Український військовий проїздить повз зруйновані обстрілами будинки у Верхньокам'янському неподалік Лисичанська Липень 2022 Вікторія Рощина/Громадське радіо
Лисичанськ на Луганщині окупований. Туди зайшли російські військові і, фактично, взяли під контроль останній населений пункт Луганської області. Офіційно цю інформацію підтвердили у Генштабі у неділю, 3 червня. Наразі проїзд до Лисичанська неможливий — російські окупанти прострілюють траси та польові шляхи, намагаються просуватися далі — в бік Сіверська та Бахмута.
За менш ніж 20 кілометрів від міста розташоване селище Верхньокам’янське, яке перебуває під цілодобовими обстрілами. З близько тисячі мешканців там залишилась сотня. Вони кажуть — не мають куди виїжджати та елементарно бояться не доїхати, адже дороги прострілюють.
Попри наближення російської армії мешканці селища вірять — до них не дійдуть.
Деталі — у репортажі з прифронтового селища. Він був записаний до офіційного оголошення про те, що російські війська окупували Лисичанськ, а на околицях НПЗ тривали бої.
Наразі Лисичанськ під тимчасовою окупацією.
«Ситуація дуже сильно змінилась»,— розповідає мені військовий «Тарік». «Працює дуже сильно їхня артилерія.
Вони нас перевищують як кількістю, так і технікою. За рахунок техніки вони і просуваються. Якщо б у нас було стільки техніки скільки в них, то ми давно б уже цю війну виграли», — каже військовий та жартує: «Донецька область була б по Сибір».
«Напружена ситуація дуже сильно, тому що ворог наступає», — розповідає мені військовий Іван. «У нас стрілецька зброя, максимум РПГ. Усі були налаштовані тримати, але немає чим. У нас найголовніше — це людський фактор — життя», — каже військовий.
Селище Верхньокамя’нське лишається одним із наближених селищ дорогою до Лисичанська, де ще досі живуть люди. Це менше як 20 кілометрів. Далі вже розбиті та випалені населені пункти. Там була помічена російська техніка.
Утім, люди, що живуть у Верхньокам’янському, не планують їхати, сподіваючись, що окупація та смерть їх омине.
«Страшно дуже. Але поки хата ціла живемо», — каже місцева мешканка Тетяна Вікторівна. «Воду з колодязя беремо, хоч вона і не дуже гарна. Технічна. Ну, ще тримаємося. Бо знаєте як? Наживали все життя, а тепер кому воно?», — додає жінка.
У селищі з більш як тисячі мешканців лишається сотня.
Серед них одна дитина — хлопчик 10 років. Рідні кажуть — він категорично не хоче їхати та влаштовує істерики при згадці про це.
«Відмовляється. Одразу сльози — не хоче кидати бабусю й дідуся, мама його теж. От це лише через це. Я б вже давно їх відправила», — каже бабуся хлопчика Вікторія.
«Із 5 травня ми живемо в підвалі. Останні дні в нас дуже голосно…», — додає жінка. В селищі відчутні зв’язок, газ, світло, вода. «Воду підвозять, дякую хлопцям військовим та фермерам. Не голодуємо, дякуючи волонтерам», — каже жінка та додає, що з чоловіком прожили тут все життя — понад 60 років: «Куди їхати? Поки тут, а там будемо дивитися».
Трохи далі зустрічаю місцеву мешканку Любов. Вона підвернула ногу, коли в черговий раз бігла у підвал ховатися від обстрілів. Військовий медик Олександр надає їй допомогу, а вона скаржиться на життя на передовій.
«Літають Росії снаряди. Дістали вже! Хазяйство тримає. Хотілось би виїхати, може виїду», — каже жінка.
Чимало худоби місцеві просто відпустили, коли тікали від обстрілів. За деякими доглядають ті сусіди, що лишилися.
«Коли воно вже завершиться? Я не розумію цю війну. Ми на своїй землі, навіщо вони сюди йдуть?», — додає Любов.
Військовий медик каже, що ситуація в селищі та наближених населених пунктах неспокійна, а тому чимало поранених, як серед військових, так і серед мирного населення. А так як наближена лікарня лише в Бахмуті — він максимально надає усю необхідну першу допомогу.
«Найбільше — це осколкові поранення. Дуже багато військових також хворіють. Але ми слава богу підіймаємо на ноги», — каже Олександр та додає, що відчуває на собі велику відповідальність і довіру військових.
«Бачив багато чого. Страшно. Але працюємо, щоб залишатися тут, рятувати наших солдат. Усе, що я можу зробити сам — роблю сам, усе решта — відправляємо в госпіталь», — додає медик. Він каже, що пішов на війну добровільно і кожна допомога йому в радість.
«Настрій бойовий, але немає озброєння і люди трохи нервують. Тому що вони ж не підуть на танк з автоматом», — каже військовий Іван.
«У них дуже багато «заліза» — є чим і з чого. А в нас немає підтримки. Де той ленд-ліз?», — додає військовий.
«Усім страшно. Головне щоб не було паніки».
«Головне зараз — допомога з озброєнням, а пі..лей ми вміємо давати», — каже військовий Микола.
«Просто це безглузда війна піхотою проти артилерії. Це не війна», — додає військовий «Тарік».
Лідер донецьких бойовиків Денис Пушилін в останніх інтерв’ю заявляв, що після взяття Лисичанська військових «ЛНР» перекинуть на підмогу їм і вони підуть далі — «до конституційних кордонів областей».
Попри можливе просування російських військ, мешканці селища Верхньокамя’нського сподіваються на силу ЗСУ.
«Надоїло все… хочеться щоб війна ця завершилась. Але знаєте, я ще не вірю, що вони сюди дійдуть», — каже місцева Тетяна. «Я от не вірю і все. Вірю нашій армії — може не допустять. Ну а як допустять… я хлопцям військовим казала — будуть йти вони, і ми за ними. У Росії я не хочу залишатися. Віримо до останнього, що буде Україна!».
«Ми сподіваємось на перемогу!», — каже місцева Любов. «Хотілось би, щоб скоріше ця війна закінчилась. Тому що стільки хлопців гине…»
У 2014 році Лисичанськ уже був під окупацією бойовиків два місяці через проведення псевдореферендуму, якому не заважала місцева влада та правоохоронці. Але згодом місто звільнили українські військові. Наразі в ЗСУ також налаштовані лише на силове відбиття територій.
«Ми мусимо забрати те, що вони відібрали. Ми не хочемо чуже, але і своє мусимо забрати», — каже військовий Іван.
«З ними не можна ні про що домовлятися. Вони воюють з нами з часів нашого відокремлення і незалежності. Потрібно лише відбивати. І якщо буде допомога — ми це зробимо», — каже військовий «Тарік».
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS