Навіть якщо Крим буде звільнено, жити я там більше не хочу – Олександр Кольченко

В програмі «Звільніть наших рідних» сьогодні довгоочікуваний гість – колишній політв’язень Олександр Кольченко. З ним ми поговорили про те, що підтримувало його у російській в’язниці, як до нього ставилися інші утримувані у колонії, а також про плани на майбутнє.

•  Олександр Кольченко — звільнений український політв’язень. Пробув за ґратами більше 5 років. Олександра затримали в окупованому Криму в травні 2014 року. Російські силовики звинувачували його, Олега Сенцова, Геннадія Афанасьєва і Олексія Чирнія у підготовці теракту. Сенцов і Кольченко співпрацювати з російським слідством відмовилися. В серпні 2015 року Сашка засудили до 10 років позбавлення волі. Термін він відбував у колонії міста Копейськ, це під Челябинськом. Звільнили Олександра Кольченка 7 вересня цього року у рамках обміну у форматі «35 на 35».

Ігор Котелянець: В мене враження після знайомства з тобою, що ти – найпозитивніша людина взагалі серед всіх звільнених політв’язнів. Ти постійно усміхаєшся, постійно жартуєш і здається, що якась депресуха чи не дуже добрий психологічний стан після в’язниці оминув лише тебе. Це якесь особливе відношення до життя?

Олександр Кольченко: Життя у в’язниці — це завжди стрес, тому що ти перебуваєш у «стиснених» умовах у великому колективі, практично не буваєш ніколи на одинці. Але, щоб якось витримати це все, мені здається, треба до всього ставитися з гумором.

Наталія Каплан: А як вдавалося знайти спільну мову з іншими ув’язненими, що це були за люди? Тобто ви ж там були єдиним саме політичним в’язнем.  

Олександр Кольченко: Так, але я все одно такий самий в’язень, як і інші. Звісно, з деякими виникали суперечки стосовно України, стосовно «Кримнаш», але згодом я почав їх уникати, тому що є люди, яких жодним аргументами не переконаєш.

Наталія Каплан: Що було найскладнішими в колонії, і що давало підтримку?

Олександр Кольченко: Підтримувало мене спілкування з людьми зовні через листування, спілкування з адекватними людьми в таборі, з тими, хто критично ставився до того, що показували по телебаченню.

Ігор Котелянець: Це росіяни? Вони теж були «політичними»?

Олександр Кольченко: Це росіяни. Там було декілька в’язнів, які теж стояли на профілактичному обліку по екстремізму через свої статті, і нас постійно на свята закривали в ШІЗО (штрафний ізолятор – ред.), там я з ними і познайомився.

Наталія Каплан: Я знаю, що вам часто і подовгу не передавали книги, які вам надсилали. Як це пояснювала адміністрація колонії?

Олександр Кольченко: Ніяк не пояснювала. Але деякі книги я брав в бібліотеці, брав у знайомих.

Наталія Каплан: Чим ви зараз плануєте займатися?

Олександр Кольченко: Поки що їжджу Європою. Також вже був в університеті, взяв завдання на сесію.

Ігор Котелянець: Тобто ти вже вступив кудись до університету?

Олександр Кольченко: Ні, мене поновили у 2017 році в Таврійському національному університеті, де я навчався на факультеті туризму.

Наталія Каплан: Хто більш за все підтримував вас, коли ви сиділи у в’язниці?

Олександр Кольченко: В першу чергу, рідні, друзі та товариші – кримчани, які переїхали до Львова, ті, з ким я познайомився  таборі через листування.

Наталія Каплан: Ми постійно закликаємо писати листи політв’язням. Це дійсно так важливо?

Олександр Кольченко: Так, авжеж. Це морально дуже підтримує.

Ігор Котелянець: Чи пам’ятаєш ти день початку Революції Гідності у 2013 році. Що відбувалося у Криму?

Олександр Кольченко: Спочатку на ці події я не звернув увагу, тому що я був дуже далеко від цього націонал-демократичного порядку денного. Але коли наметове містечко розігнали, тоді вже не можна було залишатися байдужим – або ти підтримуєш протестувальників, або владу.

Ігор Котелянець: Чи були вже в Криму якісь такі активності, можливо, люди виходили?

Олександр Кольченко: Спочатку нічого такого не було, і ми не могли розібратися в оцінці цих подій. Але в подальшому Меджліс кримськотатарського народу влаштовував публічні заходи в Криму. Ми спочатку дистанціювалися від цього, але коли з’явилися перші загиблі, ми влаштували акцію на підтримку Майдану під Радою Міністрів Криму на площі Леніна.

Ігор Котелянець: Тобто ви вийшли з прапорами? Вийшли з якимись вимогами?

Олександр Кольченко: Ми під Радою Міністрів поставили свічки та портрети загиблих.

Наталія Каплан: Росіяни тоді вже з’являлися в Криму чи це було вже пізніше?

 Олександр Кольченко: Певно, трохи пізніше, вже наприкінці лютого.

Наталія Каплан: Що тоді показували по кримському телебаченню? Адже більшість кримчан все ж таки не підтримала Майдан.

Олександр Кольченко: Так, але ми з друзями створили Кримську екологічну ініціативу, і з екологічних позицій критикували дії влади Януковича саме в Криму. Влаштовували пікети під Представництвом президента, під Радою Міністрів.

Ігор Котелянець: А зараз що з цими друзями?

Олександр Кольченко: Всіх дуже сильно порозкидало, ніби вибухнула якась бомба. Хтось залишився в Криму, хтось переїхав до Росії в Санкт-Петербург. Багато хто переїхав у Львів, у Київ.

Наталія Каплан: Сумуєте за Кримом?

Олександр Кольченко: Так, дуже сильно сумую. Але якщо наприкінці терміну в таборі я хотів повернути до Криму, коли його звільнять, то зараз, я думаю, що можу приїхати тільки відпочити, а жити там вже не хочу.

 Ігор Котелянець: А ти віриш, що Крим колись буде звільнено?

Олександр Кольченко: Можливо, нескоро, але так – нічого вічного не буває. Всі імперії руйнуються.

Наталія Каплан: Коли тебе затримали у Сімферополі, чи здійснювалися щодо тебе побиття та катування?

Олександр Кольченко: Не дуже сильно: били долонями в голову, кулаками в корпус. Все це тривало десь годину чи дві. Але то таке – несерйозно.

Наталія Каплан: Чи слідкуєте ви за долями інших ув’язнених, які залишаються?

Олександр Кольченко: Намагаюся, але не дуже встигаю слідкувати за новинами останнім часом. Але я буду продовжувати боротьбу за звільнення решти українських політв’язнів та підтримувати російських товаришів.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.