Фото: Офіс президента
Пресконференція президента Зеленського у роковини повномасштабного вторгнення відкрила портал у пекло у соцмережах і повернула нас у 2019 рік, просто на стадіон.
Ця пресконференція також дістала купу скелетів з шафи президента Зеленського, причому деякі цілком собі не скелети, а живі люди і працюють на посадах.
Я б зупинилась на трьох важливих моментах, які нам висвітлила і сама пресконференція, і реакція суспільства на неї.
Президент Зеленський на зовнішній світ — людяний і втомлений. Він цікавий світовим медіа. Саме несистемністю, кострубатістю, тим, що руйнує усталені уявлення, як президентові відповідати на запитання.
«Повертайтесь на Бушмайстері», — каже він журналістові з Австралії.
«Важливо довести відповідальність Путіна за війну у Гаазі», — каже він журналістові з Нідерландів.
«Я просив Ердогана посадити Путіна за стіл переговорів до війни. Але тоді Ердоган не міг організувати цю зустріч. Тепер він каже, що може організувати цю зустріч. Але ми вже не можемо. Вже нема з ким говорити», — каже він турецькому журналістові.
«Немає з ким домовлятися», — каже і журналістці з Британії. І я пам’ятаю про «домовитись десь по середині», але, як громадянка, хочу вірити, що усвідомлення до президента нарешті прийшло.
Спроба отримати три «так» від китайської журналістки — наївно, але захопливо.
Ми чуємо саркастичну і гостру відповідь на дике запитання німецького журналіста про ціль для Путіна.
Ми чуємо бажання об’єднати світ навколо української перемоги.
Але ми бачимо, як два запитання від українських журналістів вивели президента з рівноваги. Два цілком передбачуваних запитання.
І ми бачимо, що президент повівся як розгніваний підліток: він ображається, він злиться, він хоче визнання того, що він «не втік».
Загалом — тема його ролі і рішень на початку великої війни для нього тригерна.
Читайте також: Чому у риториці Зеленського журналісти ніби «новий Порошенко»?
Я в цьому переконалася ще восени, коли на зустрічі з президентом до Дня радіо і телебачення запитала, чому все ж не було чесного попередження громадян про вторгнення.
І тоді, і зараз президент говорив, що не виїхав він, але не було розмови про те, що він сказав чи не сказав суспільству.
2 березня Олексій Арестович, якого так деякі люди люблять за заспокоєння, розповідав, що «наступив психологічний перелом на полі бою, противник масово здається в полон». Але у ці дні вже майже неможливо було нікуди виїхати Житомирською трасою, а в окупації почались тортури і звірства.
Хибне відчуття безпеки — ось до чого це призвело.
Але президент Зеленський не готовий пояснювати свої рішення, свої дії, і, зрештою, свою команду.
Президентові доведеться колись пояснити «шашлики», і краще б раніше. Це було б сильним ходом.
Але ми бачимо, що команда не готує президента до реального сприйняття всередині країни. Президент не готовий вибачатись. Визнавати свої помилки.
Президент Зеленський досі думає, що він поборює Петра Порошенка. Це особисте.
І мене непокоїть цей «неекспортний» варіант президента.
Але ще більше мене непокоїть те, що на 9-му році війни і 2-му році від широкомасштабного вторгнення ми раптом знову опинились на стадіоні у 2019-му, де фанати обох сторін запльовують одне одного.
Тоді обидва політики будували свої кампанії на принципі: «Я — не він».
Розділення ж прекрасно працює, ненависть до опонента ніколи не потребує доказів.
І от зараз ми бачимо, що це все ще працює.
Це працюватиме доти, доки українське суспільство не винесе зі стадіону, кожен свого вождя.
І зрозуміє, що ми обираємо не скільки людину (бо люди не ідеальні), як шлях.
Бо Україна вища за президентів. Я б хотіла, щоб вона їх пережила.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS