхала» на теперішню вулицю Степана Бандери, у той час вона називалася Новий світ, адже сполучала центр міста з новоствореною залізницю, яка була символом прогресу.

Тепер це головний корпус університету «Львівська політехніка». Автором проекту будівлі вишу був відомий архітектор Юліан Захарієвич. Його вважають засновником львівської архітектурної школи.

«Через те, що у Львові не давали архітектурної освіти, більшість тогочасних будинків зводили за проектами архітекторів із Європи. Коли ж розробляється проект політехніки, до його виконання долучаються й інші професори цього закладу. Згодом вони стали відомими у місті архітекторами. Наприклад, Теодор Тальовський став автором проекту костелу Ольги і Єлизавети», — каже екскурсоводка.

У 1870-тих роках у «Львівській політехніці», було лише 3 факультети — архітектурний, інженерний і хіміко-технічний. Зараз тут навчається понад 35 тисяч студентів і він має 16 науково-дослідницьких інститутів.

Зупинка №2 — шість ярусів книг і прижиттєві видання Ньютона

У 1929—1934 роках у львівській політехніці була збудована бібліотека із чотирма залами. Сьогодні ж збережена лише одна. Зараз вона презентаційна — там відбуваються виставки і двічі на рік проводять відкриті екскурсії.

Та є й новіше приміщення. Його збудували саме як бібліотеку, адже решта тогочасних книгозбірень розміщувалися у приміщеннях при монастирях та адміністративних бідвлях.

Заклад особливий тим, що має шестиярусне приміщення книгосховища, збудоване з вогнетривких матеріалів. У разі небезпеки його можна ізолювати металевими дверима, стіни ж бетонні.

Однією з праць, якими пишається заклад, є знаменита книга Ісаака Ньютона «Математичні начала філософії» у третій редакції, яку англійський фізик опублікував у 1726 році. За печатками на працях, можна прослідкувати  шлях книжки. Відтак у бібліотеку Ньютонова робота потрапила у 1923 році з кафедри механіки.

Українське Ельдорадо — нафтова лихоманка

У науковій бібліотеці екскурсію зустрічає Павло Сохан — співробітник закладу й за сумісництвом один з авторів української Вікіпедії. Та під час «шпацеру», що по-галицьки прогулянка, він грає роль Романа Залозецького — професора Політехніки й одно з перших українських науковців, який почав вивчати методику видобутку й переробки нафти.

Усередині 19 століття на Галичині відкривають поклади нафти, але в жодному університеті Австро-Угорської імперії не викладають технологію її видобутку і переробки.

«Галицький сейм піднімає це питання у Відні, і Політехніка стає одним з перших університетів, де починають читати спеціальність «Дослідження нафти й озокериту». Викладає дисципліну Броніслав Павлевський, Залозецький стає його асистентом. У той період все доводиться робити вперше, відповідних підручників немає, адже тоді в світі нафту видобували лише в Росії, США і на Галичині. Науковці ставали креативнішими і різностороннішими, адже якщо чогось не було, то доводилось створювати це самостійно», — розповідає Павло Сохан.

Одним із Галицьких міст, де знайшли поклади нафти, був Борислав. У той період цікавість до міста нагадувала американську золоту лихоманку. Люди у надії розбагатіти скуповували ділянки, та поклади нафти були не усюди.

«Багато дойчмарок вклав і Рудольф Дізель, саме той, який вигадав дизельний двигун. Але на його ділянці не виявили нічого», — розповідає Сохан.

Залозецький був дуже різносторонньою особистістю. Вивчав те, як покращити систему водопостачання Львова, цікавився геологією, коли досяг вершин у вивченні нафти, почав розробляти українську термінологію, адже на той час вона була польською або німецькою мовами. Що цікаво, польські видобувачі нафти називали її скельною оливою, а озокерит — «земним воском».

«Саме озокеритом було оброблено трансатлантичний кабель між Європою і Америкою. Нашим, бориславським. Аж до середини 20 століття озокерит був головним ізолятором у промисловості. Зараз ми маємо інші хімічні сполуки. Також озокерит часто застосовують у лікувальних цілях», — каже екскурсоводка Марина.

Зупинка №3 — Парк Франка як рушій прогресу

У 17 столітті єзуїти взяли парк імені Івана Франка в оренду на 140 років. икористовували його для господарських потреб. Костел єзуїтів був у центрі міста, перед ним — мури. Щоб потрапити з костелу до парку, отці мали робити чималий гак, аби обійти стіни. Тому попросили збудувати у мурі ворота із хвірткою, саме вона й стала частинкою прогресу.

«Цю хвіртку вирішили використати з користю і на її даху створили першу астрономічну обсерваторію», — каже екскурсоводка.

Єзуїти з’явилися у Львові наприкінці 16 століття. Тут вони намагалися пропагувати католицьку віру через освіту. Де б вони не були, всюди будували свої школи і колегіуми. Наприклад, такий колегіум був біля теперішньої церкви Петра і Павла. Там навчалися діти всіх конфесій: і католики, і православні, і вірмени, які були християнами, але мали власну вірменську апостольську церкву. Єдиною умовою було бажання вчитися. Серед учнів львівського єзуїтського колегіуму був і Богдан Хмельницький.

На базі єзуїтського колегіуму виникає теперішній національний університет імені Івана Франка —  це четверта зупинка екскурсії. Спершу у виші було лише чотири факультети: теологічний, філософський, правничий і медичний. Останній сто років був тільки на папері і ні разу не відчинив своїх дверей для студентів. Та згодом отримав окрему будівлю — тепер це національний медичний університет імені Данила Галицького.

Спершу університет Франка розміщувався на вулиці Театральній, розповідає екскурсоводка, але внаслідок повстань, які відбувались у Львові під час «Весни народів» (1848—1849 роки), цей корпус зазнав руйнувань. Тому виш переїхав у приміщення колишнього польського сейму — тепер це головний корпус університету. Про колись адміністративний характер будівлі говорять скульптури, які її прикрашають. На вершечку споруди — жінка, яка уособлює Галичину й простягає свої руки над двома найбільшими річками Сходу і Заходу краю — Віслою і Дністром. Нижче — образи чотирьох жіночих фігур — це християнські чесноти: віра, любов, правда і справедливість. Знизу ще дві скульптурні композиції — «праця» і «освіта».

До Першої світової війни українські студенти постійно зазнавали утисків, розповідає екскурсоводка. Їм було важче вступити у навчальні заклади, це право доводилося виборювати.

«У 1901 році за вимогу надати українцям можливість навчатися на рівні з поляками, декількох українських студентів виключили з університету. І в знак солідарності 583 людей одночасно припиняють навчання в цьому університеті — це третина від усіх студентів вишу. Але після певних поступів у 1902 році частина повертається. Згодом відбуваються заворушення між студентами українцями і поляками, оскільки наглядова рада університету вирішила звернутися до уряду Австро-Угорщини, щоб той визначив польський характер закладу. Це надзвичайно обурило українців, стаються сутички, під час яких гине український студент», — пояснює гід.

Визнаний у Польщі і недооцінений в Україні

Попри сумні сторінки в історії університету, він має чим пишатися. Тут працювала ціла когорта визначних українських діячів від Михайла Грушевського до Якова Головацького. Біля головного корпусу франкового вишу екскурсійну групу зустрічає доктор біологічних наук Ростислав Стойка. Він грає роль іншого видатного біохіміка Якова Парнаса, який працював у Львівському університеті у минулому столітті. Науковець досліджував, як людський організм отримує і засвоює енергію з їжі.

Парнас народився на Галичині, у єврейській родині в 1884 році. Батьки дуже хотіли, щоб він був освіченою людиною, тож після закінчення гімназії відправили на навчання до Німеччини. Згодом Парнас поїхав до Франції й Швейцарії. У Мюнхені захистив докторську дисертацію, та з початком Першої світової був змушений переїхати ближче до Батьківщини — осів у Варшаві.

«Наукову, мистецьку, художню кар’єру потрібно робити у маленьких містах, не у столиці. Це золоте правильно, яке спонукало Парнаса покинути Варшаву й повернутися в мультикультурний, богемний Львів. Тут науковець почав працювати професором на медичному факультеті університету. Під нього навіть створили інститут медичної хімії, який він очолив», — каже Ростислав Стойка.

Парнас зібрав групу інтернаціональних молодих працівників, які працювали в його лабораторії.

«На честь одного із його талановитих підлеглих у Львові навіть назвали вулицю. А от ім’я самого Якова Парнаса не носить жодна вуличка у місті. Натомість у польській біохімії — це людина №1. Там у всіх енциклопедіях написано, що він засновник польської школи біохіміки. Найкращі премії у цій сфері названі саме в його честь», — пояснює Стойка.

Тією науковою сферою, у якій працював Парнас, паралельно займалися ще дві групи науковців із Німеччини. Тепер це називають «шляхом Ембдена—Меєргофа—Парнаса». Явище, яке усі вони досліджували, називається гліколіз. Простіше — вивчали реакції між тим моментом, коли людина спожила глюкозу у якомусь вигляді, і миттю, коли отримала енергію з цього процесу.

За такі дослідження Маєргоф у 1922 році отримав Нобелівську премію. Цікаво, що з його лабораторії вийшли ще чотири лауреати Нобелівської премії.

Другий вчений Ембден, який теж зробив чимало відкриттів, цієї відзнаки так не отримав.

«У науковій роботі потрібно мати працелюбство, талант і щастя. Він цього щастя не мав, тому не отримав Нобелівської премії, хоч був номінований на неї 12 разів впродовж 10 років. Парнас теж не мав щастя, бо народився на території, яка весь час бурлила — у Радянському союзі. У 1941 році, приблизно за тиждень до входження німців у Львова, науковець вирішив виїхати, але обрав шлях на Схід — в Москву»,— пояснює Стойка.

На той час Парнас мав звання академіка союзної академії, медичної академії, був лауреатом Сталінської премії, ордена Леніна, очолював інститут. Високі нагороди й активна наукова діяльність не допомогли уникнути репресій. У 1949 році радянська влада відправила науковця за ґрати у справі Єврейського антифашистського комітету.

«Щось потрібно було пришити. Людина політикою взагалі не займалася, але контактувала із Заходом — це напевно стало підставою назвати його та інших науковців, які опинилися у в’язниці зі схожих причин, космополітами. Перебуваючи у тюрмі, Парнас уже мав діабет, швидше за все йому не дали вчасно ін’єкцію інсуліну і науковець помер. Його родичам надіслали листа, що Парнаса викликали на допит, капітан вийшов з камери на одну чи дві хвилини, а коли повернувся, науковець лежав непритомний. А якщо непритомний, то одразу пришили інфаркт. Їх раніше постійно клепали у тих випадках, коли хотіли, щоб не було зрозуміло від чого людина померла», — пояснює професор Стойка.

У 1995 році президія польського біохімічного товариства домовилася з українцями встановити меморіальну дошку на території медичного університету у Львові. Поляки зробили з бронзи стокілограмову меморіальну дошку, привезли її у Львів. Наступного дня її вкрали.  

Уже 11 років поспіль в Україні та Польщі почергово таки вшановують пам’ять Парнаса — проводять конференції названі у його честь. У кількох останніх брали участь і Нобелівські лауреати.

Зупинка №4 — вивезені зі Львова реліквії

Передостання точка шпацеру — бібліотека імені Василя Стефаника. Вона теж має свої таємниці і особливості. Цей заклад пов’язаний із графом Юзефом Оссолінським. Він був науковцем, цісарським бібліотекарем у Відні і колекціонером.

Колись на місці теперішньої бібліотеки був монастир, з часом він зазнав руйнувань, й Оссолінський купив по суті руїни, щоб на їхньому місці звести будівлю, куди у 1827 році перевіз свою збірку із  10 тисяч видань, 500 рукописів, 133 карт, і 1445 гравюр. Усе це після своєї смерті він заповів місту Львову.

У 1860-тому році тут було приблизно 60 тисяч примірників. Та після Другої світової війни багато поляків виїжджали з міста і вивозили цінні артефакти. Тоді не було чіткого перепису книг, тож досі остаточно не відомо, що саме й скільки вивезли поляки. З іншої сторони українські науковці, які працювали в бібліотеці, всіляко ховали найцінніші видання.

Зараз в установі понад сім мільйонів видань. Це єдина бібліотека в Україні, яка, крім книжок у своїх фондах, має твори мистецтва — це гравюри, рисунки гуашшю, аквареллю і колекція нотних творів вітчизняних і закордонних композиторів.

Зупинка №5 — львівський метод творення математики

Кінець екскурсії — 22:00. У кав’ярні на проспекті Шевченка за столиком у кутку зали зручно вмостились двоє чоловіків —  математики Ярослав Притула та Михайло Зарічний. Цього вечора вони грають інших математиків із минулого століття — Стефана Банаха та Станіслава Уляма. Як і майже пів толіття тому, сидять за філіжанкою кави й розмовляють про математику.

Кав’ярню «Шкоцька» заснували на початку ХХ століття. Сюди із сусіднього математичного факультету після занять сходилися професори і студенти. Обмінювалися досвідом, вирішували складні математичні завдання і настільки захоплювалися, що формули, задачі і розв’язання писали на серветках і столах. На ранок усі їхні старання ставали марними, адже офіціанти прибирали і стирали задачі. Дружина одного з професорів Стефана Банаха подарувала закладу зошита. Науковці ділили аркуші навпіл: в одній частині записували задачу, а іншу залишали порожньою. Той, хто розв’язував завдання, отримував винагороду — від філіжанки кави до живого гусака. З 1935 року до 1941 року у цій книжці було записано 139 завдань.

Після смерті Стефана Банаха його син забрав цей зошит до Варшави, а його товариш зробив 300 примірників й розіслав по всьому світу. Найскладнішу задачу розв’язав швецький математик аж у 1973 році. Й отримав винагороду з рук автора задачі Станіслава Мазура, викладача Варшавського університету.

«Навіть по телебаченні показували, як у Варшаві йому передають того живого гусака, але, що характерно, правила ввезення гусаків до Швеції були складніші, ніж ті задачі. Його не могли ввести до Швеції і треба було того гусака приготувати», —  каже Михайло Зарічний.

Цей кав’ярняний стиль роблення математики львівський і став відомим на весь світ як ознака львівської математичної школи.

«У Львові математику творили у кав’ярнях. Дискутували і формулювання проблеми чи задачі, їх розв язували і так відбувався математичний поступ. Зараз у Львові кав’ярень значно більше, а математиків трішки менше», — жартує  Ярослав Притула.

«Науково-популярні екскурсії — це модно»

«Науковий шпацер» організовує науково-популярне видання «Куншт». Такі ідею їм підкинув польський вчений, керівник освітньої лабораторії наукового центру «Коперник» Якуб Бохінський. Він проводив схожу екскурсію у Варшаві.

«Наша мета показати, що Львів — це не лише потужний культурний осередок, але й науковий. У кінці XIX — на початку XX  століття Галичина була потужним промисловим центром, багато грошей спрямовували саме на розвиток науки. Але про це чомусь часто забувають і сприймають Львів виключно як місто, цікаве своєю культурою. Ми цей міф хочемо зруйнувати. Та є ще один поширений стереотип, який ми ламаємо такими заходами — про те, що наковці дуже закриті й не хочуть нічого пояснювати. Насправді вони мають дуже багато чого розповісти, але їм просто не дають такої можливості. Наша ж мета — надати вченим можливысть розкрити свої знання і показати, що в Україні є потужна наука», — каже Дарія Кузява, співзасновниця науково-популярного журналу «Куншт».

Екскурсія не безкоштовна, у Львові вона коштувала 270 гривень. Організатори кажуть: кожна праця має оплачуватися, у тому числі робота науковців, які одягли костюми й провели цей вечір не вдома, а зі слухами. Тепер планують розширити географію екскурсій і на столицю.

Ірина Саєвич, Львів, Громадське радіо