Подорож до Луганська. Що відбувається по той бік «кордону»? Фоторепортаж

Українців годують міфами. По обидві боки невизнаного, але таки наявного кордону з самопроголошеними республіками людям розповідають жахи про життя «за поребриком».

Їхати на невизнані території — невиправданий ризик. Це вам скаже будь-який український журналіст. Але я пакую рюкзак, сідаю у машину і прямую до кордону. Попереду частина мого колишнього життя — Луганщина. Її «республіканська» частина.

Я стежу за новинами з батьківщини. У них — спалення фотографій українських журналістів, відсутність машин на дорогах та повна депресія. У розповідях моєї сусідки, з якою я спілкуюся раз на півроку — оптимізм та заклики повертатися.

Мені було відверто страшно їхати через умовний, але такий натуральний кордон. В «чорних списках» мене не було. І це був перший спростований міф — про увагу до місцевих журналістів, які не залишились на непідконтрольній Луганщині та працюють на українські ЗМІ.

Перше, що кинулося у вічі — це машини. На кордоні їх було багато. Але більшість — старі іномарки чи «Лади». Подекуди траплялися престижні машини — їх пропускали поза чергою. На бампері — номери самопроголошеної «ЛНР».

У першому ж місті після перетину кордону з Росією у Ізвариному — Краснодоні — рясно від оголошень про допомогу в конвертації грошей чи знятті гривні в українських банкоматах. Ця тема актуальна — свої послуги новоявлені банкіри пропонують навіть в рекламі по радіо. Друга по популярності тема — поїздки в Україну.

Я не була тут два роки. Здавалося б, тут багато чого могло змінитися. Але навіть тролейбуси на дорогах — ті самі. Головні зміни — у людях. Вздовж доріг вдень, а надто ввечері — патрулі. Здебільшого вони стоять на перехрестях. Ввечері шляхи осторонь основної траси блокують — ставлять протитанкові «їжаки». Та й сама дорога до Луганська — змінилася. Зупинки вздовж неї нині — це стилізовані прапори уявної Новоросії.

Заїжджаю до Новосвітлівки. Тут влітку 2014-го точилися запеклі бої. Майже все селище було зруйноване. За два роки так само зустрічаю руїни вздовж дороги. У будинках навіть живуть, але відновити до кінця вдалося не все.

Натрапляю на головний храм селища. Серед місцевих ходить легенда: два роки тому люди збиралися в цій будівлі, аби врятуватися під час перестрілок. Саме сюди влучив один зі снарядів і зніс верхівку церкви. Люди врятувалися, але у нападі на освячене місце звинуватили українські війська. Нині храм відновили — на відміну від сусідніх зупинок чи навіть клубу. Раніше на ньому були золоті купола. Нині, чомусь, жовто-блакитні. Така собі самоіронія.

За кілька хвилин побачила на власні очі ще одну легенду — танк із написом «За наше та ваше майбутнє». Кажуть, це українська бойова машина, яку підбили на цьому місці. Хоча є й версія, що це все ж таки машина з протилежного боку тих боїв.

На в’їзді до самого Луганська — великий білборд з написом: «Дякуємо за допомогу, Росія!»

Машин у місті зовсім небагато. І дуже чисто, набагато чистіше, ніж раніше. Навіть сухостій, що стояв роками, повирубували. І п’яниць на вулицях поменшало. Бо за пияцтво тут тепер карають громадськими роботами. Найчастіше — прибиранням території. А ось чоловіків у камуфляжі — побільшало.

Усі українські військові частини перепрофілювали. Тепер тут базується так звана «армія ЛНР». Людей у формі багато, вони навіть крокують вулицями у шеренгах. Змінилися і магазини. Надто — асортимент. Тепер тут цілі полиці з написами великими літерами «Зроблено в ЛНР». Найчастіше на цих полицях — спиртні напої. Луганський горілчаний завод «Луга-Нова» і досі працює на захопленій території. Навіть реклама в нього з часів України майже не змінилася.

Серед інших товарів — крупи, хліб та торти.

На вулицях ще помітні сліди від обстрілів. Подекуди вікна і досі заклеєні скотчем. Але український міф про мертві міста теж не підтверджується. Тут живуть люди. На білбордах — портрети керманича самопроголошеної республіки — Ігоря Плотницького. А по радіо закликають на відпочинок їхати до російських курортів.

Якби не нові кордони, люди у камуфляжі, нові кольори прапорів на адмінбудівлях — то ніби нічого не змінилося за два роки. І це вражає. Бо міфологізація війни триває. І обидва боки вірять в штучно створені міфи. І ненавидять міфологізованих візаві.

Кореспондент з Луганщини спеціально для «Громадського радіо». Редакція не називає її імені з міркувань безпеки.