Подорож до Луганська. Що відбувається по той бік «кордону»? Фоторепортаж

Українців годують міфами. По обидві боки невизнаного, але таки наявного кордону з самопроголошеними республіками людям розповідають жахи про життя «за поребриком».

Їхати на невизнані території — невиправданий ризик. Це вам скаже будь-який український журналіст. Але я пакую рюкзак, сідаю у машину і прямую до кордону. Попереду частина мого колишнього життя — Луганщина. Її «республіканська» частина.

Я стежу за новинами з батьківщини. У них — спалення фотографій українських журналістів, відсутність машин на дорогах та повна депресія. У розповідях моєї сусідки, з якою я спілкуюся раз на півроку — оптимізм та заклики повертатися.

Мені було відверто страшно їхати через умовний, але такий натуральний кордон. В «чорних списках» мене не було. І це був перший спростований міф — про увагу до місцевих журналістів, які не залишились на непідконтрольній Луганщині та працюють на українські ЗМІ.

Перше, що кинулося у вічі — це машини. На кордоні їх було багато. Але більшість — старі іномарки чи «Лади». Подекуди траплялися престижні машини — їх пропускали поза чергою. На бампері — номери самопроголошеної «ЛНР».

У першому ж місті після перетину кордону з Росією у Ізвариному — Краснодоні — рясно від оголошень про допомогу в конвертації грошей чи знятті гривні в українських банкоматах. Ця тема актуальна — свої послуги новоявлені банкіри пропонують навіть в рекламі по радіо. Друга по популярності тема — поїздки в Україну.

Я не була тут два роки. Здавалося б, тут багато чого могло змінитися. Але навіть тролейбуси на дорогах — ті самі. Головні зміни — у людях. Вздовж доріг вдень, а надто ввечері — патрулі. Здебільшого вони стоять на перехрестях. Ввечері шляхи осторонь основної траси блокують — ставлять протитанкові «їжаки». Та й сама дорога до Луганська — змінилася. Зупинки вздовж неї нині — це стилізовані прапори уявної Новоросії.

Заїжджаю до Новосвітлівки. Тут влітку 2014-го точилися запеклі бої. Майже все селище було зруйноване. За два роки так само зустрічаю руїни вздовж дороги. У будинках навіть живуть, але відновити до кінця вдалося не все.

Натрапляю на головний храм селища. Серед місцевих ходить легенда: два роки тому люди збиралися в цій будівлі, аби врятуватися під час перестрілок. Саме сюди влучив один зі снарядів і зніс верхівку церкви. Люди врятувалися, але у нападі на освячене місце звинуватили українські війська. Нині храм відновили — на відміну від сусідніх зупинок чи навіть клубу. Раніше на ньому були золоті купола. Нині, чомусь, жовто-блакитні. Така собі самоіронія.

За кілька хвилин побачила на власні очі ще одну легенду — танк із написом «За наше та ваше майбутнє». Кажуть, це українська бойова машина, яку підбили на цьому місці. Хоча є й версія, що це все ж таки машина з протилежного боку тих боїв.

На в’їзді до самого Луганська — великий білборд з написом: «Дякуємо за допомогу, Росія!»

Машин у місті зовсім небагато. І дуже чисто, набагато чистіше, ніж раніше. Навіть сухостій, що стояв роками, повирубували. І п’яниць на вулицях поменшало. Бо за пияцтво тут тепер карають громадськими роботами. Найчастіше — прибиранням території. А ось чоловіків у камуфляжі — побільшало.

Усі українські військові частини перепрофілювали. Тепер тут базується так звана «армія ЛНР». Людей у формі багато, вони навіть крокують вулицями у шеренгах. Змінилися і магазини. Надто — асортимент. Тепер тут цілі полиці з написами великими літерами «Зроблено в ЛНР». Найчастіше на цих полицях — спиртні напої. Луганський горілчаний завод «Луга-Нова» і досі працює на захопленій території. Навіть реклама в нього з часів України майже не змінилася.

Серед інших товарів — крупи, хліб та торти.

На вулицях ще помітні сліди від обстрілів. Подекуди вікна і досі заклеєні скотчем. Але український міф про мертві міста теж не підтверджується. Тут живуть люди. На білбордах — портрети керманича самопроголошеної республіки — Ігоря Плотницького. А по радіо закликають на відпочинок їхати до російських курортів.

Якби не нові кордони, люди у камуфляжі, нові кольори прапорів на адмінбудівлях — то ніби нічого не змінилося за два роки. І це вражає. Бо міфологізація війни триває. І обидва боки вірять в штучно створені міфи. І ненавидять міфологізованих візаві.

Кореспондент з Луганщини спеціально для «Громадського радіо». Редакція не називає її імені з міркувань безпеки.

Recent Posts

«Мені так подобається, як воно горить». Як зібрати FPV-дрон в гаражі — репортаж

В одному з гаражів Києва сильно пахне каніфоллю. На столі лежить FPV-дрон і деталі до… Read More

01.05.2024

Полон. «Повідомлення не доставлено». Історія Лілі

У Богдана день народження 13 лютого, і свій тридцятирічний ювілей і 31 рік він зустрів… Read More

29.04.2024

Чи повинна Україна визнати Косово

Редактор «Європейської правди» Юрій Панченко на Громадському радіо розповідає про свою поїздку до Косова, незалежність… Read More

28.04.2024

Навчання студентів та «сарафанне радіо»: як релоковані луганські медіа шукають кадри

15 квітня координаторка Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова написала «пост відчаю»: «У Медійної… Read More

28.04.2024

8 тисяч доларів і ти на волі: як жителька окупованого села на Мелітопольщині викупила себе з полону

«Я віддала йому 8 тисяч доларів, щоб мене відпустили. І він сказав, що вони тепер… Read More

26.04.2024

Як знайти, втримати та не попрощатися із гарним медійником, або Як працює кадрова політика в дніпровських редакціях

Одним з наслідків війни Росії проти України стала нестача кадрів, у журналістських редакціях також. Хтось,… Read More

26.04.2024