Валерія Широкова
Найстрашніше горе — не війна, а байдужість: історія Мрії з Харкова, що знайшла нову маму
Життя Марії Чупініної з Харкова війна змінила неочікувано — вона знову стала мамою, удочерила двомісячну Мрію. Так, її доньку звати Мрія. Адже саме про неї Марія Чупініна мріяла останні роки. І саме через війну це стало можливим.
Ведучі1
Гості1
Це подкаст «Сімейний альбом: Діти війни». У ньому ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім’ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу, інтернатні заклади та сім’ї з дітьми з інвалідністю. Говоримо про їхній досвід проживання війни і як вони захищали своїх дітей.
Лютий 2022 року. Марія — мати-вихователька багатодітної прийомної родини з Харкова. Разом із чоловіком вона виховує трьох дітей з інвалідністю. Найстаршому її біологічному синові Яну 22 роки, середній дочці Марії — 17, найменшому Денисові 12. Як і для багатьох українців війна почалася у родині Чупініних посеред ночі 24 лютого.
«Ми були усі вдома, почули вибухи: я, чоловік і троє дітей. Я побачила повідомлення своєї подруги, вона американка, але на той момент була у Харкові. Того дня вона виїхала додому. Подруга просила мене виїжджати теж. Машини у нас не було. Розуміли, що діставатися кудись через вокзали — погана ідея», — пригадує Марія.
Родина обирала між двома поганими варіантами: лишитися у місті, де постійно лунають вибухи, чи ризикувати життям і виїжджати. Евакуація була смертельно небезпечною для найменшого сина.
«У нього орфанне захворювання: відмовляють нирки, втрачається рухливість ніг. Ми робили торік операцію в Охматдиті, рухливість ніг вдалося зберегти, однак проблеми з нирками залишилися: ми що дві години спорожнюємо сечовий міхур через катетер. Процедуру потрібно проводити у стерильних умовах. Бо можна занести інфекцію і без медичної допомоги дитина загине», — пояснює Марія.
Марія твердо вирішила лишатися вдома. Згадує, що навіть почувалася доволі спокійно — не піддавалася масовій паніці. На третій день війни все змінилося. Спочатку діти ходили ховатися від вибухів і обстрілів у підвал. Утім там виявилося занадто холодно і вогко — могли захворіти. Тож батьки вирішили вкласти усіх дітей спати у коридорі власної квартири:
«Ми поклали один матрац і на третю добу мої діти побилися за місце на ньому. У мене стався нервовий зрив. Їхній батько весь час переглядав новини, перестав спати, вимагав, щоб ми зібрали речі і йшли на вокзал. Я цього не робила. Тож у нас виникали конфлікти. Наша старша дитина із синдромом Аспергера. Це неврологічно-психіатричне захворювання. Він почав плакати та боятися. Тож настав момент, коли я замислилася куди їх сховати».
Читайте також: Чи можливе усиновлення в умовах війни?
Як виїхати?
Покидати місто треба, але як? Марія постійно стежила, як виїжджають родини, де є діти з інвалідністю, і не бачила успішних прикладів. Евакуаційні потяги завжди рушали переповнені. Стосунки між Марією та її чоловіком з кожним днем загострювалися. Це позначалося на переживаннях війни найменшим сином:
«Він стежив за реакціями батька та моїми. Син копіював його дії, дуже хвилювався. Пізніше я почала волонтерити, виходила з квартири й намагалася допомагати іншим людям. За тиждень я обросла такими зв’язками, що вже мала можливість відправити своїх дітей. Я знала, куди вони поїдуть, за які гроші, що буде у дорозі. Якби я залишилася у квартирі, я б була такою ж безпорадною як на початку».
У мирні часи Марія активно допомагала дітям із паліативним статусом — вона навіть створила для цього громадську організацію «Добро Так». З початком жінка вона займалася евакуацією паліативних дітей і дорослих, які виявилися нікому не потрібними. За два тижні волонтерства Марія змогла відправити двох старших дітей на захід України.
«Це був бус без місць для сидіння. На маті, який ми взяли у школі, розмістили підлітків. Вони лежали. З ними були й двоє моїх старших дітей. Через два тижні після початку війни вони були в Ужгороді».
У квітні покинути Харків вдалося і найменшій дитині — Денисові, якому була необхідна стерильність:
«Я викупила ціле купе у потязі, коли ситуація з потягами стала трохи стабільнішою, спав ажіотаж. Виїжджав також прийомний батько мого молодшого сина. Ми запаслися антисептиками. Перед відправленням чоловік з братом, який теж виїздив разом з ним, вимили купе. Тож добу витримали. Нині за аналізами дитина стабільна».
Питання із житлом у Львові вирішилося не одразу. Родина, яка обіцяла прихистити, передумала в останній момент. Тиждень батько вишукував варіанти, адже грошей на оренду вже не лишилося. Врешті родину прихистив гуртожиток Українського католицького університету. Тато із сином нині перебувають там.
Сама Марія лишилася у Харкові: тут вона продовжувала волонтерити й допомагати з евакуацією з Харківської області найменш захищених — людей з інвалідністю і паліативних хворих.
Читайте також: «У Чехії добре, але серця рвуться до України»: мати-вихователька про те, як вивезли 10 дітей з-під Харкова
Виписка була помпезною, схожою на весілля
До війни Марія планувала на базі своєї родини створити дитячий будинок сімейного типу. Вона підготувала усі необхідні документи та очікувала, коли з’явиться її дитина. Втім, справи не рухалися. Тим часом ще у грудні у перинатальному центрі Харкова на світ з’явилася дівчинка, від якої відмовилися батьки. Заклад евакуювали, але Мрію лишили у Харкові — у дитини була травма.
«У Мрії був перелам стегна у перинатальному центрі. Вона була у гіпсі. Про дівчинку мені й повідомили з департаменту захисту прав дітей нашого району. Тоді дуже близько біля лікарні були вибухи», — розповідає жінка.
Марія згадує, як побачила дівчинку вперше:
«Вона була дуже маленька. Її голова була неправильної форми, ніжка у гіпсі. Її не можна було брати часто на руки, вона постійно плакала. Їй ставили діагноз «мікроцефалія», коли мозок не розвивається. З центру ми забирали її помпезно. Було до 20 машин колег-волонтерів, було схоже на весілля».
«Я ніколи не мріяла про ідеальних дітей»
Як двомісячна дитина могла лишитися в охопленому війною місті через перелам стегна? Марія винуватить у травмі санітарок відділення. Каже, що як тільки відкриються прокуратура та суди, зробить усе, щоб покарати винних. Неприпустимі ситуації, за її словами, відбуваються з немовлятами у відділенні не вперше.
Марія переконана — будь-яка установа не замінить дітям родини. Саме це змушує її брати додому дитину укотре. І вкотре її вибір зупиняється на тих дітях, які потребують материнської турботи найбільше:
«Я ніколи не мріяла про ідеальних дітей. У моєї середньої доньки діагностували шизофренію у 14 років. Однак я люблю її так само як свого біологічного сина, як усиновленого та молодшу доньку. Тут не йдеться про мої очікування. Йдеться про турботу про їхнє майбутнє: вони стануть гідними людьми у цьому суспільстві й не пропадуть, як більшість дітей після інтернатів. Вони знатимуть, що у них є якийсь мікросвіт, у якому вони виросли. Залишитися близькими їм людьми на все життя — моя ціль».
Читайте також: В Україні майже 90 тисяч дітей, у яких є батьки, також живуть в інтернатах — правозахисниця
«Це шанс для нас обох»
Уже кілька років Марія мріє про ДБСТ — дитячий будинок сімейного типу. Так називають родини, які всиновлюють 5 і більше дітей. За законом України держава зобов’язується допомагати із житлом ДБСТ. На практиці ж це не працює:
«Дітей би було більше, якби я мала відповідне помешкання. Але держава не дає мені таку квартиру. Її мають давати при створенні ДБСТ. Але мені не створюють ДБСТ, бо кажуть, що у місті нема для цього вільних квартир. 5 років я шукаю для цього спонсора. Це могла б бути й оренда, посильна для нас».
А поки квартирне питання не вирішилося, Марія займається лікуванням своєї доньки Мрії, яка, до речі, уже почувається набагато краще.
«Ми були у лікарів, вона підросла, поліпшилися її показники. Ми пройшли курс масажу, трохи поправилися, ростемо», — утішена Марія.
Стегно маленької Мрії зрослося неправильно, але операцію робити небезпечно — дитина має замалу вагу — у свої 6 місяців Мрія важить менш як 5 кілограмів. Але мама Мрії возить малу на обстеження до Охматдиту, робить масажі. Вона переконує, що Мрія дає їй набагато більше, ніж вона їй.
«Можливо, це шанс для нас обох. Це моя мрія, яку я реалізую. Вона дає мені сили для того, щоб продовжувати жити, не шкодувати себе, що залишилася одна, мої рідні поїхали, а у мене багато справ, через які я не можу бути з ними.
У мене все склалося добре: я маю для чого і заради кого тут залишатися. Боюся грішити: у країні війна, а у мене, мабуть, найкращий період у житті. Я працюю, щаслива як мама», — ділиться думками Марія.
Історія Марії Чупініної з Харкова показує, що ми не можемо змінити те, що йде війна, але в наших силах докорінно змінити життя однієї дитини, для якої найстрашнішим горем є не війна, а байдужість.
«Сімейний альбом: Діти війни» — це спільний проєкт «Громадського радіо» та «Української мережі за права дитини» в межах інформаційної кампанії «ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА».
Програму підготовлено у межах проєкту «Європейський Союз для сталості громадянського суспільства в Україні», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
