Супутникове зображення російського військового табору в Єльні, Росія, листопад 2021/Maxar Technologies via Reuters
«Суперечливі, та іноді загрозливі повідомлення із Кремля спантеличили західних посадовців і російських експертів, демонструючи бажання російського лідера тримати своїх суперників на межі», — так розпочинається стаття, присвячена ситуації на кордонах України, нещодавно опублікована у The New York Times.
Громадське радіо публікує повний переклад статті.
Автор статті у The New York Times — Антон Трояновський/Anton Troianovski
Президент Росії Володимир Путін протягом місяців зібрав близько 100 тисяч військових біля кордону з Україною. Але Москва каже, що не має наміру вторгнутися.
Який наступний крок Росії? Ніхто не знає, крім, мабуть, Путіна. І це відбувається за задумом.
Цього тижня таємниця щодо намірів російського лідера знову стала непроглядною, як туман, після того, як високопоставлений російський дипломат виголосив низку, здавалося б, суперечливих повідомлень, виходячи з дводенних переговорів щодо безпеки зі Сполученими Штатами.
Через кілька хвилин після оголошення переговорів «глибокими» і «конкретними», заступник міністра закордонних справ Сергій Рябков попередив, що «невиконання вимог Росії може поставити під загрозу «безпеку всього європейського континенту».
Суперечливі, часто зловісні позиції допомогли завести в глухий кут навіть деяких із тих, хто заробляє на життя розшифровкою намірів Путіна.
«Експертний висновок, який я можу авторитетно заявити, такий: хто, до біса, знає?» Про це в телефонному інтерв’ю сказав Федір Лук’янов, російський зовнішньополітичний аналітик, який очолює раду, що консультує Кремль.
Аналітики кажуть, що навіть члени найближчого оточення Путіна — не кажучи вже про пана Рябкова, який очолював російську делегацію на Женевських переговорах цього тижня — імовірно, не уявляють, наскільки серйозно Путін розглядає повномасштабну війну з Україною. Так само, як не знають, на які поступки американцям він готовий піти, щоби припинити кризу.
Натомість, на думку російських аналітиків, а також американських чиновників, Путін, імовірніше за все, навіть не прийняв рішення. І йому подобається тримати Захід на межі.
«Важливі саме результати», — заявив у вівторок речник Путіна Дмитро Пєсков. «Наразі нема чого говорити про якісь результати».
Переговори триватимуть у середу, коли російські офіційні особи зустрінуться із представниками США та їхніх союзників по НАТО в Брюсселі, а в четвер — на зустрічі Організації з безпеки і співробітництва в Європі, група з 57 країн, до складу якої входять Україна, а також Росія та США.
Після цього, за словами Пєскова, Росія вирішить, «чи є сенс» рухатися вперед шляхом дипломатії.
Балансування Путіна на грані війни за останні місяці є прикладом його здатності використовувати напруженість і непередбачуваність, щоб отримати зиск за допомогою того, що може здатися слабкою геополітичною стороною. Борючись із застійною економікою та розірваними союзами, Росія також має справу з нестабільною ситуацією щонайменше на чотирьох кордонах — із Білоруссю, Казахстаном, Україною та Південним Кавказом.
Протягом багатьох років Путін обурювався розширенням НАТО на схід і підтримкою США прозахідних настроїв в Україні. Тепер, створивши нову кризу безпеки, яка загрожує ускладнити порядок денний президента Байдена, йому вдалося вивести це питання на перший план у Вашингтоні.
«Вперше за 30 років Сполучені Штати погодилися обговорювати питання, які було неможливо обговорювати ще рік тому», — сказала Тетяна Станова, засновниця політичної аналітичної фірми R.Politik.
Тепер, коли за столом переговорів російського президента сидять американці, він дотримується іншої класичної стратегії Путіна: виставляє на ігрове поле стільки потенційних ходів — вказуючи в багатьох різних напрямках — що він залишає людей у догадках, дозволяючи йому вибирати тактику, яка найкраще підходить йому в міру розвитку подій.
Пан Рябков, наприклад, сказав журналістам, що він не висуває ультиматумів і не передбачає жодного «порушення угоди». Але він додав, що «абсолютно обов’язковим» є гарантування Сполученими Штатами, що Україна ніколи не приєднається до НАТО.
Він сказав, що Росія не нав’язує конкретних термінів, але їй потрібна «швидка відповідь» на її вимоги. І хоча він сказав, що в Україні «нема підстав побоюватися сценарію ескалації», він попередив, що Захід досі не усвідомлює, наскільки небезпечно було б відсікти вимоги Росії.
Суперечливі повідомлення продовжилися у вівторок, коли Пєсков заперечив будь-які позитивні оцінки, які пан Рябков міг запропонувати напередодні. «Поки що ми не бачимо жодних істотних причин для оптимізму», — сказав він під час щоденної конференції із журналістами.
Проблема з підходом пана Путіна полягає у тому, що він майже не дає його дипломатам гнучкості у веденні переговорів від імені Росії, а іноді й змушує їх підтримувати цілісне повідомлення. Пані Станова попередила, що навіть якщо дипломати все-таки досягнуть якоїсь угоди, «яструби в Москві, до яких Путін дослухається, незабаром можуть допомогти зійти з обраного курсу».
Аналітики зазначають, що пан Рябков з дипломатичної сторони, швидше за все, навіть не знав, які військові варіанти розглядає Кремль. «Безвірусний кокон», який пан Путін намагався створити навколо себе, означав, що навіть довірені особи змушені проводити дні на карантині, перш ніж їх пустять в одну кімнату з ним, що ще більше зменшує його зв’язки із зовнішнім світом.
«Ніхто не знає зі стовідсотковою впевненістю, чи готовий Путін до війни, блеф це чи ні», — каже Станова.
Хоча пан Рябков та інші російські чиновники заперечували, що Росія планує вторгнутися в Україну, сам Путін на двох прес-конференціях у грудні не запропонував такого заперечення. Натомість він попередив про невизначену «військово-технічну відповідь», якщо Росія не отримає того, чого хоче.
Після розпаду Радянського Союзу більше десятка колишніх комуністичних країн Центральної та Східної Європи приєдналися до НАТО. У 2008 році НАТО оголосило, що колишні радянські республіки Грузія та Україна стануть членами, хоча шансів на те, що вони будуть відповідати вимогам протягом наступних років, мало.
«Нам потрібні довгострокові, юридично обов’язкові гарантії», які б зменшили присутність НАТО у Східній Європі, сказав Путін у грудні. Він додав, що, хоча Сполучені Штати виходили з договорів у минулому, «нам потрібно принаймні щось, принаймні юридично обов’язкова угода, а не лише усні запевнення».
Хоча пану Путіну, можливо, вдалося змусити США погодитися на розмову — незважаючи на те, що вимоги Москви, здавалося б, були неперервними, — Станова та інші попередили, що наразі одних переговорів для нього недостатньо.
Підбадьорившись, він бачить у Байдені людину, яка, можливо, готова укласти угоду — і що він, як ветеран холодної війни, може поважати владну дипломатію із Москвою, якої молоді американські політики не мають.
«Він припускає, що американці звернуть увагу лише на те, що конкретно загрожує їм тут і зараз», — сказав про російського президента Дмитро Тренін, директор аналітичного центру Московського центру Карнегі.
«Він використовує непередбачуваність, він використовує напругу, він використовує погрози».
Як можуть сказати найкращі аналітики, для Путіна зараз найбільш важливою є вимога, щоби НАТО запропонувало якісь офіційні гарантії не розширюватись на схід і припинити військову співпрацю з Україною. Пропозиція Америки в обговореннях у понеділок щодо переговорів про розміщення ракет і військових навчань у Європі також цікавить Росію, але пан Рябков вказав, що ці питання є менш пріоритетними.
НАТО неодноразово відкидало ідею про те, що дозволить будь-якій іншій країні накласти вето на тих, хто може і не може бути в Альянсі, створюючи, здається, глухий кут. Проте, пан Лук’янов, відомий російський аналітик, каже, що той факт, що переговори не завалилися одразу, означає, що обидві сторони можуть побачити якийсь шлях — наразі невидимий для зовнішнього світу — для досягнення дієвого результату.
Щодо подальших дій Росії, Лук’янов сказав, що це буде вирішувати винятково Путін, який має монополію на прийняття зовнішньополітичних рішень. На відміну від лідерів радянських часів, у Путіна немає «Політбюро» вищих посадових осіб, які приймають колективні рішення.
Лук’янов також зазначив, що жодна особа не може безпосередньо впливати на Путіна:
«Він отримує ту чи іншу інформацію. Ті, хто її надає, не мають власного впливу і не знають, що з цього вийде».
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS