Тетяна Трощинська
«Документи, киця і робочий ноутбук» — психологиня розповіла про евакуацію з Київщини
Говоримо з Анною Римаренко, психологинею, яка розповідає про початок війни та евакуацію її родини з Макарівського району Київщини у Німеччину.
Ведучі1
Гості1
«Головне я взяла: це документи, кицю і робочий ноутбук»
Анна Римаренко: Я прокинулася від звуку. Що це було: винищувач чи ракета? Але було відчуття, що прямо над будинком пролетіло. І перша думка була: спати далі, але щось мене підкинуло відкрити Facebook. І там, звісно, вже були пости, що почалося і, звісно, вже ніхто не спав.
І я пам’ятаю реакцію шоку і розгубленості на кілька хвилин, такий стан, коли ти не знаєш, за що хапатися. Але у мене був такий сценарій у голові, що якщо щось трапляється, я їду за місто до батьків, щоб вони не були самі і я розуміла, що мені і дуже швидко треба зібратися і бігти до них. Але головне я взяла: це документи, кицю і робочий ноутбук.
Перші 10 днів ми були з батьками у Макарівському районі, було досить гучно. Весь час були на зв’язку з подругою, яка була поруч у сусідньому селі.
Читайте також: Більшості українок важко приймати допомогу, бо виїхали успішні в мирному житті жінки
Дуже круто показав себе голова нашого садового кооперативу, — увесь час моніторив новини, у нас були збори з сусідами тричі на день, почав пропадати зв’язок, електрика, не було світла, це ще було холодно, неможливо було готувати, не працювали водні насоси. Тому перше, що ми робили, коли з’являлось хоч трошки світла, — це ми набирали питну воду.
І це був такий травмуючий досвід, що ти розумієш: ще трохи, і ти можеш лишитися без води, що коли через деякий час ми вирішили, що будемо виїжджати, мабуть, третину об’єму в машині займали каністри з водою.
У нас будинок, в якому навіть немає 4-х стін: це вікна в підлогу, всі 10 днів ми ночували просто на підлозі у найвіддаленішому куточку.
Такий був момент, коли ми прийшли на збори сусідів, прийшли всі, хто був там, може людей 40, і прямо над нами, дуже низько пройшов гелікоптер на щастя, наш, український, полетів за сусідній лісочок, там відстріляв і повернувся назад.
І ми зрозуміли, що все це дуже-дуже поруч з нами.
«Я увесь час нагадую собі, що нам дуже важливо потім буде повернутись у режим життя»
Анна Римаренко: В результаті ми зараз в Німеччині, у нас тут є рідна людина, яка нас прихистила. Ми живемо усі разом, бо з житлом дуже складно. Соціальна служба готова компенсувати вартість оренди, але ти маєш знайти квартиру самостійно, а ми у невеликому містечку, в якому це майже неможливо.
Багато українців живуть у гуртожитках. І коли ти весь час з іншими людьми — це і в побутовому плані, і в моральному дуже важко. Тому ми весь час про це говоримо: слава богу, що ми не в спортзалі чи таборі біженців.
Читайте також: Коли мій старший син пішов на війну, у мене було відчуття, що він там при зброї із побратимами і вони знають, що робити — Світлана Поваляєва
Ми одне одному набридаємо і нам іноді разом складно, але, слава богу, у нас в родині такі стосунки, що ми одне одного чуємо. Я прямо обговорювала це з батьками: наша головна мета — зберегти себе, своє здоров’я все інше — будемо розбиратися. На щастя, все (дім, — ред.) вціліло.
Я пам’ятаю, як це — чути вибухи, я пам’ятаю, що відбувається зі мною, що відбувається з батьками, вони вже у віці, у них проблеми з серцем, це неможливо бути в такому стресі.
Я увесь час нагадую і собі, і людям, з якими я спілкуюсь, що нам дуже важливо потім буде повернутись у режим життя, а не виживання і боротьби. Щоб ми все ж таки згадали, як це: жити мирним життям. Я все ж сподіваюсь, що воно у нас буде і буде скоро.
- Але поки буде росія, ми будемо жити, як Ізраїль: насолоджуватись кожним днем, але розуміти, що у нас є нездоровий сусід, від якого в кожен момент може щось прилетіти. Можливо це нас змусить ще більше цінувати життя.
«Якщо ти не відповідаєш за ситуацію, почуття провини є абсолютно руйнівним»
Анна Римаренко: Навіть якщо у тебе відбувається щось важке, складне, фоном іде: а комусь складніше! І окуповані міста, і люди, які страждають набагато більше.
Але мені допомагає мій професійний досвід: якщо ти не відповідаєш за ситуацію, якщо ти її не створив, почуття провини є абсолютно деструктивним, руйнівним.
Я стикалася із хейтерськими коментарями, коли люди, які мене не знають, виносять поверхові судження. І часто це люди, які так само перебувають у безпеці, вони не пишуть з гарячої точки, з підвалу, про те, що «як ви можете радіти життю!» або «як ви можете писати про щось, окрім війни!» Це часто люди, яким просто хочеться відчути себе трошечки кращими за інших.
Це толерувати не можна, це треба припиняти і виходити одразу з цього спілкування.
Слухайте також подкаст: «Я виходила, щоб бачити людей: твій світ стоїть на цих людях»: Катерина Ісаєнко про Ніжин під час війни
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
