«Це ж рідна кров»: як дніпрянка перетнула кілька європейських країн, аби повернути з окупації брата по татові

Дмитрик на момент окупації жив на Луганщині з бабусею. У 2016 році в нього померла мама, а у 2021-му — тато. Опіку над хлопцем взяла бабуся, з якою хлопець пережив найстрашніші часи війни. Та у вересні 2022 року доля завдала йому ще одного удару — відійшла у засвіти й бабуся. І 14-річний підліток зостався один.

І тут трапилося справжнє диво — на сироту вийшла його старша сестра Ірина, яка народилася у першому шлюбі тата, не відцуралася рідні й зробила нездійсненне: два місяці поневірялася по світах, аби вирвати брата з окупації й повернути в Україну. Розповідаємо їхню історію. Імена змінені з міркувань безпеки.

---

За 6 років Дмитро втратив батьків і бабусю

Іра сьогодні не надто охоча говорити.

— Ні, ні, ні і ні, — твердить ця мужня жінка. — Жодних інтерв’ю зараз. Все, що треба, я розказала раніше…

Інші члени родини теж мовчать, як мовчать пасажири перекинутого під час шторму човна, які нарешті допливли до берега і знесилено лежать на піску… Вони разом так багато пережили!

Іра та її рідні — чоловік, донька й мама — з Луганщини. З початком широкомасштабної війни їм усім вдалося вирватися з окупації та переїхати в Дніпро. Сім’я винайняла квартиру, Іра з чоловіком влаштувалися на роботу. Аж тут, як грім серед ясного неба, звістка, що попав у біду її брат.

До слова, це була непроста сімейна історія. Тато Іри пішов із сім’ї, одружився. У другому шлюбі народився син. З братом по тату у них різниця 18 років. Тому, коли стало відомо, що малий, який раніше втратив маму й тата, а тепер поховав ще й бабусю, лишився сам-один на окупованій території, вона, доросла жінка, яка сама мала доньку, сказала: «Треба дитину рятувати. Це ж рідна кров!». Чоловік її підтримав, мама також. Так почалася непроста історія порятунку.

Але як вивезти брата з окупованої території? Ірі самій це було не під силу. Вона зателефонувала на гарячу лінію Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України.

— Пам’ятаю схвильований голос Ірини. Вона описала ситуацію. Ми окреслили їй алгоритм дій. Сказали, що спочатку вона має взяти опіку над дитиною. Ірина так і зробила, — розповідає начальник відділу у справах депортованих департаменту кризового реагування Мінреінтеграції Наталія Ємець.

У Дніпрі 32-річна жінка оформила опіку над неповнолітнім братом. Далі повідомила Луганськ, що у Дмитра є офіційний представник, який за ним приїде, щоб забрати з окупованої території. Лишався один із найважчих етапів: домовитися зі стороною росіян. Два місяці Ірина вела перемовини з уповноваженим із прав дитини у Москві щодо повернення Дмитра. На передачу дитини там спочатку категорично не погоджувалися. Та потім дали дозвіл.

— Рушієм з боку Мінреінтеграції у справі повернення дітей є Ірина Верещук. Вона насправді дуже переймається цим питанням, хвилюється за дітей. І мене, як людину, яка почала цим займатися, вона «зробила». Якби не Ірина Андріївна, не було б такої «повертальниці дітей», як Наталія Ємець. Вона усьому мені допомагає, вмикається в будь-що, не гаючись: якщо це в її компетенції, вона завжди у перших лавах, — розповідає Ірина.

«Мы не можем вас пропустить. Ребенок — гражданин России»

— Ніхто не думав, що шлях буде таким складним, — продовжує Наталія Ємець. — Крім того, Іра раніше дуже мало їздила, а поїздом і літаком ніколи. Переважно автобусом. І от такого «транспортного новачка», цю чудову, милу жінку треба було відправляти «на діло». Чомусь пригадала, як у кіно головній героїні завжди випадають ті випробування, яких вона найбільше боїться. Тим, хто не може плавати, треба стрибнути в гірську річку, хто боїться висоти, обов’язково має когось там врятувати на самому краєчку даху… Ну й Ірі, за всіма законами жанру, дісталося.

Їй треба було подолати тисячі й тисячі кілометрів — той маршрут, який ми склали спільно з «Українською мережею за права дитини», з якою у Мінреінтеграції підписано Меморандум про співпрацю. Причому усіма видами транспорту, в тому числі й літаком, який вона і в очі не бачила. Ірина вивозила малого з величезними складнощами. Через кілька європейських країн. Та раптом — осічка!

— Що сталося?

— Іра з дитиною вже перебувала на одному з прикордонних пунктів з боку росіян. Ті довго вивчали документи. І от коли вже все наче було готове для переходу на український бік, прикордонник виніс вердикт: «Мы не можем вас пропустить. Ребенок — гражданин России». Це був удар. Шок. Ніхто не знав про це! Навіть сам Дмитро. Коли вони встигли оформити йому громадянство? Як сталося, що ніяких відомостей ні в кого щодо цього не було?

Схвильована Ірина подзвонила волонтерам і фахівцям проєкту «Шлях додому» «Української мережі за права дитини», які супроводжували випадок. Вона повідомила, що російські прикордонники сказали їй самій переходити кордон в Україну, а дитину залишити в Росії. Всі разом вирішили, що Ірина має лишитися у РФ ще на добу. Раптом зміна зміниться і наступні прикордонники будуть більш неуважними або більш поблажливими?

Та і наступна зміна їх не пропустила. Ще й почала погрожувати викликом поліції. Ірина з Дмитром мусили відступити. Вони продовжували перебувати на території Росії. Загалом Іра перебувала у Росії й інших країнах близько двох місяців.

«Позичивши у Сірка очі, казала мамі Іри: “Все буде добре!”»

— Увесь цей час щодня мені телефонувала і писала мама Ірини, — згадує Наталія Ємець. — Говорила, що у неї цукровий діабет, що вона місця собі не знаходить… Я розуміла, що жінка на межі нервового зриву, та, «позичивши у Сірка очі», говорила: «Не хвилюйтеся! Все буде добре! Ми знайдемо вихід!». І коли Іра зателефонувала сказати, що вона з братом уже в Україні, яке то було щастя і полегшення для всіх! Вони з дитиною змогли повернутися на Батьківщину через третю країну.

В Україні їх зустріли волонтери й купили квитки дістатися Дніпра. Сім’ї пропонували евакуацію з міста, адже це не найбезпечніше місце в Україні. Та домочадці не погодилися. Вони обжилися в Дніпрі, мали роботу. Вирішили залишатися.
Важка подорож далася взнаки. Приїхавши, сестра з братом потрапили до лікарні.

Особливо посипалося здоров’я в Ірини, — каже Наталія Ємець. — Жінка жахливо перенервувала. Боялася, що вона ніколи не повернеться в Україну, не побачить доньку. Казала: «У мене волосся ворушилося на голові від страху. І лише, коли перейшли кордон, видихнула: «Все! Я в Україні!».

— Із сім’єю постійно працює психолог від «Української мережі за права дитини», – говорить голова правління організації Дар’я Касьянова. — Крім того, завдяки фінансовій підтримці Благодійного Фонду «Голоси дітей» ми допомогли їм винаймати квартиру з більшою площею. Я рада, що ця історія — зі щасливим кінцем.

— Чи всі вони так закінчуються?

— На жаль, не всі. Були й невдалі спроби. Наприклад, мама повертала з Росії дитину. Ми спланували логістику. Жінка з дитиною дісталися на перетин кордонів. Та під час догляду росіяни побачили на спині мами патріотичне татуювання. Українці заборонили назавжди в’їзд до Росії. Дитину повернути не вдалося.

Та ми не вважаємо це фінальним результатом і працюємо над визволенням дитини. Загалом за літо 2023 року спільними зусиллями Мінреінтеграції, «Української мережі за права дитини» та ще кількох інституцій, вдалося повернути додому з окупованих територій, а також з території Росії 26 дітей.

— А з початку широкомасштабної війни скільки повернуто?

— З 24 лютого 2022 по 7 вересня 2023 року 386 дітлахів. До квітня 2023 року дітей повертали СОС Дитячі Містечка Україна, Мінреінтеграціі, Save Ukraine.

— Що важливо при плануванні таких операцій?

— Перше — знати, чи є у дитини документи, що з батьками, адже іноді діти залишаються з чужими людьми, з сусідами на окупованій території… Дізнаємось, чи є тато, чи в полоні, чи військовий, хто із родичів є, хто може поїхати за малечею, адже просто волонтеру, хоч вони й більш досвідчені й стійкі, дитину не віддадуть…

Тобто важливо все ретельно спланувати. І друге — тримати й ці дані, і план повернення за сімома замками. Як правило, коло людей, які безпосередньо причетні до операції повернення, суворо обмежене. Тому й ми зазвичай повідомляємо про результат, коли стовідсотково знаємо, що все вдалося і люди вже в Україні.

— Як сьогодні почувається Дмитро?

— Сім’я після пережитого закапсулювалася. Це й не дивно. Скільки пережили, перенервували, захворіли. Щоб оговтатися, їм потрібен час. Ми не наполягаємо. Люди мають прийти до тями. Знаю, що Дмитрик щасливий, що в нього з’явилася сім’я. Знаю, що сім’я щаслива від того, що в них з’явився Дмитрик. І це головне.

Крім того, ця історія не тільки про вдале повернення. До речі, ніколи раніше повернення таким довгим не було. А й про те, як попри різні сімейні обставини, різні шлюби, можливо, якісь образи, люди під час війни стають вище цього, згуртовуються, жертвують багато чим, щоб урятувати рідну кров. І це прекрасно. Ці люди достойні поваги й захоплення.

Автор: Костянтин Катишев

---

Матеріал підготовлено у межах проєкту «ШЛЯХ ДОДОМУ», спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених у РФ або на тимчасово непідконтрольні уряду України території. Проєкт реалізує «Українська мережа за права дитини» в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine.

Також партнерами Мережі у проєкті є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини.

Матеріали, розроблені в межах проєкту, не обов’язково відображають офіційну позицію Save the Children.

---

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS