«Пожежа — я йду, інша біда — я йду» — в Україні відзначають День працівника соціальної сфери
Соціальна підтримка, робота / Ілюстративне фото 1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 11 хв
Сьогодні в Україні відзначають День працівника соціальної сфери. Це професійне свято України щорічно припадає на першу неділю листопада.
Понад 250 тисяч людей відзначають цей день. І це лише ті, хто створює і надає соціальні послуги, а також керує соціальною сферою. А скільки людей, котрі ці послуги отримує? Можна сказати — вся країна.
«Українська мережа за права дитини» попросила причетних до свята фахівців відповісти на три запитання:
1. Що для вас це свято?
2. Чим професія соціального працівника важлива та цінна?
3. Якими є основні проблеми соціальної сфери, зокрема, в розрізі призупинення реформи інтернатної системи?
Наші співрозмовники — люди з різним досвідом: від соцпрацівника-початківця до чиновника-ветерана соціальної сфери.
«Нарешті я став Леву старшим братом»
Святослав Онуфрик — персональний асистент людини з інвалідністю. По закінченні УКУ він буде бакалавром з історії, але ще школярем почав опановувати навички соціальної роботи і мріє стати ерготерапевтом.
«Для мене це свято — насамперед визнання того, що питання актуальне нині. І для тих, хто святкує, і для тих, хто з ним вітає. Все більше людей дізнаються про свято, а відтак — що є такі фахівці, як соціальні працівники. Для мене було важливо засвідчити себе як соціального працівника, адже до цього я лише в побутових та сімейних справах надавав ці послуги. Свято дає мені розуміння, що я рухаюся правильним шляхом і мене можуть з ним привітати. Після закінчення ліцею я не дуже розумів, ким хочу бути. Вступив на історичний факультет УКУ, бо історія — моє хоббі, і це був найлегший шлях. Але вже наприкінці другого курсу зрозумів, що хотів би займатися тим, що у мене виходить найкраще, приносить задоволення мені і користь суспільству.
У мене є молодший брат Лев, який має інвалідність (Левко малюком поборов енцефаліт, але й у 13 років залишився великим немовлям. – Ред.). Його стан – складний випадок, якщо порівнювати з іншими дітьми та людьми з інвалідністю. Коли це з ним сталося, я був у 4-му класі і не усвідомлював, що відбувається. Не розумів реакції батьків. Згодом мій брат почав приносити мені певний дискомфорт в тому плані, що більше уваги батьки приділяли йому. І я десь з 6-7 класу почав розуміти, що крім сина для батьків, я став третім з батьків (російською — «третим родителем» — ред.) і для брата, і для молодшої сестри Єви.
Ближче до підліткового віку я усвідомив, що з моїм братом, і захотів краще його зрозуміти: що він за людина, що він любить, його зацікавленості і як я можу бути йому корисним. Краще пізно ніж ніколи. Я почав працювати з братом індивідуально, спочатку вдома, допомагаючи батькам. Потім пішов у волонтерську організацію, де були такі самі дітки, як він, і працював із ними. Таким чином я краще зрозумів, чим можу бути корисним власній родині, яку роль гратиму в житті Лева. Нарешті я став йому старшим братом.
Зараз я персональний асистент людини з інвалідністю — це дівчинка-п’ятикласниця. Моя робота полягає у тому, що я супроводжую її день. Вона навчається в інклюзивному класі. Я забираю її з дому, ми їдемо на транспорті до школи, там я разом з нею вчуся. Допомагаю вчителям як асистент. Якщо вони не можуть провести з дитиною урок, що часто буває, це роблю я. Після школи відвожу її додому.
Паралельно я відвідую на волонтерських основах один простір. У ролі асистента стежу за процесом і навчаюся більш практичних кейсів.
Фактично мій досвід соціальної роботи почався з громадської організації, якою керує моя мама — це ГО «Родина» в Києві (Маріанна Онуфрик — керівниця ще однієї ГО «Соціальна Синергія», членкиня правління Громадської спілки «Української мережі за права дитини», — ред.). Кілька разів батьки просили мене підмінити соцпрацівників і побути з Левом, потім я став повноцінним соціальним працівником».
«Сьогодні часто чую: «Діти з інвалідністю не готові інтегруватися у суспільство». Але розумію, що навпаки: суспільство не готове прийняти людей, дітей з певними особливостями. Тому найперше треба працювати із суспільством, а не з людьми з інвалідністю. Власне, реформи, ініціативи, які блокуються, походять від цієї проблеми — суспільство не хоче розуміти таких людей, співпрацювати, навіть комунікувати з ними».
«Пожежа — я йду, інша біда — я йду»
Валентина Миколаївна Колісніченко — ФСР, завідувачка відділення з надання соціальних послуг сім’ям з дітьми та молоді Центру надання соціальних послуг Сіверської міської ради Бахмутського району Донецької області.
«Для мене людське життя – найголовніше. Професія соціального працівника молода, і якщо держава відзначає це свято, це добрий знак. Я працюю у ній 3 роки. Але чесно скажу, про свято не думаю. Я людина точних наук, пропрацювала 10 років в податковій службі аудитором, вісім років у банку, люблю закони. Завжди розуміла — з людьми працювати тяжко. Соціальна робота мене ніколи не вабила. Коли мені казали: «Це твоє», я не вірила, але вирішила спробувати. Спочатку студіювала закони, проходила тренінги.
Почавши працювати з людьми, я бачила, як їм це допомагає. Люди пишуть, говорять слова вдячності. Знають, що можна звертатися до Служби у справах дітей, до будь-якого спеціаліста виконкомської ради — але телефонують мені, бо впевнені, що я обов’язково реагуватиму дією. Я зрозуміла, що можу впливати на ситуацію. Ви не уявляєте, як мені це важливо! І зараз працюю – попри пандемію. Батьки багатодітних сімей надсилають мені вранці вітання: «Як ви себе почуваєте?» А часом люди шепочуть мені на вушко: «Ми вас кохаємо…»
Ця професія потрібна людям. У мене дві вищі освіти, величезний досвід роботи. Працюючи аудитором у податковій, я обійшла кожну організацію у своєму районі. Соціальні працівники більше бачать, знають. Я компетентна, багато читаю. Часто твої підопічні — прості люди, не мають високої освіти, і вони, не знаючи куди звернутися, потребують твого досвіду, допомоги.
У мене підопічних не так багато — 28 родин. За законом я не маю права їх відшукувати сама, тільки, якщо звертаються. Є сигнал, є проблема — реагуємо. Працюємо в тандемі зі Службою у справах дітей. Я опікуюся ДБСТ, в якому 9 дітей, двома прийомними сім’ями, в яких діти з інвалідністю та психічною патологією, родиною усиновителів, трьома опікунськими родинами, двома дуже тяжкими родинами в складних життєвих обставинах (СЖО). Мені подобається послуга «представництво інтересів». Я прийшла в родину, в якій є наркозалежна дитина. Мама і дочка не можуть порозумітися між собою. Ми з мамою кілька разів зустрілися, я провела роботу. Їй щось прояснилося, і вона змогла налагодити з дочкою стосунки.
Місто Сіверськ під моєю особистою опікою, а також курую п’ятьох фахівців із соціальної роботи, які працюють у селах і займаються питаннями раннього втручання. Уся потрібна інформація, яку я витягнула із законів, у них є. Оцінку соціальних послуг робить тільки ФСР. Пожежа — я йду, інша біда — я йду. На сьогодні у нас складено понад 600 актів оцінки потреб родин, які відносяться до категорії постраждалих від воєнних дій.
Нагальних проблем кілька. Якщо екстренний виклик і треба кудись влаштувати дітей, у нас немає, куди їх подіти хоча б тимчасово. Можна в лікарню у Бахмуті, але ж то не вихід. Ми не маємо кімнати матері і дитини, а також — приміщення для людини, яка постраждала від насильства в сім’ї. Але громада ніколи не лишає людину у проблемі напризволяще».
«Кожній дитині потрібен поцілунок мами на ніч»
Ірина Буренко — завідувачка відділення соціального супроводу сімей/осіб в складних життєвих обставинах (СЖО) Центру надання соціальних послуг Щербанівської сільської ради Полтавського р-ну Полтавської області, сертифікована тренерка з деінституціалізації (ДІ).
«Це, мабуть, умовна дата. Бо працівники соціальної сфери працюють весь час. Вони є тими координаторами, які допомагають родині розв’язати проблеми, зокрема, проблеми дитини, батьків і найближчих родичів.
Сільські ради, сільські місцевості ніколи не опікувалися питаннями соціальних послуг — для них це новина. Допомогти бабусі — це зрозуміло, а якщо щось трапилося із родиною і потерпає дитина, на думку спадає одне: вилучити дитину до інтернату – і питання вирішено.
Але наполегливість керівників громад, соціальних працівників і батьків дають результати. Тому що неможна відривати дитину від родини за жодних обставин. Ані малозабезпеченість, ані проблеми зі здоров’ям батьків, ані віддаленість від місця навчання дитини — ніщо не є причиною того, аби дитина жила окремо і почувалася забутою в інтернатному закладі — місці несвободи. Бо кожна дитина — це індивідуальність. Їй потрібен особливий підхід, поцілунок мами на ніч і особливо — увага».
«Тому зробити так, аби діти не потрапляли в державні інституції — це воля і бажання як місцевого самоврядування, так і державних органів. Саме спеціалісти соціальної роботи в громадах зможуть своєчасно виявляти, профілактувати і запобігати вилученню дітей із вразливих родин. І, звичайно, сприяти розв’язанню сімейних і дитячих проблем».
«Серце соціального працівника поважає старість, оберігає дитинство»
Світлана Толстоухова понад 20 років очолює «Лігу соціальних працівників України», а також є членкинею правління Громадської спілки «Українська мережа за права дитини».
«Що таке — ця професія? Самопожертва, любов до людей. Соціальні працівники мають серце, яке поважає старість, оберігає дитинство.
Люди похилого віку, які часто помирають не від хвороби, а від самотності, оцінюють роботу надавачів соціальних послуг дуже високо. Вони вдячні за їхню працю — важку фізично і психологічно. Буває, соціальний працівник — молода людина, в якої ще немає своєї сім’ї. Натомість її підопічні — старенькі бабусі та дідусі. І їй доводиться не лише доглядати, готувати їжу, прибирати, а й навіть ховати їх, тому що це самотні люди.
Цей день — свято всіх, хто дотичний до соціальної сфери, а це понад 250 тисяч людей.
Є державні службовці і посадові особи органів місцевого самоврядування, які працюють у соціальній сфері. І є інші, ті, хто працює з людьми і безпосередньо надає послуги. Соціальний робітник — технічна спеціальність без вищої освіти. Він доглядає людей 60+, надає їм стаціонарну, денну, паліативну допомогу. Соціальний працівник, фахівець з соціальної роботи (ФСР) — це вже людина з вищою освітою, яка оцінює потреби, складає план, супроводжує сім’ї, консультує, може бути кризовим менеджером зі складних випадків. Ще є практичні психологи або соціальні працівники/практичні психологи.
Глибше розуміють, поважають і цінують ті, хто має власну проблему і прожив її. Наприклад, багато ГО — це батьки, які мають дітей з інвалідністю. І тому вони самі сьогодні прийшли у цю сферу і стали професійними соціальними працівниками.
Кожний, хто в цій сфері працює, може бути удостоєний почесного звання «Заслужений працівник соціальної сфери» його від імені держави.
«Соціальний працівник — все ще не престижна в Україні професія, але фактично дуже важлива соціальна робота, без якої люди не можуть обійтися. Адже щодня в сім’ях щось відбувається, і їм потрібно на когось спертися.
Серед найголовніших проблем сфери — невисока оплата праці, одна з найнижчих в Україні. Соцальні працівники часто працюють в умовах, небезпечних для здоров’я і життя, але не мають страхування. І зрештою в Україні відсутня система підготовки соціальних працівників, Мінсоцполітики — одне з міністерств, у якого немає свого інституту підвищення кваліфікації працівників.
«Незворотній шлях припинення надій на інтернат для дитини вже давно розпочатий»
Володимир Вовк — заступник директора Департаменту з питань захисту прав дітей та забезпечення стандартів рівності Національної соціальної сервісної служби України, Заслужений працівник соціальної сфери.
«По-перше, це все моє службове життя. Я прийшов у соціальну сферу 30 років тому, коли ще цього свята і близько не було. Починав працювати в 1991 році у Фонді соціальної адаптації молоді України, який був прообразом майбутньої системи центрів соціальних служб. Для мене соціальна сфера — основа мого професійного зростання, розвитку експертності.
Соціальний працівник — це основний гравець на ниві доказової бази того, що Україна за Конституцією — соціальна держава. Тому це перша людина, яка має допомогти сім’ї стати господарем своїх рішень. Не бути вічним об’єктом, отримуючи різні соціальні допомоги, а стати на ноги і самому формувати своє життя, майбутнє своїх дітей. На нижчому рівні соціальний робітник принесе продукти, ФСР зробить оцінку базових потреб і карту соціальної реабілітації, допоможе вийти сім’ї з дітьми зі скрутного становища.
Тобто фахівець з соціальної роботи є джерелом сприяння сім’ї з боку держави.
Жодного призупинення реформи соціальної сфери не відбувається. Відбувається адаптація інтернатної системи до сучасних вимог життя.
Бо, коли перша реформа 2004-2005 років відбувалася до 2013 року, вона ставила собі на меті, щоби в інтернатах лишилося мінімум сиріт. На початку тієї реформи в інтернатах було 25 тисяч сиріт, а наприкінці в них залишилося 4 тисячі дітей, в яких немає батьків. І таки припинили існувати великі сирітські заклади інституційного догляду. Тобто сироти були, але наряду з іншими дітьми в тих закладах.
Я вважаю, незворотній шлях припинення надій на інституцію, на інтернат для дитини вже давно розпочатий. І діти, які залишаються в інституціях, залишаються там тому, що ще не запрацювали соціальні сервіси і дитині поки зручніше бути в інституції. Бо там, наприклад, набагато якісніші модулі навчальні для дітей з особливими освітніми проблемами — слабким зором, слухом, особливостями рухового апарату. Бо система інклюзії дуже дорога і потребує зміни свідомості суспільства, якому треба донести, що це такі самі діти, як і ваші, і вони мають бути сприйняті всередині суспільства.
Так само система для дітей із сімей в СЖО. Ще недостатньо соціальних сервісів за місцем проживання або батьківської участі або впливу соціальної роботи і служб у справах дітей, щоб зрештою батьків примусити застосовувати свій потенціал, а не ухилятися від батьківських обов’язків.
Сьогодні громадам по року, по півтора. Не все одразу. Спочатку дороги побудуємо, зовнішню інфраструктуру, а потім — в кожну громаду прийде служба у справах дітей, фахівець із соціальної роботи, патронатний вихователь, і дітей на повному перебуванні в інституціях стане значно менше. Громади будуть у змозі надати необхідну допомогу своїм мешканцям. Щоб вони не вилучали своїх дітей не лише із сімей, а й з території громади. Адже в селах і селищах з’являться невеличкі заклади, які замінять інституції за 200 км, і дбатимуть про інтереси дитини».
«Українська мережа за права дитини» — це громадська спілка, яка об’єднує 27 українських та міжнародних організацій і благодійних фондів, що працюють по всій Україні з метою забезпечення прав та добробуту дитини.
Олена Холоденко для Громадського радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
