facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

«План втечі з Росії»: історія 16-річної Валерії, яку батько не відпускав до матері в Україну

1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 10 хв

Впродовж інтерв’ю 16-річна Валерія Галич сиділа поруч із мамою Наталією, час від часу притискаючись до неї, шукаючи контакту очима, вслухуючись в слова та деталі. Ми спілкувалися за допомоги відеозв’язку. Та навіть у такий спосіб відчувалася жага матері і доньки до взаємного спілкування, підтримки, обіймів, просто дотиків, бажання дізнатися щось нове одна про одну… Жага до всього, чого вони обидві були позбавлені протягом довгих року та вісьмох місяців через те, що рідний батько дівчини відправив її до Росії та нізащо не відпускав до мами на територію вільної України. Лєра намагалася втекти, але її двічі завертали на кордоні назад. Проте з третьої спроби їх із мамою план, нарешті, спрацював, і вони возз’єдналися.

Як усе відбувалося, мама Наталія із донькою Валерією розповіли Громадському радіо.


«Із батьком Лєри ми не живемо разом від початку війни, з 2014 року», — знайомить із сімейною історією Наталія: «Тому що ми налаштовані проукраїнськи, а Олексій прийняв іншу сторону. До 22 лютого 2022 року я, Валерія та старший син Іван жили у Сєвєродонецьку. Валерії на той момент було 15 років, а Івану – 17. За два дні до початку війни, оскільки вже йшли нехороші новини, я вирішила відвезти дітей подалі від Сєвєродонецька, в селище Ями. Там живуть мої свекри, у них приватний будинок із підвалом, і у випадку обстрілів там було би безпечніше. Ми думали, що все закінчиться дуже швидко, але вже 27 лютого до селище разом з моїми дітьми опинилося в окупації», — розповідає Валерія.

«Спочатку у нас нічого не змінилося«, — згадує дівчина: «Просто зранку сказали, що селище вже під окупацією і все. А далі стали змінювати прапори, валюту… Час від часу в село були «прильоти», але сильно його не обстрілювали. Під кінець серпня заїхали російські військові, стали розселятися по хатах. Спочатку ходила місцева влада, питала, де пусті будинки, якщо люди виїхали, то вони туди заселялися. А потім, коли російських солдатів стало багато, їх заселяли, навіть попри згоду господарів осель. Ще часто розпитували, хто де працює, чим люди займаються, погрожували, якщо повернеться українська влада, то всім капець, і взагалі налаштовували проти України. Було страшно і дуже неприємно, бо було відчуття, ніби я зраджую свою країну, тому що я перебуваю на окупованій території і нічого не можу зробити…».

Раптом дівчині на очі накочуються сльози, і врешті-решт вона не витримує і відходить від нас заспокоїтися. Мати ж додає, що одного разу, під час свята у місцевому клубі, дітей змушували стати та фотографуватися на тлі російського прапора. Лєра відмовилася, і тоді одна з вчительок підійшла до неї та попередила, що так робити дуже небезпечно, бо можуть відправити «на яму»:

«Це означало відправити до підвалу, де тримали і катували людей, яких підозрювали у проукраїнській позиції. Одного хлопчика 10-річного туди відправили, тому що стали перевіряти телефон і знайшли там фото військової техніки. Його батьків теж забрали після цього. Скільки їх там тримали і що саме з ними робили, нам невідомо, але після того, як їх відпустили, вони більше ні з ким по селу не спілкувалися. Замкнулися в колі родини і уникали розпитувань, зустрічей. Мабуть, обробили людей в тому підвалі сильно».

Найстрашніші часи

Саму ж Наталію війна застала у Сєвєродонецьку, де вона пробула рівно 80 днів. Аналізуючи минуле, жінка робить висновок, що ті дні були найстрашнішими в її житті:

«Сиділа у підвалі, бо боротьба за місто була страшна. Світла не було, їжа закінчувалася, мене кілька разів поранило трохи осколками: бо по хаті нашій був не один прильот, а вікон не було, дверей уже теж. Було неймовірно страшно і холодно, на вулиці стояв мороз, а протопити хату можливості не було, як і утримати те тепло. А думаєш весь час про дітей, як же вони там… Єдиний, хто мене підтримував, — це наша собачка, болонка Буся. Ця жива грудочка мені життя врятувала. Я накидала на себе все, що могла: ковдри, теплі речі, Бусю — під одяг, до тіла, і так вона мене гріла. Крім того, перед обстрілами вона завжди нервувала, то я бігла до підвалу. Весь цей час я вірила, що українські війська відіб’ють нас, і я зможу поїхати та забрати дітей. Проте, коли підійшли до міста чечени і стали заходити з півдня, то я зрозуміла, що потрібно тікати».

Валерія Галич із песиком Бусею

Попре все у дітей була можливість підтримувати час від часу зв’язок з мамою. Хоча це і відбувалося переважно під наглядом лояльної до росіян бабусі і тоді, коли у мами з’являлася можливість вийти, щоб підзарядити телефон. Через спеціальний додаток, бо інтернету часто теж не було, вони могли сказати одне одному іноді тільки пару слів, що живі-здорові.


Читайте також: «Це ж рідна кров»: як дніпрянка перетнула кілька європейських країн, аби повернути з окупації брата по татові


Спочатку Наталія виїхала до Запоріжжя, а через два місяці — до Києва. Тому що у Сєвєродонецьку вона працювала на базі вторинної сировини комірничею, і коли її підприємство переїхало до столиці, її одразу ж покликали на роботу. В той самий час, на початок великої війни, батько дітей Олексій був на заробітках у Польщі. Наталія просила, щоб він повернувся, забрав дітей від своїх батьків та вивіз через Білорусь до Польщі, звідки вона могла би їх забрати на територію вільної України. Та отримала невтішну відповідь.

«Він твердо сказав, що діти до України не поїдуть. Мій колишній наказав дітям озвучувати іншим людям таку позицію, ніби з мамою вони не спілкуються. Пізніше він принципово повернувся на Луганщину, побув з дітьми півтора місяці, змусив їх зробити російські паспорти і поїхати на навчання до Бєлгорода. А сам поїхав на заробітки вже до Іркутська», — каже Наталія.

Жили ніби на волі, але під тотальним контролем

Наталія мала стійку проукраїнську позицію і про це знали не тільки налаштовані проти неї родичі, а й інші люди. Тому заїхати на окуповану територію, щоб забрати дітей, для жінки було надто небезпечно. І коли прийшло літо, дітям нічого не залишалося, крім як послухатися батька та поїхати до Бєлгорода, щоб вступити до коледжів. У серпні цього року Лєра з Іваном приїхали до Росії:

«Там ми зняли квартиру на добу, поїхали до коледжу подавати документи. Спочатку у нас їх навіть не прийняли, бо атестати маємо українські, сказали, щоб ми їх переклали, — пояснює Лєра: «Ми самі з Іваном це зробили. Я подала документи на дизайнера-модельєра, а Ваня — до іншого коледжу. Документи ми заповнювали самі і за себе, і за батька. І коли нас прийняли, то ми з’їздили до бабусі, зібрали речі і повернулися заселятися до гуртожитку. Кордони окупованої території з Росією ми перетинали без проблем, у нас тільки перевірили паспорти і деякі речі. У інших людей перевіряли і телефони, і речі».

Із вересня діти почали навчатися кожен у своєму коледжі.

«Однолітки до мене ставилися нормально, а викладачі дозволяли собі недоречні жарти, — каже дівчина: «Ще щопонеділка піднімали їхній прапор, був урок «розмови про важливе», на якому нас змушували співати гімн Росії, нав’язували, що Росія — «велика і хороша». Я дуже хотіла до мами, говорила про це батькові, але він і слухати не хотів».

За цей час Олексій хоч і перебував аж в Іркутську, контролював дітей щодня по телефону та іноді — відеозв’язком. Щодня телефонувала і бабуся — дізнатися, як справи. За словами матері й доньки, педагоги та персонал, зокрема, гуртожитку, весь час тримали українців під особливою увагою, стежили за ними: хто куди ходив, чим займається у вільний час. Проте у гуртожитку все одно за Лєрою був не такий суворий нагляд, як у бабусі, і персонал можна було перехитрити. Валерія вже просто не могла перебувати в неволі в чужій країні, та й Наталія тільки і жила думками про дітей. Тож вони придумала план втечі.

«Перший раз ми спробували вивезти Лєрочку у вересні цього року», — ділиться Наталія: «Я знайшла перевізника, він приїхав з Луганської області до доні у Бєлгород, до гуртожитку навчального закладу. О 10-й годині ночі вона сіла в автівку, тобто ми просто «вкрали» дитину у кацапів. Іван нам допомагав, прикрив сестру, сказав батькові, що вона переночує у нього, щоб той до гуртожитку не телефонував. Сам Іван їхати не рвався: у сина там перше кохання. Те ж саме сказали й у гуртожитку. Нам потрібна була бодай доба, щоб Лєра доїхала до кордону. Ми усі були між собою на зв’язку, як бабця телефонувала, то казали, що онучка спить. Тим часом машина доїхала до кордону з Латвією, але російські прикордонники не пропустили до мене мою дитину. Бо вона їхала без супроводу дорослих, а їй наразі 16 років. Дозволу батька у неї теж на руках не було».

Що робити? Родина мала два варіанти: чи везти дівчину назад, чи висадити на кордоні з Латвією, щоб чекала, поки мама приїде за нею до Росії через Польщу, Литву та саму Латвію. Останнє було поганим варіантом, бо і Наталія не могла приїхати до країни-агресора, і саму дівчину почали б шукати. І якби знайшли, то навряд чи вона б дочекалася маму в прикордонному регіоні.

«Якщо до того за донькою був не такий вже сильний контроль, то після такої втечі вона б і кроку з того гуртожитку без попередження не зробила б», — зітхає мати: «Найкраще, що ми могли зробити — це повернути її назад непомітно і якомога швидше. Перевізник допоміг організувати транспорт таким чином, щоб дівчина потрапила до гуртожитку до ранку понеділка і о 8-й пішла на заняття, поки її втечу не запідозрив персонал коледжу».

І їм вдалося це організувати. Але всередині і доня, і мати дуже сильно переживали цю невдалу спробу. Тепер вони тільки й думали про спосіб вирвати дитину з тої неволі.

«Коли мою дитину завернули назад, я не те, що плакала, а горланила так, що чули всі сусіди», — голос матері тремтить: «Наступного дня до мене підійшла сусідка: мовляв, чула, що у мене щось трапилося. Вона дала мені контакт «Української мережі за права дитини», де допомагають в таких ситуаціях. Наступний план ми розробляли разом із цією організацією. І далі вже її фахівчиня вела нас, аж поки все не закінчилося».

Через кордони — додому

Невдовзі вони повторили спробу втечі дівчини. Але тепер дотримувалися плану, ретельно розробленого разом із досвідченими фахівцями, тобто працювали командою. На жаль, все йшло всупереч їх намірам, проте команда не здавалася. Від початку не обійшлося без хвилювання, бо Валерії не вдавалося своєчасно вийти з гуртожитку.

«І я запізнилася на автобус!», — сором’язливо посміхається дівчина: «Дзвоню мамі: що робити? Мама каже: терміново бери таксі і наганяй! Викликала я таксі, потім ще пересідала на інші види транспорту… Та врешті-решт мене знову завернули на кордоні Білорусі та України і хотіли повертати назад, до Росії».

Здавалося б, історія ось-ось повториться. Але тепер дівчина була не одна і супровідникам вдалося владнати ситуацію. Змінивши маршрут, Валерія в’їхала-таки до України і попрямувала до Києва, де її зустрічала мама.

«Ви не уявляєте, яка то була зустріч», — шаріється Валерія, знову переживаючи цей момент: «Ми просто не могли відійти одна від одної, так скучили! Тепер я поновлююся у своїй школі-ліцеї із Сєвєродонецька, ми вже про все домовилися, буду вчитися онлайн. Так отримаю атестат про закінчення 11 класів. А далі хотіла би вступити до університету на лінгвіста корейської культури. Тепер я з мамою і, думаю, у мене все буде добре».

Валерія із мамою

Автор — Костянтин Катишев


Матеріал підготовлено у межах проєкту «ШЛЯХ ДОДОМУ», спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених у РФ або на тимчасово непідконтрольні уряду України території. Проєкт реалізує «Українська мережа за права дитини» в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine.

Також партнерами Мережі у проєкті є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини.

Матеріали, розроблені в межах проєкту, не обов’язково відображають офіційну позицію Save the Children.


 

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Поділитися

Може бути цікаво

«Ракета Х-22 — це чистий тероризм, її точність понад 500 м» — авіаексперт

«Ракета Х-22 — це чистий тероризм, її точність понад 500 м» — авіаексперт

4 хв тому
У Дніпрі представили економічну платформу «Зроблено в Україні»

У Дніпрі представили економічну платформу «Зроблено в Україні»

49 хв тому
У Словаччині активісти зібрали 2 мільйони євро на снаряди для України

У Словаччині активісти зібрали 2 мільйони євро на снаряди для України

1 год тому