Так виглядала Вишневська філія Чмирівського ліцею у травні 2021 року. Фото з фейсбук-сторінки закладу освіти
Разом зі своєю дружиною вони багато років працювали у сільській школі та привчали людити свою землю.
«Одного дня до нашої школи прийшли росіяни. Того дня, у травні місяці, вони зняли наш український прапор, який до сих пір висів на своєму місці. Як виявилося, загарбники хотіли, щоб керівництво школи виділило їм кімнату для допитів у школі. У школі, куди ходять вчитися діти. Хоча повноцінного освітнього процесу вже не було у той час, але поодиноко учні приходили закривати «борги», — згадує вчитель.
Тоді, за його словами, російським солдатам запропонували взяти інше приміщення — їдальню, яка теж розташовувалася на території освітнього закладу. Саме там окупанти декілька днів допитували односельчан.
Читайте також: Окупанти «судять» фермера-атовця з Луганщини: історія незаконного ув’язнення жителя Старобільщини
В один із таких днів загарбники прийшли й за ним. Спочатку вони не знайшли його вдома, але дізналися, що він може перебувати у школі.
«Подзвонили і сказали, що стіни будинку світять тепловізором. Я зрозумів, що цього разу серйозно. Вони вже чекали мене на виході зі школи. Після цього одразу сказали пройти з ними до їдальні, де вони вже опитували людей», — згадує вчитель.
Розмова між так званим «слідчим» та вчителем почалася «за протоколом». Окупант писав про «бандерівців», «ярих українців», питав про військовослужбовців.
«Я йому казав, що знаю лише учнів по школі, а чим вони займаються після навчання, не знаю. Він поклав переді мною листок та ручку і наказав писати імена колишніх атовців, поки він покурить. Звісно, що листок був пустим, коли слідчий повернувся. І тут почалося цікаве. Він махнув рукою своєму помічнику і той сказав, що не битиме мене через вік. На той час мені було 55 років. Тоді він покликав військового на прізвисько «Маньяк». Заходить кремезний молодий хлопець і одразу б’є мене у голову. Його удар трохи змістився на скроню, бо я ухилився», — згадує житель Вишневого.
У той час дружину постраждалого повели додому аби вона показала окупантам його документи та гаджети. Після удару чоловіка більше не били.
Поки він очікував, на допит заводили його односельців.
«Я бачив свого колишнього учня, у якого було червоне обличчя і він тяжко дихав. Мабуть, перед цим його побили добряче. Також заходив чоловік, колишній в’язень, але його швидко відпустили. Останній ще поглянув на мене і сказав їм типу «навіщо ви його тримаєте, цей чоловік — нормальна людина».
Врешті-решт вчителя відпустили додому того ж дня. Але іншим його односельцям не так поталанило. Чоловік згадує, що декого забирали ще влітку і вони до сих пір не повернулися додому.
«Вони шукали у селі людей, які розграбували російські підбиті БМП, що багато днів стояли під відкритим небом. Я знаю, що туди ходили наші хлопці, але чи брали вони звідти щось — не знаю. Але молодого хлопця таки забрали та повезли у Луганськ. Що з ним наразі — невідомо», — згадує освітянин.
Читайте також: «Росіяни вивели нас у поле і сказали: «Ідіть»: історія старобільчанки та її сина, які рік провели в окупації
Окупанти під час того візиту сказали чоловікові, що йому доведеться працювати у школі за російськими програмами. Оскільки чоловік не міг погодитися на це, йому з дружиною довелося шукати перевізника аби виїжджати з окупованої території.
«Ми потихеньку почали продавати свої речі, аби назбирати суму для життя на перший час. Підготувавшись, у серпні 2022 року ми досить успішно пройшли пункт пропуску «Танюшівка». Але на російсько-латвійському кордоні нас та сотні українців чекало пекло», — згадує чоловік.
Три доби під палючим сонцем вдень та прохолодними ночами жителі села Вишневе чекали аби покинути територію країни-агресора. Російські прикордонники навмисне не випускали громадян України декілька днів.
«Росіяни, білоруси, грузини не стояли в черзі — їх одразу кликали на пункт пропуску. Коли ми почали, так би мовити, страйкувати, то вийшов один співробітник їхньої прикордонної служби та сказав з насмішкою, що «ви все одно нічого не зробите». Так, і ми дійсно не могли нічого зробити у такій ситуації. Ми спали уздовж дороги, мало пили та їли, бо ніхто не розраховував на таку довгу дорогу, не було туалетів та якихось місць для сидіння. Це було справжнє випробування, пекло. Потім почали пропускати. Мене протримали багато годин. Питання — одні й ті ж», — згадує вчитель.
Читайте також: «Я мав витримати все, бо розумів, якщо зізнаюся — мене одразу вб’ють»: про 12 днів у Старобільському СІЗО
Така дорога, постійний стрес та переживання не могли минути безслідно. Як тільки він із дружиною дісталися Києва, у чоловіка діагностували мікро-інсульт. Довгі місяці він реабілітувався та оговтувався від того, через що їм довелося пройти. Тепер же він знову на своєму місці — викладає у школі.