«У Чехії добре, але серця рвуться до України»: мати-вихователька про те, як вивезли 10 дітей з-під Харкова
Родина Юлії Дегтяр1x
Прослухати
--:--
--:--
«ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА» – це спільний проєкт медійників України та «Української мережі за права дитини». Разом ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім’ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), інтернатні заклади, які з початком повномасштабної війни мусили рятуватися з-під обстрілів до Західної України і за кордон, пристосовуючись до умов життя в евакуації. Ці історії допоможуть створити дорожню мапу дій на ниві захисту прав дитини і підтримки сім’ї в Україні після перемоги.
«Ми просиділи під обстрілами аж до початку квітня. Думали, як поїдемо, то зрадимо країну. Але далі так жити було неможна, бо діти, навіть, перестали спати», — ділиться тим, що довелося пережити їм з дітьми Юлія Дегтяр.
Вони з чоловіком Романом — батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу мають десятеро дітей, двоє з яких — біологічних і вісім, як каже мати, «народжені серцем». Наймолодшій донечці Поліні — 8 років, старшій Насті — 18. Вони жили в своєму просторому, комфортному будинку у селі Дворічний кут Харківської області настільки поглинуті думками про дітей, про своє щасливе майбутнє, про море на початку червня в їх улюбленому санаторії у Генічеську, що у новину про про початок війни спочатку, навіть, не повірили.
Читайте також: Генічеськ — зараз найскладніше для деокупації місто Херсонщини — депутат облради
24 лютого
«Коли мій двоюрідний брат подзвонив о 5 ранку: «Юлю, ти що, спиш? У нас війна!», я навіть «наїхала» на нього. Мовляв, яка війна, у мене весь будинок спить, а ти дзвониш в таку ранню годину! Але потім полізли до телефонів, спочали читати новини… А у нас ще двоє студентів, які вчилися у Харкові, то якраз вже встали, щоб їхати на пари.
У мене сталася істерика: куди пускати дітей? Що взагалі робити? Ми зовсім не були до цього готові, ніяких тривожних валіз, хіба що документи завжди всі в одній теці. Усі ми бігали по дому і не розуміли, за що хапатися і чи слід кудись бігти вже, чи навпаки краще посидіти вдома. Але якраз почали педагоги дітей писати у групи, щоб ніхто нікуди не виходив з дому, що занять сьогодні не буде», — розповідає Юлія Дегтяр.
Харків став найгарячішою зоною з першого ж дня війни. У своєму селі родина Дегтяр почула гучні вибухи вже наступного дня.
«Поруч – сумський напрям, то нам вже наступного дня стало дуже «весело». Літало і туди, і назад. Діти, як почули вибухи, одразу всі поховалися. Я їм спершу навіть говорити не хотіла про війну, бо розуміла, який це буде стрес для їхньої психіки.
Але ж діти у групах в соцмережах сидять, діляться інформацією, то мої почали питати: «А що, війна? А як це? Як все буде? А чому у нас війна?»… На більшість питань ми і самі з татком не знали відповідей, пояснювали, як самі розуміли, що наша країна просто хоче чогось кращого, а сусідня країна не хоче, щоб ми жили краще них», — згадує Юлія.
Читайте також: «Окупанти вважали Харків проросійським, але ми дали жорсткий опір»: інтерв’ю з теробороною
Дегтярям пощастило: поблизу їхнього будинку попадань снарядів не було. Але вони літали просто над їх будинком, щоденно натякаючи на безпосередню небезпеку. І кожен гучний вибух відбивався на психиці дітей.
«Діти дуже боялися, наприклад, наймолодша Поліна трусилася у буквальному сенсі і питала: «Мамусю, нас не вб’ють?». У моїх дітей і так дуже складні долі, вони тільки-но відійшли від тих зрад та жахів, що зазнали від рідних батьків. До війни кожен знав, що тепер у нього є дім, ми нещодавно турніки у саду зробили, гойдалку повісили, вони тільки усі щойно розслабилися. І тут – нова напасть! Тепер вони всі мають стреси і у що це виллється – велике питання», – переживає мати.
Коли стало сильно гаряче, Юлія з Романом постелили матраси у підвалі будинку. І, хоча він не опалюється, родина змушена була практично переселилися туди.
«І діти усі моментально захворіли, бо ж було ще дуже холодно. Аптеки, ліки… При тому, що навіть з дому вийти страшно. Але нам дуже пощастило з адміністрацією нашої ОТГ: і голова, і староста навідувалися регулярно, приносили продукти і ліки. Єдине, діти ховалися і дуже боялися військових. Навіть наших солдатів у формі як побачать, то кудись зникають, доводилося пояснювати, що це ж наші», — згадує жінка.
Коли почалося маскування, батьки змушені були закрити віконниці на вікнах, щоб ворог не вирахував по світлу, в якому будинку є люди.
«Тоді стало зовсім важко, бо ця темнота сильно психіку пригнічувала… Так ми просиділи до початку квітня. Так далі жити було не можна, бо діти, навіть, на вулицю перестали виходити, перестали спати через страхи. Їхати не хотіли, бо всі вважали, що тоді ми будемо зрадниками. То довелося пояснювати, що ми мусимо поїхати, щоб було, кому відбудовувати її потім», — розповідає Юлія.
Слухайте також: «Документи, киця і робочий ноутбук» — психологиня розповіла про евакуацію з Київщини
Довгий шлях за кордон
Батьки вирішили, що родина поїде перечікувати війну до Чехії. Туди вже перебралися їх добрі знайомі з дітьми, тому консультували, як краще влаштуватися.
«Для виїзду нам дуже допомагали і фахівці нашої служби (у справах дітей – ред.). Керівниця служби готувала нам останні документи. Навіть о 4-й ранку перед виїздом. Вони так все добре зробили, що нас ці документи і на кордоні, і за кордоном не раз рятували. Бо є непоодинокі випадки, коли у прийомних батьків з України забирали дітей, якщо вони не могли достеменно довести, що юридично саме вони відповідають за цих дітей», — розповідає Юлія Дегтяр.
Виїзд ДБСТ організував благодійний фонд «Волонтери: Дорослі – дітям». Спершу довезли на автобусі до Дніпра, а там одразу ж пересадили в інший і повезли далі, до кордону з Польщею.
«Їхали довго, тому що багато доріг були перекриті і кругом небезпека. А потім пішки усі через кордон з Польщею з сумками, з дітьми… Довго, холодно… Але польські прикордонники поставилися до дітей дуже добре. Вони не могли зрозуміти, хто ми і як це, що в нас так багато не біологічних дітей. Але щастя, що в нас були усі дозволи від служби і лист, що нас відпустили саме до Чехії. Бо інакше нас не випустили би або забрали би дітей як сиріт і довелося би вирішувати це питання через суд», — каже жінка.
Романа Дегтяря випустили з країни на тих законних підставах, що ДБСТ оформлений на двох батьків і одній мамі з десятьма дітьми ніяк не впоратися. Спочатку родину поселили у таборі для біженців у Польщі на три дні. І без сюрпиизів там не обійшлося.
«Там теж ледь не відібрали дітей. Я вже і плакала, і дуже переживала. Потім питання ніби вирішилося, але на душі спокійно вже не було. Доходило до смішного: питають, чи здорові у нас діти. А я вже у штики це сприймаю. Мовляв, яка вам різниця, у мене є аптечка, я сама дітям дам раду. Чого це той на дітей дивиться? Які липучки! Про нас потурбуватися хочуть, а мені все здається, що моїх дітей хочуть відібрати», – вмикає Юлія самоіронію.
З Польщі до Чеського Брно сім’я їхала цілих дві доби, у різних купе. А там – знову у табір для біженців.
«Ми були неймовірно втомлені, бо це ж все не як у нас, коли можна полежати на поличці. У їхніх поїздах тільки сидіти весь час. Але жодна дитина не поскаржилася ні разу, що втомилася: усі терпіли. У Брно були хоча б розкладушки. Усі попадали на них із задоволенням і заснули», — згадує Юлія.
Слухайте також: Луганськ, Севастополь, Ірпінь: історія лікарки Майї Руселевич, яка тричі втратила дім
«Діти до школи ходять, але стосунків ні з ким не заводять»
На місті повстало питання постійного розташування. І тут Дегтярям пощастило: родина потрапила під опіку організації-члена «Української мережі за права дитини» БФ «СОС Дитячі містечка Україна».
«Вони і знайшли нам постійне комфортне житло у Гавержові (під Остравою): дві трохкімнатні квартири. В одному під’їзді багатоквартирного будинка, але через один поверх. То діти майже весь час в цій квартирі, де спимо ми, батьки. Фахівці з фонду нам привезли усе, навіть великі каструлі! А ще ми так їм вдячні, що вони забезпечили нас планшетами та ноутбуками, щоб діти дистанційно відвідували українські уроки!», — розказує Юлія Дегтяр.
Водночас діти почали відвідувати і місцеву школу, щоб набувати спілкування з іншими дітьми. Але тут сподівання батьків не справдилися. Тісних стосунків вони ні з ким не будують тут, тільки вітаються, а спілкуються всередині родини. Це через великі стреси, кожен з нас і досі відчуває велику напругу всередині.
Найбільші переживання у мами тепер викликають ті психологічні травми, які отримали діти внаслідок війни.
«Наш 11-річний Андрій почав сам себе бити, бо звинувачував себе в тому, що сталося. Доня наймолодша досі тепер боїться багатьох речей: спалахів, поїздів. Та ми усі досі здригаємося від різких звуків. Не знаю, коли ми всі тепер від цього відійдем. Мінус для нас у тому, що немає російськомовних фахівців, щоб діти їх розуміли. Особливо психологів, бо зараз ця допомога дуже потрібна дітям.
Мене-то проконсультують через перекладач, і ми стараємося, але ж я не психолог. Думаю, не останню роль відіграє те, що вони перебувають у підвішеному стані: це чужі територія, країна, оточення… Сподіваюся, що коли ми повернемося у рідні стіни, оточення, то все налагодиться», — ділиться Юлія.
У той же час мати дивується, як по дорослому проявляють себе старші діти:
«Наша Настя почала мені дуже допомагати, особливо на кухні або коли треба кудись поїхати – відвезти щось. Старший син… Він і був у нас відповідальним, але зараз постійно за меншими наглядає, грається з ними, у спорті щось придумує, займає їх».
Слухайте також: Жінки, які виїхали з України через війну, тримають небо над своїми дітьми — Ольга Руднєва
У гостях добре, але вдома – краще
Сьогодні основні побутові проблеми родина вважає вирішеними. Житло перші пів року обіцяла оплачувати одна чеська компанія. Нарахування, як для ДБСТ, перераховує Україна. А Чехія, своєю чергою, сплачує їм допомогу як біженцям.
«За ці гроші ми купуємо одяг, з продуктів купуємо усе, що потрібно. І особливо приємно усвідомлювати, що Україна своїх не кидає. Так, нехай із затримками, але нам виплачують усе, що мають. І це при цьому, що зараз дуже потрібні кошти для нашої армії, що таке важке становище», — каже Юлія.
Вона підкреслює, що чехи стараються добре турбуватися про них. Там вони почуваються у безпеці і дуже вдячні за все. Проте є одне «але», яке ніяк не дає всім їм спокійно жити.
«Кожен з нас страшенно сумує за домом. Через це тут все здається не таким: і полуниця не смачна, і цукерки наші кращі, і харчування не таке… Коли ми були у таборі (для біженців – ред.), там на обід – все всухом’ятку. Якісь булочки з мясом та листям салату і помідорчиком. Вони дивляться: «Це все?!». Вони звикли, що вдома на обід борщик, картопля з м’ясом, салатик, а потім ще й компотик з печивом», — розказує жінка.
Коли сумуєш, то різність кидається в очі у всьому: у культурі, освіті… І у випадку Дегтярів кожен раз – на користь України.
«Шкільна програма сильно відстає від нашої. Наша Поля у другому класі вже говорить англійською, а у них у другому класі ще навіть не вчать. Наші діти знають таблицю множення, а у них щойно почали складати десятки», — розповідає Юлія.
Тут же ще і бабусі наші по відеозв’язку показують, які полуниці вродили цього літа, які черешні… Усі зітхають. Заспокоюю, що бабуся варення наварить, то як повернемося, будемо їсти. Про війну дітям нічого не розповідаємо, хочемо, щоб вони скоріше забули про це.
Попри те, що усі члени родини відчувають себе у підвішеному стані, вони наважуються будувати певні плани. Поки що – короткострокові.
«Тато наш піде працювати. Його беруть далекобійником. Оскільки у нього хороша кваліфікація і особливі обставини, то фірма навіть заплатила за код допуску до потрібної категорії водіння. Дітям, хто закінчує школу, наразі шукаємо, як можна здати ЗНО. Ми спілкуємося переважно через перекладач, але усі вчимо чеську мову.
А серце рветься в Україну. Коли мене тут питають: «А вам Україна що дала?», я з гордістю відповідаю: «Життя дала, дітей дала, все, що могла… І навіть зараз дає». Тому ми будемо тут до тих пір, поки не закінчиться війна. Бо навіть у періоди спокою вдома поки нестабільно. А як знову почнеться, то що, знову рятуватися усім? Другого разу наші діти можуть просто не витримати. Але як все закінчиться, то ми повернемося додому, це навіть не обговорюється», — каже жінка.
Альона Медведєва, журналістка
Цей матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: «Розвиток адвокаційного потенціалу Громадської Спілки “Українська Мережа за Права Дитини” в формуванні державної політики в сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї».
Архів матеріалів медіакампанії «ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА» тут.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
